Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

***

/Рена/

«Товариство мандрівників оголошує про проведення щорічного конкурсу ельфійських танців. Узяти участь можуть усі охочі. Змагання розпочнуться о першій годині ночі Темного Руна. Ласкаво просимо в «Золоту лань»! Ми чекаємо на вас!» – прямокутний аркуш цупкого паперу з красиво виписаними словами я виявила під цукерками. А на зворотному боці була кострубата приписка: «Хочеш повернути брата? Приходь сама».

Ретельно замазавши контрабандним клуським чорнилом («І морська вода не роз’їсть!» – запевняв продавець) підозрілий напис, я вирушила дізнаватися подробиці про запрошення.

Дайлен, лише мигцем глянувши на папір, гидливо зморщив ніс і порадив не брати до уваги заходи, організатори яких поскупилися на пергамент – хоча б підроблений. Малоя, виловлена під час тренування (потішне видовище, якщо чесно, і водночас страхітливе), коротко кинула:

– Дурна забава!

І тільки Лан не був настільки категоричний. Він уважно прочитав текст. Насупив брови, побачивши забруднений зворотний бік, і видав свій вердикт:

– Убого, але амбітно. Мабуть, треба сходити. Знаєш, лялечко, саме під час таких заходів найчастіше проявляються справжні таланти. Ніч Темного Руна… Це ж сьогодні. Хочеш піти?

Хотіти я хотіла, проте несподівана компанія руйнувала не до кінця сформовані плани.

Не-людь по-своєму витлумачив моє вагання:

– Уже з нічними розмовляла? Не звертай уваги, вони від усього ніс вернуть. Ну ж бо, збирайся, час розвіятися! Нудьга смертна в теперішньому Мелосі, як вважаєш? І чоловіка раджу попередити, адже підніме всю Сім’ю, бідолашний.

– А Арголін? – зрозумівши, що краще не сперечатися, зачепила я іншу важливу тему. – Нічого не чутно?

– Що йому станеться? Нехай хлопчик насолоджується свободою, поки може. Малдраб не вічний, не сьогодні, то завтра стане Високість Величністю, а тоді прощавайте ігри з магією і гномівська любов. Та живий він, живий, не переживай хоч через такі дрібниці.

Нічого собі дрібниця! Але оскільки правитель Дивного Лісу так вважає… Ех, місце перебування принца на той момент хвилювало мене значно менше, ніж сьогоднішня ніч. Записка нагадала, заради чого я напросилася в Пустку. Не те щоб брат відійшов на задній план, зовсім ні! Просто сталося надто багато подій, від яких голова йшла обертом.

Неочікуваний шлюб без будь-яких (дуже сподіваюся!) зобов’язань, Сім’я з неможливими проблемами, вільне місто і його жителі… Кілька разів мене відвідувала зрадлива думка щодо того, чи хоче Няв, щоб його знайшли? І як можна відшукати душу? І чи погодиться він на чуже тіло? І… Як же багато, цих «І?»…

Спішно придумувати причину, з якої я не хочу йти на змагання в супроводі Лана, було ліньки.

– Це триватиме до ранку? Ні, не піду!

Мила усмішка спрацювала. А, може, вампір і не прагнув моєї компанії.

Вечір обіцяв запам’ятатися.

Місто, жителів якого небезпідставно називали бездушними. Темний глухий закуток, де чувся відгомін веселощів Головної вулиці. Пристойно одягнена дівчина, що шукала горезвісну «Золоту лань». О, не те щоб я нікого не питала, як туди потрапити, проте досі всі вказані шляхи закінчувалися в таких ось тупикових вуличках.

А найприкріше полягало в тому, що лише в першому випадку мене чекав сам доброзичливець із пляшкою смердючого пійла місцевого розливу і м’ятими квіточками з узбіччя. Я на нього навіть не образилася – лиш «почастувала» ілюзорним, але від того не менш страшним тролем.

Наступні два рази з кущів вискакували справжнісінькі мисливці на людей, то б пак постачальники ринку рабів. З цими я не церемонилась, використовуючи образ Дайлена, який заборонив полювання в межах міста. Як вони тікали! Даремно Сім’я переживала через падіння авторитету.

А батьки вважали, що я не зможу себе захистити!

Ні, правильно взагалі-то вважали, але про це згодом…

Розчарувавшись у місцевих жителях, що всюди шукали вигоду, я вирішила дізнатися дорогу за допомогою ілюзії. Залишалося знайти придатний об’єкт. У Влаї я б звернулася до першої-ліпшої бабці, що вийшла ввечері прогулятися з песиком. У Мелосі нечисленні старі люди перебували, головним чином, у Житловому кварталі і носа звідти не показували, а немов позбавлені віку мешканки Грайливого кварталу наводили на мене жах ще більший, ніж захмелілі гості вільного міста.

Власник кіоску з клуськими порошками, що викликали радість і веселощі, здався потрібною кандидатурою. Він був місцевим і нізащо не покинув би торгівлю (коли Дайлен обмовився, який дохід приносять такі суміші, виготовлені в підвалі будинку самого торговця і упаковані в яскравий папір, я захотіла відкрити схоже підприємство у Веселому кварталі) і не помчав би за легкою здобиччю. Та й підручних, яких можна послати з повідомленням до людоловів, поблизу не спостерігалося. І взагалі, не личить поважному багатому чоловікові ображати молоду танцівницю, яка приїхала із забутого богами селища і загубила на галасливій вулиці батька і шістьох братів.

Я стояла під покровом розлогої яблуні й уявляла… Зосередитися вийшло не відразу, та нарешті з-за рогу з’явилася приголомшлива світловолоса вампірка в розшитому бісером короткому платтячку. Чому вампірка? Згодна, ельфійка мала б набагато правдивіший вигляд, але, як-то кажуть, береженого боги теж бережуть, а мені не хотілося вкотре отримати неправильну адресу. Вампірів побоювалися. І нехай прості вампіри харчувалися звичайною їжею, а кров їм була потрібна хіба що для відновлення після важких поранень, репутація нічних захищала всю расу.

Отже, спокуслива дівчина зі сліпучою усмішкою, яку не псували тонкі голки на кінцях верхньої пари іклів, неквапливою ходою підійшла до кіоску. Торговець розсипався в привітаннях. Вампірка відкрила рот, щоб відповісти і запитати, проте… Звуку не було!

Я згадувала всіх богів по черзі, поки трохи не заспокоїлася. Німа ілюзія стояла перед продавцем і ніяк не реагувала на його вирячені очі. Коли він не витримав і по-дитячому тицьнув пальцем у плід моєї фантазії, я ледь не розсміялася. Ілюзія матеріальна, якщо в неї вірити, а жертва ще й як вірила!

Довелося змінити тактику. Вампірка витягла з кишені папір і самописку. Торговець розцвів – багато клуських «трав» позначалися вигаданими символами, вимовити які не могли й виробники, не кажучи вже про покупців. На білому аркуші з’являлося прохання, й усмішка чоловіка потьмяніла. Він немов вирішував, що робити. Нарешті запропонував:

– Якщо пані бажає, мій син проведе її всього за три серебрики.

Небачена ціна навіть за мірками Мелосу! Але звідки вампірці з провінції знати про це? Тим паче, заплатила вона несправжніми грошима, а я взяла на замітку ще один спосіб заробітку.

Поторгувавшись для пристойності (жестикуляція виходила з кожною миттю все краще і краще, я аж запишалася собою), вампірка віддала торговцю дві монети, жестами показала, що залишок отримає хлопчисько, і пішла за спритним орченям, що було схоже на сина торговця-перевертня як кошеня на цуценя.

Йшли ми недовго. «Золота Лань» виявилася закладом незрозумілого призначення якраз навпроти кіоску з порошками. З одного боку до неї примикала поки ще зачинена будівля, з іншого – знову-таки вузький провулок. Мені спало на думку, що все вільне місто складається з таких затемнених вуличок.

Віддавши провіднику його нечесно зароблений серебрик, вампірка сіла на лавку. Я не була впевнена, чи зможу підтримувати ілюзію для великого скупчення народу. Точніше, була впевнена, що не зможу.

З протилежного боку вулиці долинули обурені крики – продавець і його підручний виявили, що гроші кудись пропали, і тепер бігли до нас. Коли шахрайка зникла у них перед очима, як могли робити тільки нічні, спритний торговець зблід і кинувся згортати товар. Я не втрималася від сміху. Наступного разу він задумається, перш ніж обдурити чергового приїжджого.

Наближалася північ. Ніч Темного Руна, треба ж… Ніч, коли Рунна кидає тінь на світлий лик великий місяця, роблячи його «не світлим», тобто темним…

Біля парадних дверей ельфійка у завеликій формі дворецького вимовила, немов вибачаючись:

– Вхід з провулка… Тут підлога провалилася.

Треба б насторожитися, але…

А в провулку широка долоня затисла мені рот (даремно, між іншим, вільне місто на те й вільне, що кожен може кричати, скільки влізе, нікому до цього немає діла) і тихий голос вимовив у вухо:

– Зі мною твої витівки не пройдуть, відьмо. У мене до тебе серйозна розмова. Підеш сама? Правильно, відьми завжди відрізнялися кмітливістю.

Ага, а ще відьми відрізнялися інтуїцією і пам’яттю. Кошик із запискою мені дав бородатий перевертень, одягнений як мелосець. Його голос я запам’ятала добре. Він точно не був новонаверненим вампіром.