Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

***

/Рена/

Коли в пору нашого з Нявом далекого і досить-таки щасливого дитинства бабусю навідала світла думка про те, що в сучасному світі онукам аж ніяк не обійтися без знання особливостей усіх численних рас, ми були змушені з ранку до ночі студіювати товсті фоліанти, які раніше годували мишей на горищі. Судячи з того, з яким трепетним (брат говорив – гидливим) виразом обличчя мама дивилася на ці реліквії, їй свого часу вони теж завдали чимало клопоту. На жаль, ані час, ані щури не спокусилися на книги, цінність яких я усвідомила років зо п’ять тому, коли перестала вважати барвисті ілюстрації головним достоїнством розповіді.

Раси були вивчені вздовж і впоперек, та так, що в школі мені нерідко доводилося виправляти вчителів, доводячи їх до сказу.

Як відрізнити карлика від гнома? Чи ввічливо (і, головне, чи безпечно?) пропонувати вампірові випити? Скільки компліментів треба сказати знатій ельфійці, щоб не образити її неувагою? Яке становище в суспільстві займає перевертень із червоною ниткою на шиї?

Так, бабусині книги давали відповіді на всі ці питання! Але навіть у них не розповідалось, як спілкуватися з доброзичливим Стражем.

Я ніколи б не повірила, що таке можливо, якби переді мною не виникали рівні рядки літер, висічених у скелі.

Говорити скелет не міг, зате він прекрасно чув і мав розбірливий каліграфічний почерк. Я ніколи не забуду обличчя своїх супутників, коли довгий кіготь зі скреготом пройшовся по сірій брилі, виводячи: «Вітаю, відьмо».

Коли-небудь у ці гори забреде хтось, хто вважає себе великим першопрохідцем, що несе світло знань місцевим племенам. Цікаво, що він подумає, побачивши рядки без жодної помилки? Проклинатиме чи розхвалюватиме моторошну казку? Адже ніхто не сприйме цю розповідь за реальність… Я, наприклад, сумнівалась до останнього моменту.

Та яка різниця? Головне те, що Страж був єдиним, нехай і не зовсім живим, створінням, яке знало, що діється у підземному світі.

Він висловлювався коротко і сухо, немов давно вже обдумав свою промову і встиг викинути з неї усе зайве, залишивши тільки суть.

Отже, що ми дізналися? Гартонці, незважаючи на вдавану стриманість і неупередженість, у душі дуже чутливі. Очі не-людя світяться від сильного потрясіння. Відьми не непритомніють від страху, принаймні двічі за день.

Ой, це я не про те…

Гаразд, перейду ближче до гномів… тобто до справи.

Якщо вірити Стражу, Дайлен вирішив стати богом. Так-так, саме богом! Мабуть, правити в Мелосі йому набридло… але це лиш мої особисті домисли.

Факти полягали в наступному. Щоб у місці зосередження сили «народився» бог, була потрібна жертва – бажано, розумної істоти. Досі були відомі дванадцять богів Храмових земель. Вони з’явилися після війни людей і не-людей, відкинувши старих небожителів на задній план, а то і зовсім стерши їх із пам’яті нинішніх поколінь.

Дванадцять богів – за кількістю місць, де билася через край енергія інших світів…

Тобто всі вакансії були зайняті, але Дайлен міркував із властивою нічним практичністю: «Нема вільного храму? Зробимо!». Проганяти богів – те саме що стрибати вдень у Криваве озеро, тому вожак Сім’ї вирішив вчинити по-іншому.

Місце, переповнене магією, тисячі болісних смертей, десятки тисяч втрачених душ, древній ритуал – там, звідки прийшли нічні, цього вистачало для створення шляху до чужого світу, силу якого новоявлений бог міг використовувати за власним бажанням. Єдиний мінус – інший світ відпускав господаря тільки на кілька годин на добу, проте результат, мабуть, був того вартий.

Дайлен підготувався ґрунтовно, та й далеко йти не довелося. В усипальниці нічних, на найнижчому ярусі, палала вогняна чаша – розкол у камені, наповнений киплячою лавою. Магією там тхнуло вдосталь, але вона була стабільною, зовсім не такою, як у Крайніх горах, де навіть найменше чаклунство спричиняло жахливий гнів стихій. Не вистачало дрібниці – жертв і душ. Гноми давали змогу дістати все одночасно. Їхні душі не йшли у світ Реха, а приєднувалися до душ нащадків… Ідеальний варіант.

У горах чимало скель, і розповідь Стража тривала б набагато довше, однак його перервав ледачий голос Лана:

– Ця історія дуже цікава і пізнавальна, та якщо ми її слухатимемо… е-е-е, читатимемо, твої родичі здолають кількістю. Пропоную спочатку розібратися з ними.

– Що? – слова не встигли злетіти з губ, а я вже чула мірний перестук кісток.

Їх поки не було видно, але не треба мати дар передбачення, щоб витлумачити напружену позу гартонця, що застиг на спуску, та й біловолосий вампір, незважаючи на браваду, був стурбований.

– Далеко?.. – голос тремтів сильніше, ніж мені хотілося.

– Чешів двісті, – кинув через плече Гент.

– Багато?.. – цього разу вийшло значно впевненіше.

– Більшість жителів тієї долини. – Очі Лана спалахнули і одразу погасли. – Отже, шановні, хочу нас усіх привітати.

Здалося, навіть Страж здивувався.

– З чим же? – Я відчула, як мене захльостує чергова, вже майже звична, хвиля поганого настрою. – Зі швидким новосіллям до Реха?

Поруч пролунало клацання, що змусило мене підстрибнути і покрутити головою, вишукуючи кістлявого противника десь за спиною. Ага! Це наш кістяк поворушив щелепою, щоб засміятися… Кошмарне видовище.

Підозрюю, він прочитав мої думки на моєму ж обличчі… Як незручно!

– Мене звуть Рена. – Стало дуже ніяково, захотілося загладити промах.

І я простягнула Стражу руку.

А дарма! Всі чоловіки однакові! Він не глянув на мене, тільки хитнувся убік, огинаючи перешкоду, і довгим стрибком досяг стежки, звідки наростав перестук.

Кілька митей жахливого хрускоту – і тиша, яку порушувало лише моє здавлене дихання.

– З розгадкою головного секрету нічних, що мучив не одного правителя, мудреця й трубадура, – пояснив Лан. – Магія та лава, сила неба і кров землі, як говорили в давнину… Хто б міг подумати, що породжує їхнє поєднання! Але зі Стражем не зрівнятися нікому. Тобі ж хочеться на це поглянути, крихітко, по очах бачу!

Чесно кажучи, мені було цікаво подивитися, що змусило гартонця застигнути з відвислою щелепою і витріщеними очима. Та й спускатися ми мали через побоїще… Крім того, що жахливого в розсипаних кістках?

П’ять кроків, які відділяли мене від місця, звідки виднівся схил, я подолала досить неквапливо, і зустрілася поверх плеча Гента з палаючим поглядом Стража. Напевно, якби не ті кілька митей, поки наші очі залишалися на одному рівні, моє ставлення до недавнього було б зовсім іншим…

Скелет ступив уперед, піднімаючись на рівний майданчик, і його гладкий, немов полірований, череп захитався над нами. А на схилі залишилися ті, кого чужа байдужа злість навіки перетворила на монстрів.

Їхній світ зруйнувався за мить, поглинений жаром вулкана, і хіба міг хтось звинувачувати горян за те, що вони не розуміли, що відбувається? Коли з рук, що обіймають сім’ю востаннє, зникає плоть, а рідні обличчя скаляться божевільними посмішками і розкривають роти в безмовному крику, не можна залишатися спокійним і розважливим. Переслідувачі не хотіли нашої крові – їм була потрібна допомога! Вони відчували у мені відьму… і йшли до мене! Але тому, хто опинився на межі, нічим не можна допомогти. У загиблих людей залишався шлях до Смерті, і Страж подарував їм його. Подарував те, про що сам мріяв сотні років.

Кістки, кістки, всюди кістки і пил… Крихітні черепи немовлят, довгі ребра якихось тварин, каміння, розкришене в агонії… Я відчула, як у мені піднімається хвиля люті. Про небезпеку використання магії в Крайніх горах знали всі – хоча б тому, що стихія загрожувала насамперед самому чаклуну. Невже він спочиває десь серед тих, кого прирік на настільки жахливу долю? Чи його намагалися вбити?

Ні! Тільки божевільні підуть проти нічного, нехай навіть цілим поселенням.

Е… Що?.. А хто сказав, що використовував магію саме вампір?!

З іншого боку, десь тут було те селище, де поклоняються божеству із зовнішністю нічного… Впевнена, це не випадковість! Дайлен, Сім’я, Маргет… до чого тут Маргет? Він звичайний злочинець. Убивця з манією величі, який узяв відоме на весь світ ім’я і якого шукають навіть нічні. Так, шукають – якщо вірити підслуханим уривкам розмов Дайлена і Лана. До речі, поганенько розшукують, імператорські нишпорки працюють спритніше…

Ось воно!

– Ти щось сказала? – співчутливий тон Гента повернув мене до реальності.

Еге ж, йому було чого хвилюватися. Стоїть дружина стовпом, очима виблискує і бурмоче щось під ніс – який чоловік не занепокоїться? З’ясувалося, що гартонський, тому що він продовжив:

– Ми голосно розмовляли, тому не почули. Що в тебе?

Здалося, чи Страж дійсно поглянув на мене співчутливо? Ні, всі вони безсовісні, що живі, що мерт… тобто не зовсім живі!

– …неймовірна швидкість! – захоплювався Лан. – Замах – і наче косою пройшовся! А яка безжалісність! Добре, що Стражі не брали участь у моїй війні, а то… Кралю, в чому річ?

Довелося зціпити зуби, щоб стримати себе і докладно не описати, що саме мене не влаштовує в такому погляді на недавні події.

– По-перше, в тій долині напевно був той самий храм з таємничим нічним у ролі бога. – Три пари очей втупилися в мене з більшою увагою, ніж раніше. – Це логічно, бо ж де ще могли б гратися з магією? По-друге, Маргета шукають настільки непереконливо, що аж страшно. Гадаю, спочатку він був на побігеньках у Дайлена, – підбадьорена схвальною реакцією публіки, я викладала здогади, – і допомагав зміцнювати авторитет Мелосу й послаблювати репутацію Старилісу, поки не перейшов межу з вбивствами дітей. Що заважає зловити злочинця, Лане? Чому він постійно тікає?! По-третє, скільки б гномів вожак Сім’ї не запхав у вогняну чашу, він не отримає ні смертей, ні душ, адже ви самі бачили, що сталося тут. Не віриться, що нічний досі не проводив експерименти з лавою і магією. І Валія сюди не вписується… Тут щось інше! У мене з голови не йдуть Рятівники! А, ще одне, – взагалі це не мало значення, але мені хотілося, щоб вони знали. – Ти говорив про безжалісність, Лане? Ти помилився! Страж був милосердним.

– До нас? – ущипливо сказав гартонець.

– До тих, хто потребував допомоги, – і ці слова вимовила не я! – Занадто швидко вчишся, відьмо… – От чого я не очікувала почути від біловолосого вампіра. – Вважай це компліментом, але я вірю твоїм словам про зв’язок Маргета з Дайленом. Не дивуйся, чуття рідко підводить таких, як ти.

Ех, аби ж усе виявилося правдою! Однак якщо таке авторитетне джерело погоджується…

– А ти що скажеш? – випалила навмання я і підняла голову, щоб подивитися прямо в червоні очниці.

Страж завагався, потім нахилився і підняв камінь. Кіготь пробіг по сірій поверхні, викрешуючи іскри, а потім кістлява рука простягнула його мені. Я схопила «лист» обома руками, мимохідь торкнувшись висохлих пальців – напрочуд гладеньких, ніби відлитих із якогось металу.

На камені було одне слово: «Шерван».

Я усміхнулась.

– Приємно познайомиться, – і простягнула руку.