Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Селище пастухів розташовувалося в західній частині Крайніх гір. Звідси до Кривавого озера було рукою подати, але легендарне поле битви місцеві жителі воліли навіть не згадувати – досить і того, що на крихітних ділянках розораної землі вони постійно знаходили незаймані часом кістки і старовинні обладунки. Всі знахідки ховали з повагою і дотриманням ритуалів племені, проте років п’ятнадцять тому частина мертвих повстала [17].

Вони мали вигляд людей, тільки очі залишалися не те щоб порожніми… нескінченними, як сказав старий шаман. Ці істоти не проявляли ворожості, тож вождь вирішив не губити свій народ і не намагатися загнати їх назад у могили. Вони пішли на захід, незважаючи на послушників, які осіли там.

Між іншим, раніше сміливці часто йшли з селища, щоб знайти шляхи на схід – туди, де, як говорили легенди, багато тепла і миролюбні мешканці. Проблема полягала в тому, що давній землетрус зруйнував східні і південні перевали, й гірська пастка закрилася. Кілька племен назавжди залишились у величезній долині.

Перебиратися через Криваве озеро не ризикували навіть найвідчайдушніші хлопці, адже там, у багряних водах, водилися немислимі чудовиська, що одним ударом лускатого щупальця перекидали човен. Щоправда, залишався західний перевал, але за ним на довгі дні їзди тяглася кам’яниста пустеля. Цей шлях приберігали «про всяк випадок», коли жити біля проклятої водойми стане зовсім неможливо, однак тепер і він перекрився.

Саме про це й хотіла розказати Дара-дикунка.

За кілька років до повстання мерців Криваве озеро вплав перетнув таємничий незнайомець із білою, як молоко, шкірою. Його не чіпали тварюки, що з легкістю проковтували необережну вівцю. Коли він плив, озеро ніби застигло, і навіть вічно лютий вітер не підняв жодної хвилі.

Незнайомець оселився самітником на заході долини. Втім, якщо б він і захотів, навряд чи якесь плем’я погодилося б його прийняти. Надто вже відрізнялася ця людина від горян, і річ була не тільки в білій шкірі, крізь яку не проглядала жодна жилка. Гостре трикутне обличчя, пухкі вишневі губи, великі, широко посаджені очі, в яких завжди таїлася печаль… і довге волосся, побите сивиною. Якби не волосся і погляд старого, йому можна було б дати років вісімнадцять.

Його прозвали Білим.

Вівчарі спочатку недовірливо ставилися до приблуди, однак поважали людину, що перетнула небезпечне озеро. Чи не людину?.. Але той, хто увійшов у криваві води, заслуговував на повагу.

Білий побудував собі хатину, в якій часто співав або ж розмовляв сам із собою. Ніхто не знав, що він їсть і чи їсть взагалі, та й згодом цікавість щодо нього згасла.

Чужинець з’явився в цих землях на початку весни, а вже під осінь пастухи помітили, що за майже пів року не було жодного нападу сусідів, які не працювали, жили полюванням і грабежами. Здивувалися вони такому диву і послали розвідників з’ясувати, чи є ще в долині люди. Виявилося, людей вистачає! Ба більше, з рівнин на зиму приспіли кочівники, але вони змінили спосіб життя, побудували глинобитні будиночки і почали займатися землеробством.

Вівчарі поспілкувалися зі сторонніми і здивувалися, дізнавшись, що на шлях праці тих наставив саме Білий. Добре так наставив, надовго – главу племені досі носять на ношах, бо його переламані в кількох місцях ноги зрослися неправильно.

А потім настала зима. Вона принесла багато снігу і льоду, а вітер немов зійшов з розуму і намагався здути з місця самі гори… Кілька чоловіків племені вирушили на полювання. Їхній шлях вів повз хатину чужака.

Будиночок Білого був повністю зруйнований, а сам він сидів на снігу, закривши обличчя руками.

Мисливці повернулись назад. Плем’я порадилось і вирішило: нехай чужинець і дивний, але він допоміг селищу. Та й взагалі, негоже залишати людину замерзати. Нехай його людиною ніхто і не вважав.

Коли Білого запросили перезимувати, він ніби ожив. Очі загорілися, плечі розправилися, погляд став ясним і чистим, як у того, хто раптом усвідомив сенс життя.

– Дякую вам, люди. – Він чемно вклонився, викликавши подив, бо ж у племені кланялися лише богам. – Ви повернули мені віру. Тепер я знаю, що робити!

Тієї зими Білий залишився в селищі. Він ні хвилини не сидів без діла, постійно комусь допомагав, щось розповідав чи показував, а вечорами багато говорив про далекі країни, вчив охочих, як перетворити слова на букви і навпаки… Одна тільки дивина – чужинець нічого не їв, лише приблизно раз на тиждень зникав на цілу ніч. Але тому, хто не побоявся Кривавого озера, дивацтва дозволені.

Коли наступила весна, Білий позичив інструменти і побудував собі справжній будинок. Для вівчарів, які ніколи не бачили нічого більшого за хатину, він здався казковою обителлю. Його назвали фортецею. У селищі погано розуміли значення цього слова, однак чужак частенько повторював:

– Мій дім – моя фортеця.

Так і прижилося.

А незабаром з’явилася у нього дружина.

Давній закон жорстокий: у кого сила, у того влада. А також житло, їжа, жінки та інші радощі життя. Вождь, що привів плем’я в долину, не зміг оговтатися після побоїща, вчиненого Білим. Його ноги довелося відрізати. Важкий удар, причому не тільки для здоров’я і гордості, а й для життя. Каліка не може бути головним – так вирішив колишній соратник і викликав вождя на бій. Усе як велить закон…

Вождь погодився, навіть не замислившись, на що прирікає сім’ю. Якби він поступися місцем добровільно, то став би одним зі «старців» – радників вождя, але…

У кочівників, що осіли на заході, свої звичаї. Вони говорять: дружину померлого має утримувати або його повнолітній син, або родич. Ейні чоловік після смерті залишив трирічну дочку. Була б молода вдова красунею, її б із радістю взяв у дім будь-який чоловік, – можливо, навіть новий вожак племені, але жінка, змучена постійними хворобами дитини та доглядом за безногим чоловіком, не привернула нікого.

Звичай безжалісний. Ейні стала кимось на кшталт рабині.

Кочівники знали, чим харчується Білий. Це знання жахало їх ще більше, ніж його немислима сила. Щотижня чужак забирав одного жителя селища. Вранці той повертався, нічого не пам’ятаючи, однак на його шиї завжди залишалися сліди укусів.

Легенда запевняла: кровосос може насититися лише тоді, коли його жертва помре. Білий не вбивав ніколи.

На честь захоплення влади новий вождь племені вирішив зробити «покровителю» (осіле життя кочівникам сподобалося) незабутній подарунок. Ейні разом з дитиною привели до фортеці і залишили чекати чужака, аби той «наситився». В результаті вождь змінився ще раз, а молода жінка отримала дім. Згодом вона погарнішала, розцвіла, і Білий назвав її дружиною.

Чутки про те, що на березі Кривавого озера живе дехто з неймовірними здібностями, мало-помалу поширювалися, і хоч племена горян ставилися одне до одного з одвічною недовірою (цілком виправданою, до речі), в долині з’явилися чужаки. Деяких із них вела цікавість, інших – жага наживи і слави… Але Білий не допускав кровопролиття.

Кілька років по тому бажаючих оселитися під захистом могутнього і справедливого покровителя стало набагато більше, ніж могла вмістити долина.

– Ви побачили, що жити в мирі краще, ніж постійно очікувати нападу. Тепер я маю роз’яснити це іншим. – І він пішов у мандри, залишивши дружину і прийомну дочку.

Деякий час життя в долині протікало тихо і мирно. Тільки людську сутність змінити важко. Початок кінця знаменувало повстання мерців. Воно так налякало кочівників, які не встигли звикнути до сусідства Кривавого озера, що вони втекли, прихопивши з собою їжу тих, хто не зумів дати гідний опір, і майно тих, хто вирішив битися до кінця... Які з осілих пастухів воїни?

За кочівниками долину покинули ще кілька племен. А потім шлях в інші землі виявився закритий. Із західного перевалу прийшли молоді хлопці, одягнені у звірині шкури. Справжні дикуни! Але Ейні зустріла їх радо, адже вони принесли звістку від її чоловіка.

Ті хлопці оголосили себе учнями Білого, присланими ним, щоб берегти мир. І почали наводити лад. Долину розділили на три рівні частини – за кількістю племен, які залишилися в ній. Перетин кордону розцінювався як ворожі наміри і карався жорстокою смертю – для прикладу іншим.

Здавалося б, варто жителям зібратися, і від нахаб, які уявили себе господарями, мокрого місця не залишиться.

Зібралися. Прийшли. І побачили повернення Білого, що стояв на колінах. В його очах не було ні сльозинки, а руки твердо стискали чорний ніж.

– Я не можу знищити своїх дітей, – сказав він дружині і прийомній дочці. – І не можу жити, знаючи, що створив чудовиськ. Та час виправляє помилки, виправить і цю. Коли останній із них помре, убий мене знову, Ейні, тією ж зброєю. А якщо ти не зможеш… пробач, мила моя… нехай це зробить Подарована. Вона дочекається.

Ніж увійшов у його тіло легко і плавно. Білий м’яко впав навзнак, встигнувши висмикнути лезо. Ейні заголосила, а дівчинка сховала в рукаві ніж, що випав із розтиснутих пальців. Та нікому до того вже не було діла.

Жителі долини усвідомили – нічого не зміниться. Вони спробували з боєм викинути прийшлих, проте хіба можна перемогти без віри в перемогу? Приниження і біль – єдине, що отримали племена.

Ейні пішла з фортеці. Її з дитиною прихистили вівчарі. Не з поваги до покійного чоловіка, а тому, що жінка виявилася вмілою лікаркою. Свої знання вона передавала шаману племені, і коли доньці виповнилося шістнадцять, увійшла в Криваве озеро. Материнський обов'язок вона виконала, а жити без чоловіка не могла…

У фортеці чужаки влаштували цілий храм, а себе величали послушниками. Вони проголосили Білого богом, почали вклонятися його нетлінному тілу й проводити дивні обряди.

Деякий час не відбувалося нічого особливого, а потім у долині з’явився той, кого послушники вважали посланцем богів. Він назвався Маргетом, дуже злився, що ніхто не реагував на це ім’я з належною повагою, і, жодних сумнівів, був співвітчизником Білого. Повертаючись додому, цей чоловік забрав із собою трьох хлопців і пообіцяв згодом прийти за іншими.

Ті послушники, що залишилися, виконували обов’язки «захисників» ще жорстокіше, тому жителі ніде не почувалися в безпеці. Між іншим, послушники, маючи силу і спритність творця, були людьми. Вони слабшали від голоду і спраги, відчували холод і спеку, обходили Криваве озеро чимдалі, їхні рани гоїлися поступово…

На сході займалась зоря, а дівчисько, притулившись до мого плеча, говорило і говорило. Вона розповідала, що в фортеці зберігаються записи істинного вчення Білого, що послушники понівечили віру, що тільки я можу все розставити по своїх місцях, що…

Тихий голос плавно перейшов у сопіння. Притулившись до мене (ранок у горах холодний, а я теплий), Дара заснула. Ця Дара… Подарована… Момент, але ж і Білий називав прийомну дочку «Подарованою»? Та ні, вона за віком не підходить. Загадка…

/17. Докладніше про відродження метаморфів можна прочитати в романі «Гра в чуже життя»./