7.2

***

{Рена}

Досі я вважала, що сніданок у ліжко – це приємно. Так, вважала! Поки Його Високість не довів протилежне. Не сперечаюся, суп із капустою був смачним, але принц, що привітно верещав над головою, псував усю картину.

Неймовірно, проте він прокинувся набагато раніше за мене. Довідався, де, навіщо і з ким перебуває. Зачарував Віарелу і Діміка. Довів до сказу Магірела. Приніс мені сніданок. І величезний букет невідомих у Влаї квітів. «Ненав’язливо» постукував посудом, доки я не прокинулася. Обійняв з радісним криком:

– Рено, як же я радий тебе бачити!

Не закривав рота, описуючи свої пригоди в підземному місті гномів, поки я не доїла. Показав портрет «єдиної коханої та її сім’ї». Треба визнати, гномка була дуже симпатичною – тоненька, на голову вища за свого батька, світловолоса, з носиком-кнопкою. За мірками гномів – потвора, яких пошукати. Тим паче, художник напевно підлестив дівчині, наближаючи її до канонів краси підземного народу. Арголін, безсумнівно, був задоволений.

Історія про те, як у волоссі Лана з’явилося кілька дрібних косичок із кольоровими стрічками і як біловолосий не-людь від них позбавлявся, трохи підняла мені настрій. А після розповіді про ночівлю в кімнаті Гента і відвідувачку, що злякалася звичайного садового слимака, я готова була співати і танцювати.

Нарешті Арголін помчав демонструвати ельфам яскравий приклад людської дружелюбності, однак довго насолоджуватися самотністю мені не довелося.

Заглянула Віарела. Похвалила принца, що схвально оцінив її кулінарні здібності. Поскаржилася на чоловіка, який назвав її суп помиями. Знову похвалила Його Високість, що підсунув Магірелу помиї, аби той відчув різницю. Зобразила сценку «Правитель Старилісу, його волосся і працьовитий хлопчик».

У відчинене вікно постукав Дімік. Передав ельфійці якийсь згорток, розповів свіжу плітку: «О, мій герою, нарешті ми одні… А-а-а, що це в тебе таке маленьке, слизьке і ворушиться?! – Я не герой, я ще поки принц… А-а-а, забери від мене цього слимака!», і попросив поквапитися.

Я запитала, до чого поспіх, адже в Пустку ми вирушаємо завтра, а про місцеві важливі свята ніхто не попереджав. Віарела якось дивно на мене подивилася і сказала, що важливість сьогоднішнього заходу для кожного своя, але поквапитися не завадить.

У пакунку знайшлася довга квітчаста сукня з пишною спідницею і мереживними рукавами. До неї додавалася невелика діадема вартістю приблизно як весь наш Веселий квартал і босоніжки з тої ж цінової категорії. Нічогенько так живуть середньостатистичні ельфи!

Я уперлася. Заявила, що якщо на свято пускають тільки розкішно вдягнених, то нехай святкують без мене. Ельфійка невпевнено посміхнулася, немов не в змозі зрозуміти, говорю я серйозно чи це такий жарт невдалий. Потім поцікавилася, чи не хочеться мені порадувати гарним вбранням свого нареченого.

Насилу згадавши, про що йдеться, я заперечливо похитала головою. Не варто зайвий раз дражнити гартонця. Тобто радувати. Нехай і надалі вважає мене, якщо я правильно зрозуміла його мотиви, зручною відмовкою від палких ельфійських красунь.

Не хоче людина користатися нагодою – не треба. Шкода, Нява тут немає, він свого не проминув би! А заявляти сьогодні, мовляв, якщо ти, Генте, не помітив, то я теж дівчина, причому вродлива, означало б перекреслити можливість потрапити в Пустку. Ну ні, розкішним вбранням я хизуватимуся вдома! Коли повернусь… З братом, звісно! Якщо повернуся…

Сукню довелося вдягти. Віарела розплакалась, не розуміючи (або не беручи до уваги) моїх відмовок, пообіцяла принести кращу, красивішу, дорожчу… Зрештою ми зійшлися на тому, що я дуже рада, просто вередую.

Цвірінькали пташки, літали метелики, дзижчали бджоли. Щось мені вся ця ідилія починала не подобатися…

Не-люди у святковому одязі неквапливо крокували до головного майдану – того, де Лан зустрічався з гномами. Підземний народ уже був тут, сяяв натягнутими посмішками. Арголін з азартом спілкувався із довгобородими, завзято жестикулюючи. Правитель Старилісу залицявся до двох дівчат під несхвальним поглядом їхньої матінки, що явно воліла б опинитися на місці дочок. Гент тупцював збоку, постійно оглядаючись. От чого я не могла зрозуміти, то це поведінки гартонця. Втім, якщо він очікував позапланового набігу тої, яка що не слово, то «мій герою»…

Посеред майдану лежав великий вінок у обрамленні живих квітів. До нього вела доріжка з пелюсток і листя. Щось мені це все нагадувало. Щось зі шкільного курсу про раси. Але що?

Коли ми з Віарелою підійшли, ельфи радісно засвистіли, в повітря полетіли букети. Мої коліна почали підгинатися. Це… це… обіцяне вчора весілля?!

Арголін схопив мене за руку, потягнув до вінка.

– Ходімо, буде весело!

З іншого боку підходили Лан і гартонець.

Слава богам, у багатоголосому шумі вони навряд чи почули мій радісний крик. Ні, не весілля! Нас очікував якийсь обряд благословення перед зустріччю із бездушними. Але яке ж це полегшення!

Якось так вийшло, що в центрі вінка опинилися ми з Гентом. Принц міцно стискав мою руку і, схоже, не на жарт хвилювався. Він раз у раз поривався щось сказати, проте я не могла вловити суті його захоплених слів.

– Всі чекали! Ось так просто! З дитинства хотів! І батько! Клусьці вдавляться від заздрощів! Хрін їм, а не альянс! Теж хочу так! Але щоб усі знали! І нехай їм язики вузлом зав’яжуться!

Лан з іншого боку тихо розмовляв із гартонцем, почути їх було важко.

– …зразковий телепень… вб’є… на болото пострибаєш… ну й дурня… скинуть… думай… країна, як-не-як… відповідальність… хлоп’яцтво… не виживе… розбіжаться…

– …пізно повертати… розберуся… не людина… втратив по дурості… та точно розберемося… батько не розвалив… зможу… пробачить… зате поруч… не хлопчик уже…

Тим часом навколо нашої компанії закрутилося листя – все швидше і швидше, поки оточуючі не зникли за мерехтливою стіною. Я заплющила очі, відчувши запаморочення. Рука Арголіна розтиснулась. Земля легко хитнулася. Земля?! Ні, це вінок почав підніматися в повітря. Я кліщем вчепилася в Гента, згадуючи все, що чула про вихори, які переносять людей, тварин, навіть будинки. Відсотків дев’яносто таких історій закінчувалися дуже сумно.

Відчуття польоту не припинялося.

Зненацька листя осипалося на землю.

Ненавиджу, коли жінки верещать без причини. Та коли опиняєшся на одному рівні з деревами Дивного Лісу… Ні, я встигла закрити рота рукою, але як же хотілося видати трель у дусі нашої покоївки Люки, що побачила мишу!

Вінок повільно плив над деревами. Страх пройшов. Занадто гарно було навколо, щоб боятися. Здавалося, під нами суцільний зелений килим, в якому зрідка вплетені сині нитки.

– Рено, ти не могла б…

Ліричний настрій було зіпсовано. Ну чому чоловіки завжди влазять у найнедоречніший момент?

– Що?

Гартонець вказав на свою руку. Я ахнула. Треба ж, який мужній! Без синців не обійдеться.

– Зате я не верещала, – знайшла, чим похвалитися!

Гент розглядав подерту кінцівку. Однак довго насолоджуватися свободою йому не довелося, тому що вінок почав плавно знижуватися.

Прозоре неглибоке озеро з піщаними берегами. Затишна хатина біля самої води. Багато сонця і трави. Легкий вітер і запах літа. Приголомшливий чоловік поруч і жодної конкуренції. Що ще треба для приємного дозвілля?

Відповіді. Я хотіла мати відповіді на дуже прості, але життєво важливі питання.

– Де ми?

– Не знаю.

– Де Лан?

– Не знаю, – здавалося, гартонець вирішив мене ігнорувати.

Він лежав на піску, звісивши руки у воду. Без сорочки. Мій погляд раз у раз повертався до його шрамів. На засмаглій шкірі вони виділялися дуже чітко. І нехай я – домашня дівчинка, але знаю, де у людини серце. І яремна вена. І хребет. А також знаю, що навіть маги не можуть залікувати пошкодження у всіх цих місцях одночасно. Хіба що взяти трьох магів на одного тільки що пораненого…

– Що це було?

– Де?

Він починав мене дратувати.

– На святі. Що святкували, Генте?

– Наше весілля, – прозвучало так буденно, наче ця подія відбувається щодня.

Мій настрій зробив різкий стрибок від «А я здогадувалась!» до «Що?!», і це напевно відбилося на обличчі.

– І тут ми тому…

Я запнулась. Самій не сподобався власний тон, а ще більше те, що я збиралася сказати.

Гартонець зволив сісти. Глянув на мене і встав. Прикинув оком відстань до найближчих кущів. Зітхнув.

– Все так заплутано, Рено…Ти не бійся.

Знову подивився на кущі, ніби очікуючи звідти порятунку. Так-так, хто тут кого боїться? Стривай, дорогий «чоловіче», я зараз дізнаюся, що мені треба, а ти дізнаєшся, що таке відьма!

– Коли ми опинимося в землях людей, клянусь, я розповім тобі, чому так вчинив. Повір, без цього ніяк! Справа не тільки в мені… Рено, іншого виходу не було. У Гартоні вже дозволені розлучення.

Хм, напрям його думок починав мені подобатися. Жодних тобі патякань про неочікувану пристрасть і подібну нісенітницю. Діловий підхід. Треба – і все! Чисто гартонський погляд.

З іншого боку, він знає, що я відьма, але вважає мене людиною. Ще двадцять років тому в країні воїнів таких, як я, спалювали на вогнищах!

Напевно, це одруження дійсно необхідне. Гаразд, прочитаю йому перші три сторінки з Зеленого блокнота, і ми квити!

– …ти можеш спати в хатині, а завтра на світанку підійдуть Лан із Арголіном…

Я розчулилася. Дякую за дозвіл, любий ти мій! Наче я збиралася ділити цю халупку з тобою! Гаразд, Генте, досить із тебе й двох сторінок. Скажи ще, що не претендуватимеш на подружній обов’язок, і я обмежуся однією.

– …я й не згадуватиму про шлюбну ніч. Хочеш, я поки піду геть, щоб ти виплакалась?..

Боги, я аж засоромилася влаштовувати скандал. Може, забути про розлучення в Гартоні й залишити собі таке турботливе золотце?

– …якби б я мав вибір, то ніколи б так не вчинив! Рено, мені життєво необхідно було одружитися, перш ніж… Клянуся, я все поясню! Пізніше…

Тобі потрібно було?! А я вуха розвісила і повірила, що вистава – задля нашої спільної справи! Три сторінки і ні абзацом менше!

– …чи зможеш ти мені коли-небудь пробачити?..

Гаразд, сваритимусь подумки.

[10] Шипоспин – жуйна тварина, мешкає винятково в Пустці. Її шкіра ціниться за міцність.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.