Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Отже, Міко, ми прибули у вільне місто.

Широка головна вулиця рясніла вивісками і прапорцями. Тут не було жодного житлового будинку – тільки лавки купців і гральні заклади.

Я дивився на всі боки. Задивлявся на гарненьких дівчат, що зазивали клієнтів, і ловив на собі похмурі погляди їхніх «господарів». Втім, уся недоброзичливість миттю випаровувалася, коли вони бачили мої очі – червоні, як у будь-якого дитинчати перевертнів. До речі, саме очі відрізняли малолітнього Вовка від дорослого родича. Десь на сотому році життя вони поступово ставали карими, сірими або ж зеленими – залежно від роду. Мені ж (точніше, моєму теперішньому тілу) ледь виповнилося п’ятдесят. Зовсім малюк, щоб його!

«Торкнися зірки», «Клітка чорна», «Гра в долю» – здебільшого вивіски були написані мовою людей – у різних країнах вона звучала трохи по-своєму, проте її розуміли всі. Між іншим, багато рас вживали її й у побуті, лише висока поезія та наукові трактати писалися ельфійськими закарлючками.

В повітрі стояв густий різкий запах парфумів, від нього нестерпно хотілося чхати. Звідусіль лилася музика, змішуючись в огидну какофонію. Мої чутливі вуха перевертня нервово тремтіли, намагаючись розділити мелодії, та інші перехожі ніби не помічали незручностей.

Ха, порівняно з головною вулицею Мелосу, наш Веселий квартал здавався пансіоном шляхетних дівчат!

Коли очі стомилися від довколишньої строкатості, Карран звернув у вузький прохід між розкішним особняком «Для обраних» (як свідчила вивіска) і кам’яною огорожею понад людський зріст, за якою чулися підозрілі стогони зовсім не інтимного характеру. Втім, Рех із ними, чужі страждання хвилювали мене тої миті найменше. Це сестра постійно комусь допомагає, а потім люто все заперечує і розповідає, яка вона безсердечна і зовсім не відьма за покликанням.

Провулок вивів нас на широку вулицю, де походжала простіша публіка. Точніше, де витрушували залишки грошей… Тут переважали не аромати парфумів, а запахи їжі, і закликали клієнтів не напівголі дівчата і дивні персони невизначеної статі, а поважні матрони у фартухах.

Я принюхався і визначив, що в тітки у синій безрукавці смажилися відбивні з молочного поросяти, а бабусечка у смішному чепчику торгувала не тільки гарбузовим насінням, а й в’яленою рибою.

Між «Пиріжком» і «Їдальнею троля» виявився черговий прохід, куди попрямував Карран.

В першу мить мені здалося, що ми випадково зайшли в Житловий квартал. Тиша, чистота, кілька охайно одягнених містян прогулюються уздовж живоплоту. Але вивіски були й тут. «Солодкий сон», «Час спокою», «Відпочивайлик»…

– Гр-р-р-р-р-р!

Мене відкинуло до середини вулиці, за спини перевертня, Дари і ельфійки. Саме ельфійка гарчала, пригнувшись і розчепіривши пальці, на яких виростали довжелезні кігті.

«Напівкровка!» – я зайняв місце поруч із Карраном.

Битися я вмів і, як не дивно, любив. Саме битися – кулаками, з використанням підручних засобів, а не рубатися холодним залізом.

«Поважні містяни», що встигли перепинити нам шлях, дружно заіржали. Іншими словами описати ці звуки важко. Але я не сумнівався, що мій досвід у поєднанні з силою і спритністю Вовків зробить мене рівним противником.

Їх було шестеро: четверо вампірів, ельф і… людина. Я відразу виділив його. Тобто її… По двоє на кожного – мене, звісно, до уваги не брали. Командував ельф. Він стояв, ліниво спираючись на вуличний ліхтар, у якому, незважаючи на світлий час доби, вже горів «світляк». Однією рукою обіймав дівчину, затягнуту в зелену шкіру, в другій тримав невеликий стилет. Вампіри погрозливо дивились на нас – ікла висунуті, крила з гострими краями (прямий удар може відрубати голову!) підняті.

– Навіщо нам сваритися, поважний гостю? – трохи глузливо почав ватажок. – Ми ж не лиходії якісь. Ми – послідовники великого Лана. Коли він створював Стариліс, виникла суперечка через території. Майбутній правитель сказав: «Кожному своє» і показав ікла. Люди поділилися землями, бо були зворушені його мудрістю. Тож і ми поділімося! – Він посміхнувся, явно насолоджуючись промовою.

– І чим ви хочете з нами поділитися? – глухо запитав Карран.

– Ми? – удавано здивувався ельф. – Хіба не зрозуміло? Ми поділимося цією вулицею і можливістю по ній ходити. І просто ходити по землі! А ви подаруєте нам вміст гаманців і дівку. Її – тимчасово, так би мовити, тільки покористуватися, а ось із грошиками доведеться розпрощатися.

– Вона не дівка, – так само неголосно відповів перевертень, і у мене з’явилася підозра, що вухатий мав на увазі аж ніяк не ельфійку.

– Від щирого серця вітаю тебе, песику…

– …вона моя дружина.

Світ різко втратив кольори, а наступної мить мої ікла зімкнулися на горлі ватажка. Даремно я завжди вважав, ніби кров солона, тепла і взагалі – бридка. У неї чудовий життєдайний смак… А сире м’ясо не зрівняється зі смаженим. Особливо ельфійське м’ясо… Цікаво, чи такі ж смачні вампіри? А люди?..

– Няве, отямся! – Мене били по спині, по боках, тягали за хвіст, намагалися розтиснути зуби, але я сильніше стискав щелепи.

Коли ельф вмирає, його тіло перетворюється на рослину, найчастіше на дерево. Чи на квіти? Ніколи цим не цікавився…

А труп піді мною швидко холонув, трансформуючись із їжі в огидну мертвечину.

Я піднявся. Сплюнув кров, що втратила весь смак.

Вампіри і дівчина стояли неподалік, навіть не намагаючись втекти. В їхніх очах застиг жах. Точно так же дивилася ельфійка. І лише Дара клопотала навколо, ніби нічого не сталося.

Ну чому, чому Карран не сказав, що орка – його дружина? Вона мені не мати, це точно. Та про що взагалі я думав? Вирішив, що зустрів єдину і неповторну, розпустив нюні, людину… тобто ельфа загриз і не відчув жодних докорів сумління… Чи так проявляється суть перевертня?

Боги, як же нерозумно! Ще років п’ятдесят мені можна сподіватися лиш на поцілунки в щічку. Нехай тіло малюка Ррікара цілком доросле, та червоні очі говорять про те, що всередині – дитина.

А вулиця тим часом наповнювалася глядачами. Досі вони ховалися?..

– Нявчику? – Дара гладила мене по голові, обійнявши однією рукою, ніби стримуючи.

Я ж усвідомив, що, незважаючи на чорно-білий зір і повний рот зубів, стою на ногах. Тобто на двох ногах. Глянув на руки. Ні пазурів, ні шерсті. Шкіряний одяг теж на місці. Ось тільки обличчя… ні, морда! Поспішне обмацування голови показало – у мене на плечах щось шерстисте, з гострими собачими вухами, рухомим носом і безліччю іклів, які не містилися в пащі.

– Дзер-р-рк-кало! – Цей рик не міг бути моїм, нехай і новим, голосом! – У тебе є дзер-ркало? – вдруге вийшло набагато тихіше.

Орка задумливо перепитала:

– Дзеркало? У мене немає, а тутешні навряд чи позичать… Хочеш поглянути на себе? – Вона оббігла навколо мене і заглянула в очі. – Карране!

Перевертень миттю опинився поруч.

– Що трапилося?

Начебто неголосно запитав, але мені здалося, він готовий розірвати мене на шматки, підкоряючись одному руху Дари.

– Покажи дзеркало! – Дівчина (вона ж мені не справжня мачуха!) весело розсміялася, немов не лежав за кілька чешів труп із розірваним горлом.

Карран наче розгубився. Потім неохоче промовив:

– Ми не в цирку, – і відвернувся.

Ти ба!

– Твій син змінив вигляд! Я не впізнаю тебе, Карре!

– А я не впізнаю тебе! Пиляєш як справжня дружина.

– Хіба я не справжня?

– Для справжньої ти занадто чудова!

– Справді? Зобов’язуюся швиденько погіршати.

– Ніколи не обіцяй того, чого не зможеш виконати.

Слухаючи їхню перепалку, я потроху заспокоювався.

Карран дозволяв собі жартувати після недавнього вбивства, тож витріщаки не збиралися нападати. Орка сміялася, тож вона не вважала мене чудовиськом, а оскільки батько у мене один і живе зараз у Влаї, то не все ще втрачено. Рабиня-ельфійка взялася витирати мені обличчя мокрою ганчіркою, тож вона витирала саме обличчя, а не морду. Містяни схвально плескали мене по плечах, тож моя совість могла дрімати й далі – бандитів не шкода.

Схоже, ельф був найгрізнішим – четвірка вампірів і людська дівчина тихо розчинилися в натовпі. За звичаями Мелосу, вони не повинні мстити, але мені не сподобався погляд, яким мене нагородила дівчина наостанок. У ньому не таївся жах – лиш ненависть. Вона напевно любила гостровухого без пам’яті. Втім, я ж дитина, а хто мстить дітям?

– …таверна «Троянда на якорі»? – тим часом запитував Карран у метушливого товстуна, що крутився поблизу.

– В кінці вулиці, пане. Ви впевнені, що вам потрібна саме таверна?

– А що не так?

– Може, заїжджий двір? Він біля неї, а у вас дитина і дружина молода… Там заправляє один господар. Слухайте, навіщо далеко ходити? У моєму закладі завжди є кімнати для поважних панів. Якщо хтось приїжджає в Мелос із дітьми, обов’язково зупиняється у нас. Скільки вам потрібно? Для вас і дружини, для малюка і…

– І для його няньки.

Так ми оселилися у «Відпочивайлику».

Карран стверджував, Маргет прибуде післязавтра. Він людина, як-не-як, цілодобово ходити не може. Ми мали час добре підготуватися.