Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

– Арголіне, ти ж хочеш ще раз побачити Мію? – солодким голосом поцікавився Дайлен.

– Ні!

– А навчатися в Гартоні, як Гент? – Коли зверху почала капати розпечена лава, мені стало байдуже, що подумають про надмірно інформованого перевертня.

– Ні!

– А повернутися додому? – спробувала вмовити Його Високість Дара.

– Ні!

– Можна, я зверну тобі шию? – Волохаті руки троля ласкаво погладили наслідного принца по голові.

– Так!

У певний момент я навіть пошкодував, що запропонував залучити до справи Арголіна. Він став зовсім нестерпний, і сусідів по темниці вже навідала не одна ідея про тихе вбивство.

– Чому ти не хочеш допомогти, хлопчику? – голос Дари мав дивний ефект заспокоєння підлітків. – Хіба ти не маєш нікого близького? Твоя мати всі очі виплакала, а батько вдень і вночі тебе розшукує.

– Мене наречена кинула!

– Вона страшенно засмучена і молить богів про те, щоб ти їй пробачив. Арголіне, я впевнена, їй без тебе дуже погано!

– Я застав її з іншим!

– Яка підла! Мені б і на думку не спало залишити тебе заради когось іншого.

– З гномом!

– Він її зачарував!

– І вона назвала мене недоростком!

Навколо почулися смішки.

– То все поганий зір, хлопче.

Дара кинула на мене підозрілий погляд, але не уточнила, чи говорять моїми устами все ще духи.

– Арголіне, досить скиглити, – продовжував я. – Коли повернешся до столиці, навколо тебе будуть натовпи дівчат, то чого ти нюні розвісив через ту гномку? А плакати можна і в іншому місці, тут скоро повітря закінчиться!

Принц накинувся на мене як голодне щеня, більше щипаючи й видираючи волосся, ніж завдаючи справжнього болю. Мені вдалося швидко схопити його руки.

Величезні карі очі опинились навпроти моїх. Дивні очі… Вони нагадували ельфійські, але в імператора зроду не було фавориток із не-людей. Та й взагалі, при дворі один-єдиний ельф – Дісон, і він точно не наложниця. Втім, це не моя справа. А хлопчина дуже схожий на молодого Малдраба, тому немає сумнівів – вони родичі. Отже, ми маємо ельфа, імператора, напівкровку… до речі, вважається, що напівкровок не існує, ха-ха… і таємниче зниклу в рік народження Арголіна принцесу. Схоже, одна з династичних таємниць Віллаїв розкрита!

– Треба поговорити. – Цікаво, про що це спадкоємцю імперії закортіло базікати з якимось перевертнем? – Мені не подобається те, що капає зверху. У ньому багато ворожої магії. Ходімо звідси, добре?

Навіть глава Сім’ї поспішно закивав, висловлюючи цілковиту згоду.

– Це світ гномів? – задумливо пробурмотів собі під ніс Арголін. – Тоді спробуємо зробити як вони… Тут гаряче… так… а тут ні.

Він поклав руки на одну зі стін і заплющив очі. Спочатку нічого не відбувалося, а потім камінь обсипався дрібним пилом, відкриваючи нерівний отвір заввишки у два чеши.

– Що це? – Я засунув голову в діру. – Нічогенький коридорчик!

Його Високість легко зловив світляка і направив його вперед.

– Там вузько, брудно і душно, але кому хочеться жити, потерпить. – Принц спритно заліз у прохід, я рушив слідом. – Мене Мія навчила, – довірливо повідомив він. – Вони йдуть?

Довелося немислимо вивернутись, щоб краєм ока подивитися назад.

– Ідуть. Куди веде цей хід?

– Не знаю. – Арголін примудрився знизати плечима. – Зазвичай до порожнечі в камені. Ти не переживай, Няве, трохи проповземо і змінимо напрямок угору! До речі, як ти дістав таке чудове тіло? Я б теж не відмовився. І хто там із тобою? Він мені не подобається. Ти бачився з Реною? Цей довбень Маргет хвалився, що відправив усіх відьом у Світ Тварюк, але вона ж у Мелосі! Ой, напевно, треба було сказати якось м’якше, так?

Це була найпізнавальніша подорож у моєму житті. Арголін тарабанив без відпочинку, ділився новинами, таємницями і чутками. Навіть Кер'ял не сказав ані слова, тихо перетравлюючи інформацію, що надходила від зголоднілого до спілкування і уваги принца. І якщо відкинути скарги Його Високості на Лана, що не дозволив взяти участь у вирішенні проблем Сім’ї, і Гента, який підтримав правителя Дивного Лісу, а також Рени, що відмовилася розголошувати чужі секрети, картина вимальовувалась цілком зрозуміла.

Красномовства принца вистачило рівно до того моменту, коли він до чогось прислухався і авторитетно заявив:

– Сьогодні неймовірно вдалий день. Попереду портал.

– Куди? – скептично поцікавився Дайлен, що прямував за мною.

– Яка різниця? – відповів замість принца я. – Головне, подалі звідси.

Момент переходу помітити не вдалося. Просто якоїсь миті вузький кам’яний лаз закінчився у пересохлій старій водоймі, а веллійський спадкоємець радісно сповістив:

– Тепер не треба повзати! – І спробував створити власний портал.

Звісно, нічого у нього не вийшло.

– Припини, Арголіне, це робиться не так. – От не думав, що вожак Сім’ї повчатиме безцеремонного підлітка. – Куди тобі?

Його Високість запитально глянув на мене.

– В Храм…

– В усипальницю, бовдуре! – подав голос Кер'ял. – Ти про мене вже забув?

– Тобто в усипальницю, – швидко виправився я.

– То нам по дорозі, – вирішив Дайлен.

Сходило сонце, висвітлюючи істот, що копошилися в піску. Я раптом зрозумів, що зовсім втратив лік часу і не здивувався б, побачивши вечір.

«А як же Дара?» – це питання крутилось у мене на язику доти, доки вона не опинилася поруч.

Краще б на її місці була розлючена тигриця!

– Ти не Ррікар, – ні краплі колишньої дружелюбності, холод у голосі і пронизливий погляд блискучих очей, через які я колись втрачав голову. – Не можу звинувачувати тебе за власну сліпоту… Відповідай: Карран брав участь у обмані? Скажи правду, ким би ти не був! Поклянись!

Мені стало сумно. Її любов пішла – і моя зникла, як міраж. Яке полегшення… і як шкода! Цікаво, чи вдасться коли-небудь знову це відчути? Сумніваюся…

Кажуть, клятвопорушники прибирають відхожі місця у світі Смерті, проте я не міг вчинити інакше. Карран врятував мені життя, і не йому розплачуватися за це.

– Ти не знаєш свого чоловіка? – голос звучав абсолютно природно, хіба що злегка тремтів. – Він би мені голову відразу відірвав! Клянуся, Карран нічого не знав. Але, погодься, я був непоганим сином! Сподіваюся, ви обидва коли-небудь мені пробачите.

Вона мовчки відвернулася.

– Пора, Навагреме. – Арголін потягнув мене до нічного. – Пора.

І світ закрутився, змінюючи обриси, щоб суха глина перетворилася на кам’яні сходи в усипальницю.

Дайлен навіть не поцікавився, що мені треба у священному місці нічних, лише прибрав Стражів від входу і порадив не потикатися на нижні рівні. Я кивнув і ступив у царство вічного сну. Тепер, коли смерть не стояла біля виходу, тут було не настільки й похмуро, хоча звідусіль віяло холодом і порожнечею.

– Ти ж не збираєшся допомагати гномам? – Його Високість намагався заглянути в кожну щілину. – Ці дрібні бридкі створіння не варті нашої уваги!

Захотілося дати йому запотиличник, однак я подолав спокусу. Як-не-як, імператорському сину без зарозумілості не обійтися, та й спрямована вона не на мене. І, до того ж, останнім часом жителі підземного світу вже не здавалися мені працьовитими бджілками печер.

– Через одну таку дрібну і бридку ти зовсім недавно аж плакав.

– Не плакав! Навіщо ми сюди прийшли? Хочемо когось викрасти? Тут легко сховатися!

Ця ідея захопила уяву принца, і він грався в хованки, поки я не витягнув тіло Кер'яла і не попрямував до виходу.

Позаду пролунало обурене виття, на сходах почувся швидкий тупіт і сопіння, потім на мене обрушився потік невдоволення, що викривало мою злочинницьку сутність, яка посміла залишити спадкоємця Веллі в настільки жахливому місці. Якби не труп із білим волоссям на моєму плечі, Арголін напевно перейшов би до активних дій – у його руках швидко росла блискуча куля, і, припускаю, призначалася вона саме мені.

Тягти чиєсь тіло і водночас поглядати на роздратованого підлітка – не найзручніше заняття. Хтозна, чи не вирішить ображений хлопчисько, що задоволення від маленької помсти варте того, аби порушити спокій нічного? Тим паче, цей нічний висить вниз головою і не скаржиться.

– Навагреме? – дивно, в голосі принца не було погрози. – Навагреме, де ти його взяв? – Вогняна куля зменшилася до розмірів великого яблука і розлетілася синіми бризками.

– В труні. – Тепер я мав завдання вписатися разом зі своєю ношею в арку. – Ми ж із усипальниці вийшли! – Вітер жбурнув у обличчя довгу полу білого вбрання Кер'яла. – У-у-у, ненавиджу!

– Навагреме? – Принишклий Арголін дріботів поруч. – Хто його вбив?

– Та ніхто. Він сам, так би мовити, тимчасово вбився. – Мені ще було невтямки, навіщо Його Високості мало кому відомий нічний із Крайніх гір.

– Значить, він… Що це?!

Я почув позаду швидке наростання шуму і про всяк випадок притиснувся спиною до поручня кам’яних сходів. Принц із очима на пів обличчя приєднався до мене.

Ми вчасно очистили шлях.

Створювалося враження, що усипальниця впаде під натиском тисяч міцних тіл, власники яких бажали скоріше втекти з ув’язнення. Добре, що арка пропускала лише трьох-чотирьох гномів за раз, а то їхній потік зніс би нас, незважаючи на всі зусилля. Щоправда, арка начебто починала тремтіти…

– Тримайся за мене! – Арголін немов тільки й чекав запрошення, щоб кліщами вчепитися в мою руку. – Треба спуститися, перш ніж вони проб’ють ширший вихід!

Сяк-так подолавши останні сходинки, ми звернули вбік і опустилися на землю.

– Скільки їх там? – захоплено запитав Його Високість. – Тисяча, не менше.

– Тисяч п’ять, а то й сім, – авторитетно підказав Кер'ял, і я повторив уголос його відповідь.

Принц здивовано присвиснув, потім скорчив пику:

– А ця лялька що тут забула?

– Яка лялька? – не зрозумів я, за що дістав відчутний стусан під ребра і здавлений наказ мовчати.

– Малоя, – нічний із моєї голови вимовив ім’я Принцеси Ночі з неприхованим презирством. – Втілення дурості та безвідповідальності. Тримайся від неї подалі, хлопче, вона вибачиться і висмокче твою кров. Обережно!

Якби можна було оглухнути від внутрішнього голосу, я, без сумніву, позбувся б слуху. І через що ж? Дівчина (гаразд, вампірка, та що з того?) кинулася мені на шию, зрадівши зустрічі, – ну точнісінько як Дара. Чого я ніколи не лякався, то це обіймів красунь. На відміну від декого…

– Малюче! Що з тобою трапилося? Батько сказав, ти сам увійшов в усипальницю?

– Я не малюк, – як приємно вимовити те, що давно крутилося на язику.

Валія відмахнулася від мого зізнання.

– Мені Карран уже розповів. Не ображайся, але за мірками Сім’ї ти – малюк. А навіщо тобі Кел?

– Хто? – Арголін безцеремонно підняв голову тіла, що лежало долілиць. – Це не Лан! Чудово, я люблю розповіді про його пригоди! Хто такий Кел?

Я зітхнув. Гаразд, доведеться закликати на допомогу всю свою красномовність і спробувати коротко переказати історію.

У міру того, як очі Його Високості загорялися духом пригод, а в прямому погляді вампірки проглядався виразний сумнів у душевному здоров’ї одного не зовсім перевертня, у мене в голові немов закручувався якийсь вихор, і я страшенно шкодував, що не можу стримати Кер'яла.

Нарешті його заплутані думки вилилися в радісний крик:

– Валія! Це ж Валія! Вона сподівається, що ти не збожеволів!

Мої долоні самі собою закрили вуха.

– Навагреме?.. – перепитали співрозмовники в унісон.

– Потай ти сподіваєшся, що я кажу правду, Валі

Валія недовірливо подалася вперед.

– Як?..

– Ну, це… Кер'яле, не заважай! Скажи, що вона хоче, а то ми ніколи звідси не підемо!

Хто б міг подумати, що Принцеса Ночі розплачеться як звичайна дівчина…

А потім стало не до чужих переживань, тому що потік гномів вичерпався, і в арці з’явилася Рена. Тоді я й зрозумів, що бачу найщасливіший світанок у своєму житті.