29.2

***

{Рена}

Це нагадувало фарс: ми, рятівники якщо не світу, то, як мінімум, гномівського містечка, не могли вийти з усипальниці, і причиною були два Стражі, що охороняли вихід. Впевнена, з їхнього погляду вони берегли вхід від непрошених гостей (чи, ймовірніше, виконували наказ Маргета), але нам від цього не ставало легше.

Як сказав Лан, везіння коли-небудь та й закінчується, і немає сенсу випробовувати долю без особливої потреби. З такою обдарованою відьмою, як я (це не хвастощі, просто цитата!) нам не загрожує голодна смерть, а в гробницю незабаром завітають господарі, адже післязавтра – День поминання. День, коли нічні приходять до своїх мертвих…

Ех, перспектива провести кілька діб у компанії гномів, що вже почали облизуватись один на одного, його зовсім не лякала. А я вирішила, що коли відчую досить сил для створення переходу, втечу з цього могильника у будь-яке інше місце, нехай навіть у вільне місто. В столиці мені робити нічого, до того ж активні пошуки брата варто почати саме з Мелосу.

Я сиділа на кам’яних сходах і слухала мляву суперечку. Гент доводив, що ланцюги з довгобородих потрібно зняти негайно, як вимагає кодекс воїна щодо звільнених бранців, Лан стверджував, що голод творить чудеса, і натовп змучених недоїданням жителів підземного світу зробить із нас Стражів швидше ніж вогняна чаша з нічних. Може, він і не жартував.

Ілюзія для Маргета далася мені нелегко. Коліна тремтіли, голова немилосердно паморочилася, перед очима раз у раз виникали розпливчасті тіні, а якщо додати дзвін у вухах і жахливу слабкість, то було зрозуміло – втекти звідси найближчим часом не вдасться. Залишалося чекати.

Схоже, я задрімала на холодних сходах. А хтось особливо дбайливий і настільки ж безсердечний переніс мене в порожній верхній зал, поклав на труну і вкрив розшитим сріблом каптаном одного з мерців. Дурний не-людь! Добре, що вони тепер ніби як родичі, – можна лаяти обох одночасно.

Мій, як не дивно, міцний сон перервав шум, але побачити, що діється на сходах, завадив Шерван. Він жестами намагався розповісти щось жахливо цікаве. Порада скористатися стіною як «папером» була з обуренням відкинута, наче я пропонувала вчинити якесь блюзнірство. Довелося пограти в «Так-ні»…

Коли окреслилась загальна суть (Дайлен забрав Стражів від виходу і попросив допомогти з гномами, а мої супутники радісно погодилися взяти участь у благій справі), шум трохи вщух і обидва винуватці торжества зволили про мене згадати. Пообіцявши обов’язково відігратися і за труну, і за неувагу, я слухняно попрямувала за ними, справедливо розсудивши, що тепер їм нікуди не дітися, а з’ясовувати стосунки набагато приємніше під милим серцю небом.

Перші промені вранішнього сонця відбивалися від гладкого чорного каменю арки, посилали веселих зайчиків у прохолодну темряву.

Я зупинилася на порозі.

Пологим схилом вперевалку бігли довгобороді, що здаля нагадували розтривожених мурах, а трохи збоку від широких сходинок, які плавно переходили у вимощену темним каменем дорогу, заливалася сльозами Малоя. Поруч із нею топтався неймовірно брудний халамидник в (подумати тільки, такі все ще десь трапляються!) короткій спідничці з трави і з чиїмось тілом на плечі, а дорогий наш веллійський принц підстрибом бігав навколо, час від часу смикаючи труп, немов перевіряючи, чи не оживе він прямо зараз.

На мій абсолютно неупереджений погляд, така ситуація вимагала негайного втручання.

– Рено! – Я підстрибнула, не почувши тихих кроків Лана. – Ти чого, крихітко? Ми тут подумали, і я вирішив… так-так, це жарт, не треба злитися… як тобі ідея стати берегинею Рятівника? Багаторазового, мається на увазі. Що скажеш?

Якби мої думки не були зайняті Принцесою Ночі та її оточенням, я б у подробицях описала своє ставлення до цієї небезпечної, божевільної і просто дурної затії. А так довелося обмежитись короткою порадою віддати Рятівники вогняній чаші в довічне користування.

– Твій гартонський чоловік пропонував те ж саме, – не-людь ніби й не чув мого дошкульного тону. – Яка єдність мислення, мда… Але чому ви обидва вважаєте, що їх треба використовувати як зброю? Є безліч інших варіантів.

– Яких? – Моє терпіння починало втомлюватись. – Рятувати хворих? Поранених? Робити нічних? Зауваж, є одна проблема! Ось ти, Лане, погодився б віддати своє тіло комусь іншому? Чи знаєш когось, хто погодився б це зробити?

– Ну… є злочинці, – в його голосі не знайшлося місця сумнівам, – і родичі. А клусьці давно намагаються створити штучне тіло. Не чіпляйся! Таких винаходів не настільки багато, щоб ними розкидатися. То відмовляєшся?

Під поглядом його помаранчевих очей мені стало незатишно. Здавалося, він розумів, про що я думала. І знав: якщо Рятівник знадобиться моєму братові, мені буде начхати на етику і на чиюсь думку щодо використання чужих тіл.

– Ні.

В мої руки потрапив ретельно обмотаний згорток.

– Не подряпайся, а то станеш як Валія. До речі, хочеш знати, чому Дайлен підтримував Маргета?

– Ти ж сам відповів на це питання. Тому що в одному з кинджалів була душа його дочки… Ви знайшли їх усі? Випробували?

Лан кивнув.

– Безуспішно? – У мене виникла найнеймовірніша ідея з усіх, які останнім часом крутилися в мозку. – Валія – воїтелька, а Малоя – довірлива кокетка! Малою напоумили вколоти сестрі палець Рятівником. Коли вона зрозуміла, що вбила ту по-справжньому, то помчала мстити. Їй у груди встромили той же кинджал, і Валія повернулася до життя! Хочеш почути гарну новину, Лане? Іди, привітайся з колишньою Принцесою! – Я вказала на мальовничу компанію.

Прокляття, у не-людей воістину не-людська витримка! Він навіть бровою не повів, лише його очі трохи примружилися і на мить спалахнули, як два світляки.

– Справді? – Так, шановний повелителю Лісу, голосом ти володієш гірше ніж обличчям. – Тоді у мене теж гарна новина, від Дайлена дізнався. Відгадай загадку, відьмо: хто з тієї групи твій брат? Одна маленька підказка – труп не в грі.

Напевно, я мала відчути цілу гаму почуттів, починаючи від неймовірного полегшення і закінчуючи слізливою вдячністю тому, хто приніс чудову звістку. Найімовірніше, Гремнава так і вчинила б… А відьма Рена, крім радості від зустрічі, відчула пекучу образу на Його Величність Випадок, тому що мріяла почути ті слова зовсім від іншого чоловіка…

І я хотіла, щоб Няв почав розповідати про свої пригоди прямо зараз!

А коли сонце підходило до зеніту, я стояла біля входу в Храм Смерті, перекидаючись із Валією, яка повернула справжнє ім’я, буденними фразами.

Дайлен із Ланом пішли вирішувати дуже важливі, невідкладні і, схоже, нікому, крім них самих, не потрібні справи. Як на мене, їм було ніяково.

Першому – тому що за його самовпевненість заплатили близькі йому люди. А другий не витримав погляду жінки, яка сказала: «Я пів століття носила траур за тобою і робила дурниці від туги, а ти п’ятнадцять років після повернення не міг заглянути в Мелос, щоб привітатися. Тепер зрозуміло – моя любов для тебе нічого не значить… Невже так складно було визнати це раніше? Я б не розмовляла з тобою кілька років, зате не страждала б кілька століть!», і створила портал у Храмові землі.

– Пані Валіє?

Ми з вампіркою одночасно повернули голови до того, хто заговорив. У мене перехопило подих. Він був занадто схожий… ой, що казати, він був точною копією правителя Старилісу! Тільки очі залишалися звичайними, та й колір шкіри видавав нічного.

– Коли він лежав трупом, то здавався іншим, – тихо пробурмотіла я.

– А коли він, нарешті, купить нормальний одяг, пострижеться і перефарбуватися, сам Дайлен його не впізнає! – настільки ж тихо відповіла Принцеса Ночі. – Мене звуть Валі, чи ти забув, Келе? – звісно, останнє адресувалося не мені.

Няв (як же незвично звертатися до брата і бачити на його місці головоріза з тижневою щетиною і величезними кулаками… а ще він не встиг позбутися «спіднички»!) легким стусаном відправив Керьяла ближче до Валії і наостанок пробасив:

– Бачиш, копії вже не в ціні!

Обидва адресати з надмірним подивом перепитали:

– Що?

Ми з братом одночасно повернулись до них спиною. Далі – не наша турбота!

– Як тобі, Рено? – Навагрем вказав на себе. – Краще ніж привид?

– Сподіваюся, твоя зубаста усмішка не насниться мені вночі, – по старій пам’яті відрубала я і пошкодувала про свої слова. – Вибач, недобре так думати про єдиного родича в цьому світі. Ти ж знаєш, так?..

– До речі, про родичів, – повільно вимовив він, – мені одна спадкова пташка нащебетала, нібито в нашій родині недавно було поповнення… Тобі про це нічого не відомо, сестричко?

А чого я очікувала? Що Арголін вперше в житті проявить делікатність і дасть змогу мені самій неквапливо роз’яснити братові ситуацію? Ха-ха! Та Його Високість, без сумніву, ще й прибрехав для ефекту! І тепер у Нява з’явилася чудова тема для кепкування.

– Чи не замало отрути в такому цікавому питанні? – я нарешті впізнала свого уїдливого братика.

– Це не питання, а щось наче передмова. Тебе дехто чекає в Храмі… І пообіцяй мені одну річ, гаразд? Перед тим, як почнеш відривати йому голову, поклич мене подивитись на це! Удачі, Рено. – Цого разу усмішка з чотирма іклами зовсім не лякала. – Ха-ха, Гартону теж потрібні «Жилетки»!

Храм Смерті… Володіння Реха, що відав душами померлих… Кажуть, бог часто проводить час серед простих смертних, але мало хто може похвалитися тим, що впізнав його.

Головним надбанням цього святилища було Дзеркало Таємниці – древній артефакт, могутність якого не менша ніж Трону Влади з Храму Слави або Озера Очищення з Храму Життя. Дзеркало, що відображало таємниці душі… Я б нізащо не хотіла опинитися перед ним!

Храм нагадував величезний склеп із чорного каменю. Вхід замикали масивні залізні двері, на даху розправляв крила мармуровий стерв’ятник.

– Страшнувато дізнаватися свої секрети, чи не так? – Життєрадісно посміхнувся дідок в одязі, який носили тутешні жерці, й відчинив переді мною важкі стулки. – Але той, хто наважується показати, що у нього на серці, заслуговує, щонайменше, уваги.

«А той, хто хоче дізнатися чийсь головний секрет?» – просилося на язик, однак я лише вдячно усміхнулася, переступаючи невисокий поріг.

І відразу ж побачила Дзеркало – відполіровану плиту з чорного каменю в золотій оправі. Це творіння невідомих майстрів вінчав прозорий череп, інкрустований дорогоцінним камінням – двома рубінами в очницях і трикутним смарагдом у лобі. Неяскраве світло двох світильників, що стояли трохи осторонь, висвітлювало тільки оправу й губилось у дзеркалі.

Величне місце… Проте я б не хотіла тут розмовляти з гартонцем.

– Пам’ятаєш, я обіцяв? – Він з’явився з тіні, одягнений у нову сорочку і тому немов незнайомий. А, може, і не тому… – Вже полудень.

– Де ж вино? – я спробувала взяти жартівливий тон, гостро відчуваючи, що від правди відкрутитися не вдасться.

Гент без натяку на посмішку вказав на високу пляшку і два келихи, які стояли перед Дзеркалом.

– Це місцеве. Підійде?

Я кивнула. Надто вже рішуче він був налаштований, та й усі приготування… Неначе ми прощалися?

Але я не хотіла розлучатися!

Ця думка так вразила мене, що я застигла на місці, намагаючись її зрозуміти. Такого просто не могло статися! Рена – одиначка, для неї важлива лише сім’я. При чому тут якийсь гартонець?! Чи… Як сказав Няв?.. Поповнення? Ні, я ніколи не ставилася до Гента інакше, ніж до… до кого? Друга? Чи чоловіка?

«Ти навіть не намагалася з ним подружитися, тому що…» – проклятий внутрішній голос раптом намірився розставити все по своїх місцях, однак я безжально його заглушила.

Немає потреби повторювати те, що мені відомо!

– Стій!

Гартонець здивовано подивився на мене.

– Це зайве, – я кивнула на Дзеркало Таємниці. – Можна використовувати й слова.

– Бувають речі, про які важко сказати.

– Варто спробувати.

Він зітхнув:

– Це твій день, Рено.

– Тоді разом?..

– Це смішно.

– Це мій день. – Я підбадьорливо усміхнулася.

Нарешті й на його губах з’явилася усмішка.

– Моє повне ім’я – Геданіот.

– Я не вдова.

Ось і маленький обмін таємницями. До речі, до чого тут ім’я? Геданіот… Так звуть правителя Гартона, і що?

Гартона?! В країні воїнів ніхто не сміє давати дитині ім’я, яке належить правлячій династії. Це немислиме блюзнірство, і порушникам немає порятунку. Імен усього дванадцять – Гелайм, Грайт, Горвал, Геданіот… Тепер додалося тринадцяте – Вімейн, незаконнонароджений брат нинішнього короля.

І все, про що раніше говорив Гент, мало значення. Його становище, вчинки, мотиви…

Боги, яка ж я… відьма, так.

Він проводжав Арголіна разом із Його Величністю Малдрабом Четвертим і випадково потрапив у портал. Зайнявся кіньми, адже ніхто з нас у цьому не розбирався, і ми з Нявом назвали його кучером. Арголін підтримав жарт, а в Пустці було не до одкровень.

Здається, Гент теж не відразу зрозумів сказане мною… дурненький! Лан врятував його, зробивши вампіром. У нього було три дні до повного перетворення, тому він і поспішив із весіллям! Геданіот-людина помер би, залишивши вдову – мене. Залишивши законну королеву!

Але час підвів. Ми одружилися занадто пізно.

І що тепер?

– Це буде складно.

Начебто я не знала! У Гартоні ніколи не сприймуть відьму і не-людя. Щоправда, мені ж не потрібен трон…

– Чому ти мовчиш, Рено?

Гарне запитання… Ми позбулися таємниць, проте не сказали головного. Момент упущено, а далі почнеться все за старим планом. Боги, як виправити ситуацію? Правильно казав той старий, треба цінувати відвертість!

– Ходімо?

– Ходімо. – Я відчувала, що коли ми переступимо поріг Храму Смерті, вороття не буде, тому взяла Гента за руку і потягла до темного провалу, в якому колись відбивалися таємниці королів. – Ходімо туди!

Ми йшли швидко, майже бігли – не хотілося передумати в останню мить. Мені лиш хотілося сказати… що саме сказати, я сама пока не цілком усвідомлювала.

Не варто було замружуватися, роблячи вирішальний крок! Під ногою дзвякнув келих, а наступної миті цей нестерпний гартонський… ну так, правитель, мав нахабство мене поцілувати. І самовпевнено заявити:

– Я ж казав, не можна все виразити словами!

А з темної глибини Дзеркала безтурботно усміхалися наші відображення. Точніше, наші бажання.

– Нічого собі! Про мене мріє повелитель Гартона… Який заголовок для поеми!

– Мені пощастило набагато більше. – Гент невимушено висмикнув корок із пляшки і наповнив келихи. – Мене обрала остання відьма… Ні, єдина відьма!

– Гартон буде в захваті, – без особливого ентузіазму додала я. – Для повного щастя там тільки жовтих ліхтарів не вистачає.

– Навіть не сумнівайся!

І, дивна річ, я йому повірила.

Передісторію деяких персонажів можна прочитати в романі "Гра в чуже життя" (https://arkush.net/book/2265), про майбутнє Арголіна і, власне, світу - в романі "Гра в чужу брехню: Ціна гри" (https://arkush.net/book/2841). Ці книги не пов'язані сюжетом.

Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі. Також мене можна підтримати на https://www.buymeacoffee.com/lenagryb ;)

Щоб не пропустити новинки, підписуйтесь на мою авторську сторінку.

Приємного відпочинку в чарівних світах!

Якщо маєте можливість, будь ласка, донатьте ЗСУ та волонтерам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.