18. Факти і висновки… тобто домисли
РОЗДІЛ 18. Факти і висновки… тобто домисли
/Навагрем/
Бам! Хрясь! Плюх!
– А-а-а-а-а-а-а-а!
– У-і-і-і-і-і-ий!
– О-ляй-ляй-ляй-у-у-у!
Частина моєї свідомості навідріз відмовлялася залишати солодкий сон, де фігурували легкі білі хмари, неймовірно зелена трава і найвродливіша дівчина у світі. Друга частина просто не могла повірити в те, що відбувається.
Адже я обіцяв собі, що не засну. І що ніхто не застане мене зненацька. Втім, займатися самобичуванням можна буде й пізніше, зараз мало сенс подбати про це «пізніше».
Чому вони зволікали? Час наближався до полудня…
Смикнув же Рех вилізти з місцевою Дарою назовні. На світанок помилуватися заманулось! Але це пів біди…
Як я заснув?! Чому не переніс дівчину в хатину, не обмотався по самі вуха ганчір’ям і не зобразив напівтруп? Обов’язково ж хотілося подивитись, як перші промені сонця неспішно подорожують по її обличчю, підбираються до вій, як легкий подих колихає неслухняне пасмо, що вибилось із коси… дивитись і бачити зовсім інше лице.
Прокляття! Ну, хай би дивився, шматок від неї не відпав би! Але як можна було заснути? Ба більше, прокинутися тільки коли навколо зібралося все село, озброєне грізними вигуками і ритуальною зброєю. Списи зі стрічками, розфарбовані ножі, факели серед білого дня – не те щоб мені стало страшно, все-таки самопочуття за минулу ніч покращилося в кілька сотень разів, проте… Як пояснити… До дикунів я ставився з цілком виправданим побоюванням. Раптом вони покликали на боротьбу з «демоном» кількох послушників?
Дівча притулилося до мене так, що кліщами не відірвати, і дрібно тремтіло. Начебто плакало… Шкода її. Ось я, ясна річ, спробую втекти, а вона як? Якщо не вб’ють відразу за дружбу з не-людем, то начеплять ярлик вигнанки на все життя. Узяти її з собою? Та хіба ця дрібнота виживе в Крайніх горах? Тим паче, йти доведеться через землі послушників… Ні, Подарована буде мені тягарем.
Боги, яка ж я сволота!
Списи дружно піднялися вгору, ножі привітно заблищали на сонці… Мої м’язи напружилися, готові перенести тіло туди, де ці блискучі жала точно не дістануть. Бойовий клич вождя – і…
І всі вони опустилися на коліна.
Дара перестала стримувати сміх.
– Тепер ти – наш оборонець!
Зізнаюся, таке повідомлення порадувало мене навіть менше, ніж вигляд озброєного племені. Бути їхнім захисником означало знову зустрітися з послушниками, чого я хотів уникнути. Але довелося привітно махнути у відповідь. Пролунав багатоголосий гул, списи замиготіли швидше, в повітря полетіли ножі і маленькі сокирки. Народ шаленів.
На жаль, я не поділяв їхнього запалу. З іншого боку – Рех забирай, так приємно, коли в тебе вірять! І так хочеться виправдати цю довіру!
Хай там що, навряд чи мене пошлють у бій прямо зараз, а завтра… Хто знає, що буде завтра? Зараз же намічалося свято, та й жіноча частина селища поглядала в мій бік помітно зацікавлено.
Ой, гаразд, втекти я завжди встигну!
***
/Рена/
– Рено, щоб тебе! Де ти була цілу ніч?
От халепа, так мене не будили навіть удома. У тих рідкісних випадках, коли мені доводилось повертатися пізно, хіба що батько дозволяв собі обережні розпитування, «щоб знати, що сусідам брехати», як він казав.
І звідки гартонець дізнався, що я не ночувала у своїй кімнаті? Каюся, після спілкування з перевертнем захотілося трохи посидіти і подумати, тим паче зірки виблискували надзвичайно яскраво і заклично… Сподіваюся, завтра не почну змінюватись, а то якось несподівано мене потягнуло милуватися небом.
Зірки зірками, але набігалась я по місту так, що ноги відмовлялися робити зайві кроки. Лінь – страшна річ! І сон зморив мене біля акуратно підстриженого куща, прямо навпроти вікна Гента.
Ні, про те, що це саме вікно гартонця, я дізналась тільки коли він гукнув у моє вухо. Відверто кажучи, вчора я якось забула, що в будинках є такі штуки, як вікна, з яких зручно висовуватися і кричати. До речі, сонце наближалося до зеніту… Виходить, ще дехто спав до самого полудня? І, скажіть на милість, чому? Чи не про це вчора говорив перевертень?
У будь-якому разі тон запитання мені не сподобався. Надто багато фамільярності! Нехай на дружину свою так кричить, а я – вільна дівчина і нікому нічого не зобов’язана пояснювати! Так, не зобов’язана! І ні перед ким не звітуватиму! І…
Щоб мене…
«Даремно ти погодилася надіти кільце вампіра, відьмо», – щодо вампіра не знаю, а ось одне кільце я дійсно наділа.
Точніше, отямитись не встигла, як воно опинилося на моєму зап'ястку. Міцненьке таке кільце, ельфійське, не підробка. І розірвати ці пута може лише новий обряд.
Кошмар…
– А тобі яка різниця?!
З грубістю і гучністю вийшов перебір, та нічого. Нехай Гент знає, який скарб йому дістався, і планує якнайшвидше цього скарбу позбутися. «Коли ми опинимося в землях людей, клянусь, я розповім тобі, чому так вчинив…» – але ж у Мелосі безліч людей, хіба ні? І Дивному Лісу Пустка непідвладна… Чому ж тоді я не чую пояснень?
Щоправда, я не дуже стараюся їх почути.
– Ми з Ланом шукали тебе до ранку, Рено!
Бідолахи!
– А хіба не ви з Ланом відправили мене в місто?
Яскраво-сині очі на пів обличчя – гарне видовище, проте зціплені зуби і кулаки його зіпсували.
– Що?!
Цілком щире здивування, на мій погляд
– Лан знав, де я, – довелося перейти до захисту.
– Лан? – Гартонець зло розсміявся. – Лану ти пообіцяла бути у своїй кімнаті! У своєму ліжку!
Даремно він натякнув щодо ліжка. Я почала злитися по-справжньому, і нічим добрим це закінчитися не могло.
Тож ти, дорогий чоловіче, не про мене турбувався, а про роги свої дбав? А то недогледиш трохи – і виростуть вони міцні та гіллясті, на радість ворогам і на сміх друзям. Мабуть, до ранку голову чухав, перевіряючи, чи не проростають мої розваги. Ну то можу тебе запевнити, шановний господарю і повелителю: поки сміливо носи капелюх, він не стовбурчитиметься! Але якщо не поквапишся з розлученням, обіцяним у день весілля, і не поясниш, задля чого все це взагалі затівалося, готуйся до зловтішного перешіптування за спиною і фальшивих співчутливих посмішок!
Фізіономія Гента темніла з кожним моїм словом, проте мене, що називається, понесло. Я розповіла, що всі чоловіки – козли. І що всі козли – чоловіки. Загалом, саме ця тема стала основою довгого монологу, насолодитися яким підійшли навіть неживі слуги. Вони схвально кивали, і я зрозуміла – нічні в експериментах використовували обидві статі. І взялася за вампірів. Щоправда, лиш доти, доки Дайлен не розігнав їх, використовуючи слово «Пішов!».
Ну а коли глава Сім’ї легко опустився на лавку і милостиво кивнув: «Прошу вас, продовжуйте. Так цікаво, немов у театрі!», моя розсудливість тимчасово втекла. Нічний дізнався думку відьми про звірят, про правління і про нишпорення в чужих речах, а також із поблажливою посмішкою вислухав кілька перших сторінок Зеленого Блокнота. На щастя, у мене вистачило розуму не розкидатися ілюзіями. Краще прибережу це як козирну карту.
– Рено, я зараз усе тобі поясню, – голос гартонця пробився до моєї свідомості.
Ненавиджу цю фразу! Як стверджує бабуся, після неї починають активно замилювати очі.
– Можеш спробувати.
– Тільки ходімо в дім, – зовсім миролюбно попросив Гент.
Я зраділа. Найстрашніша ганьба для гартонця – скандал на людях, і, схоже, заради мого заспокоєння він готовий піти на деякі поступки. Тепер головне – не упустити шанс.
Гент галантно притримав двері, я зайшла в будинок і попрямувала до своєї кімнати. Зустрічати ворога краще на знайомій території, і нехай добропорядні матрони фанатично твердять, що в обителі незаміжньої дівчини не місце чоловікові… тьху!
Ніколи б не повірила, що знову про це забуду.
Дружина! Навіть звучить огидно…
Ох, говорила ж я, нічим добрим це не закінчиться. І поступливість гартонця мала причини. Які все-таки чоловіки!..
Двері за мною хряснули об одвірок з такою силою, що зі стелі злетіли залишені недбайливими слугами шматки павутини. Капкан зачинився. Я опинилася в порожній кімнаті, наче якась арештантка. Хоча чому наче? У них же в Греї багатії тримають темницю в підвалі, куди дуже зручно запхати «для напоумлення» дружину або дочку. Подейкують, «виховує» такий спосіб швидко, особливо якщо посадити в сусідню камеру кількох справжніх бандитів.
Привіт, сімейне життя…
Я з розмаху налетіла на двері, бажаючи не стільки вибратися (і через вікно вилізу, не маленька), скільки зламати гартонцю хоч що-небудь. Байдуже, що не-люди швидко його підлікують, зате мені буде хоч якась розрада!
Шкода, серед моїх предків не було тролів, а то б… Але сенс мріяти? Таке відчуття, ніби я стукнула в стіну. Двері навіть не поворухнулися, хіба що метушня за ними стала активнішою. І що там робити стільки часу? Ключ повернув – готово. Варто зауважити, ці допотопні ключі стирчали із зовнішнього боку кожних дверей. Судячи з їхнього вигляду, ними не користувалися щонайменше років сто, але я ні на мить не сумнівалася – якщо Гент захоче, ключ повернеться, незважаючи на велику кількість іржі.
Клацання не було.
Я прислухалася. За дверима точно хтось дихав!
Нумо зосередитися, уявити, ніби дверей немає… не вдалось. І слава богам! Навряд чи гартонець досі там. Не той характер. А раптом це той, хто поміняв записки?!
Защібка в моїх пальцях дзенькнула так голосно, немов по ній ударили молотком.
Я скрикнула і відскочила. Незважаючи на тепер замкнені двері, відчуття безпеки все одно не було.
В коридорі щось упало. Двері сіпнулися, потім ще раз. Защібка рипнула і почала повільно розламуватися.
Я оглянула кімнату. Ліжко, стіл, стілець, полиця, два килимки, книги і ваза з ручками. Ага, ліжко і стіл відкидаємо відразу, занадто важкі та громіздкі, стілець… ні, чотири ніжки – можу промахнутися. Полиця напевно прибита до стіни, килими… дурість! Книги в м’яких шкіряних палітурках, а ваза… Так, ваза згодиться.
Широкий замах, «зброя» пішла вниз… і зіткнулась із золотоволосою головою, що обережно просунулася в двері. Результат – дві ручки в моїх долонях і тіло на підлозі. Ну чому він так коротко обстрижений?! Якби на його місці був Лан, жодна ваза не зашкодила б.
Темні краплі збігали по скроні гартонця. На ворсистому сірому килимі розпливалася коричнева пляма, а навколо живописно лежали кольорові черепки.
Я відчула, що ось-ось почну ревіти. Невже вбила? Просто вдаривши по голові? Його ж ельфи не змогли вбити…
Чесно кажучи, мені самій не вірилося в те, що удар смертельний, хоча якийсь підлий черв’ячок сумніву вигризав душу, і в стукоті серця я чула: «Вбила! Вбила! Вбила!».
До прочиненого вікна підійшов Лан. Здивовано хмикнув, кинув: «Оце темперамент!» і зник. Мені трохи полегшало. Нехай у не-людя безліч заскоків, так спокійно на труп він не реагував би. Напевно.
– Коли я помру, ти вийдеш заміж за мого брата. Це твій обов’язок, Рено, і ти не вчиниш інакше. Запам’ятай, Гартон не потерпить ні чужинця, ні напівкровку, тому все має бути законно…
Ух ти, ніколи б не подумала, що один удар вази викличе такі фантазії. Зазвичай кажуть щось про зірки в очах. Втім, живий – і добре, кожен має право на власне марення.
– Пробач, я брехав тобі, – продовжував Гент, – розлучення не буде, інакше ти втратиш усі права.
Він із багатого роду, бо так переживає за майно? Ага, і водночас підробляє на стайні Його Величності. Ха-ха.
– Коли я знайду твого брата, ми вирушимо в Грей і ти приймеш спадщину.
Мої щоки запалали. Отже, весь цей час гартонець пам’ятав про Нява, ба більше, його шукав! А я, я… Ледь не захопилася проблемою нічних, майже викинувши з голови брата. Тому що стала відьмою! Страшно визнати, але я починала розуміти не-людей, що живуть своїми забаганками. Стривайте-но! Я прийму спадщину? Тобто Гент впевнений, що помре в столиці?
– У нас траур для вдови триває три роки. Після цього з тобою одружиться мій брат. У тебе буде років тридцять, поки не з’ясується, що твоя молодість і врода – це кров відьми, а не клуські зілля.
Як він усе розпланував! А міг би й мене запитати. Щось підказувало: ця геніальна ідея народилася в гартонській голові не через контакт із мелоською вазою. Але який спритник! Навіть комплімент вставив, аби я менше обурювалася. Начебто не відхиляючись від теми, а бажання роздряпати його гарненьку фізіономію трохи стихло.
– Після весілля ти зможеш зникнути в будь-який момент, адже його становище узакониться через тебе.
Я повільно обернулася. Гент сидів на підлозі, пальцями відтираючи зі щоки кров. Навколо – черепки і темна пляма як нагадування про мою жорстокість. Хоча до чого тут жорстокість? Я ж хотіла вдарити зовсім не його! Це він розломив ненадійну защібку, й не помітивши її! Як каже мама, в таких випадках треба попросити вибачення і йти далі. До речі, не забути б вибачитися. Коли-небудь. Можливо.
Сині очі гартонця не здавалися божевільними. А ще вони немов світилися зсередини.
Я кліпнула.
Разів десять.
І нічого не змінилося. Його очі випромінювали м’яке світло. Дивно, вдарили ж його, то чому галюцинації мала я?
– Пробач, Рено…
Небо затягло хмарами – в Мелосі таке траплялося часто і означало, що зараз піде нетривалий густий дощ. У кімнаті потемніло, і мені стало моторошно. Навіть у Лана очі світилися не так яскраво, створюючи відчуття, ніби в них відбивається сонце. У Гента ж про відображення навіть не йшлося. Синювате світло заливало половину обличчя гартонця, роблячи його риси більш різкими і загадковими. Боги, й про що я думала?..
– Я не вірив, що ти станеш відьмою. А навіть якби вірив… Вибору не було! Три дні… Лан запевняв, у мене є всього три дні… Це так мало! Але більше, ніж зовсім нічого. Будь-яка дівчина була б щаслива, а у тебе прокинувся дар! І це в двадцять років…
Ха, то я ще й винна? Чи маю висловити радість з приводу… Ага, найголовнішого він не сказав – що, власне, було причиною всієї метушні?
– Три-чотири роки, Рено, – в його голосі вчувалося благання, – всього три-чотири роки з твого безкінечного життя… Інакше те, що я створював п’ятнадцять років, розлетиться на друзки.
Мені здалося, Гент збирається встати, але він став на коліна.
Мене охопила паніка. Якщо гартонець опускається на коліна… До Реха банальні фрази! Все дуже серйозно і не схоже на маячню. А якщо я помиляюсь, то мені потрібно негайно збирати речі і тікати світ за очі, не чекаючи, поки Гент отямиться.
І все ж залишалася деяка неточність. Він казав про п’ятнадцять років, хоча сам мав десь тридцять. Що ж це за справа така, що почалася в його юності? Напевно піратство або розбій, адже до повноліття ні в Гартоні, ні у Веллійській імперії підліток не отримав би дозволу займатися торгівлею.
Я не знала, що відповісти. Три-чотири роки… а на мені ще якесь кільце вампіра… І порадитися ні з ким!
Мій погляд блукав кімнатою, раз у раз натикаючись на предмети інтер'єру. Чомусь важко було дивитися на Гента. Зненацька на очі потрапило дзеркальце. Чудовий привід змінити тему і злегка розрядити ситуацію.
Гартонець коротко глянув на своє відображення.
– От і все. Ти вільна, Рено. Тепер вирішуй. Не будь занадто категоричною. Якщо я знайду твого брата, тобі доведеться погодитися.
– Чому? – щиро здивувалась я, маючи на увазі свободу.
– Із вдячності. Але я б не хотів, щоб це стало вирішальним чинником.
– Та про що ти кажеш?!
Мені було важко стримуватися. Й дурному зрозуміло: якщо він (і неважливо, з чиєю допомогою) знайде Навагрема, я буду його боржницею довіку і зроблю все. Навіщо озвучувати очевидне? Краще б сказав, чому я вільна… І це синє світло… що воно означало?
– Невже ти ще не зрозуміла, Рено?
Ймовірно, планувалися пояснення. Та вікно ривком відчинилося, і Лан прокричав:
– Хто зі мною за Арголіном?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!