Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

У далекому минулому, коли пригоди хвилювали мене значно більше, ніж дівчата, в мої руки потрапила книга Беста Влайского, під псевдонімом якого ховався придворний лікар Дісон, «Імператорське полювання та його особливості». Як саме потрапила, смішно зізнаватися, але в тій історії фігурували суперечка з Реною на десять щигликів, бібліотека Його Величності, половина палацової гвардії, надто висока стіна і батьків ремінь.

Гаразд, не буду про сумне. Здобутий мною скарб (неабияк пошарпаний під час біганини по Імператорському саду) розповідав про захопливе життя на природі. Списи, луки, ножі і сокирки – очі розбігалися від опису всілякої зброї, за допомогою якої знать змагалася у вбивствах. І, звісно, автор не оминув увагою звірів, що мешкали в угіддях Малдраба Четвертого. Кольорові ілюстрації додавалися.

Весь подальший тиждень я носився з цією книгою як ненормальний, благаючи рідних «подивитися полювання». Рівно через сім днів батько, який все ще мучився через моє жорстоке побиття (так, я кричав як різаний, але тому, що татовому коліну діставалося набагато більше, і мені було важко стримувати сміх), здався. Він домовився з якимось знайомим, і одного літнього ранку ми опинилися в мисливському будиночку десь у передмісті Влаї.

Не стверджуватиму, ніби природа мені особливо сподобалася. Слизька трава приховувала гостре каміння, гілки під ногами ламалися з оглушливим тріском, комарі й ґедзі дошкуляли неабияк… Що тут привабливого для хлопчака, звиклого до комфорту столиці? А ось будинок, в якому ми провели одну-єдину ніч, я навряд чи коли-небудь забуду.

Його стіни були складені з грубо обтесаних колод, дах вистилала золотиста солома. Ідеальне місце, щоб уявляти себе відважним дослідником, який осів на диких землях. Батько стверджував, що під час будівництва не використали жодного цвяха, тільки я тоді не міг у це повірити.

Той будиночок на одну кімнату, що поєднала функції кухні, вітальні та спальні, багато разів спливав у моїй пам’яті як наочний доказ давньої життєвої мудрості: «Обережніше з бажаннями».

Так ось, саме таку конструкцію з колод значно більшого діаметру в Крайніх горах називали фортецею. І промовляли це слово з гордістю та повагою! Навіть Подарована, вивівши мене до західного перевалу, вказала на дерев’яний будинок і, ретельно приховуючи благоговіння, оголосила:

– Це – фортеця!

Мій план ґрунтувався на тому, що ми прийдемо до Білого як паломники.

Дурний план, чесно кажучи.

Може, дівчисько (язик не повертався називати її дівчиною – надто вже мала) під кількома шарами бруду й могло зійти за аборигенку, але я виділявся серед худорлявих жилавих горців як дуб у сосновому лісі. Або як гірський баран в отарі гірських кіз… Останнє порівняння найточніше, тому що я сповна усвідомив марність свого маскування, лише вийшовши на відкритий простір перед фортецею.

Подарована запевняла, нібито вклонитися Білому приходять натовпи, причому більшість відвідувачів – кочівники. Не думаю, що вона навмисно хотіла ввести мене в оману, проте її твердження абсолютно не відповідало дійсності. І це м’яко кажучи! Перед фортецею я не побачив нікого, крім зрадників із селища, та й ті боязко тулились одне до одного.

Вождь вівчарів і кілька його поплічників ледь глянули на мене. Вони мали засмучений вигляд, тому я припустив, що послушники відмовилися допомагати мене ловити.

– Гадаю, вони зажадали велику жертву, – прошепотіло з-за мого плеча дівчисько. – Не менше двох овець. Ти очі не забувай ховати! І мене сховай.

Я слухняно мружився і думав про те, що добровільно пхаю голову в пащу крокодилові.

Ідея «прикинутися кочівником з півдня» здалася абсолютним провалом. Довга спідниця з жорсткої трави пасувала дикуну, хоча я сумнівався, що на півдні зростає саме ця трава, зірвана в найближчій заболоченій низині. Візерунок, намальований синьою глиною на червоній, повторював обриси моїх шрамів, зате шкіра страшенно свербіла. Підняте вгору волосся з безліччю приліплених пір’їн додавало мені чужинського вигляду, тільки одне діло – забавлятися, зображуючи вигаданого персонажа, а інше – заявитися до тих, хто пам’ятав, які на вигляд мої нутрощі. Залишалося сподіватися, що пам’ять у послушників набагато гірша, ніж бойові навики.

Дві пари глибоко посаджених очей охоронців зміряли мене з ніг до голови. Я мимоволі зіщулився і ляснув рукою по стегну, відчувши легкий укол. Комар чи бджола? Та яка різниця! Головне – послушники. Невже зараз їхні байдужі обличчя осяє спалах спогаду? Пастухи мене не впізнали, але вони явно почувались не в своїй тарілці, їм було не до розглядання.

– Хто?

Я б поклявся, що жоден з охоронців не розкривав рота. Вони взагалі здавалися вирізьбленими з темного дерева статуями, що прикрашали ґанок, і лише рух їхніх повік видавав життя.

Відчутний стусан під ребра примусив мене відповісти:

– Н-н-на-і…

«Навагрем із Влаї» – ледь не сказав я, але язик почав заплітатися й видавати окремі звуки.

– Навіщо?

«Повернути Білого, щоб він сам розгрібав своє лайно» – хотілося відповісти, а вийшло:

– П-пов-ве-е-е…

Я ледь втримався, щоб не торкнутися губ. Мною маніпулювали, причому з обох боків! Послушники вимагали правду, застосовуючи магію чи якийсь різновид внушання, а Подарована… Та бути не може, що вона настільки сильна. Навіщо моя допомога тій, що здатна вкласти в чужу голову думки? Втім, ні, думки і слова – різні речі. Цікаво, вона може керувати тільки мовою чи й… Не хотілося б перевірити це на власній шкурі.

Двері відчинилися.

Я відразу впізнав його – героя моїх кошмарів. Не знаю, чому, але до цього я вважав, що Маргета паломники вже не цікавлять і зустріти його тут нереально. Може, через твердження Дари щодо безлічі відвідувачів фортеці, а, може, мені хотілося вірити, що ми станемо несподіванкою…

Він зовсім не був схожий на послушників – таких, якими запам’ятав їх я. Високий і широкоплечий, у шкіряних штанях і чорній шовковій сорочці, гладко поголений і акуратно причесаний, вбивця здавався вихідцем з іншого світу – того, в якому ввечері розпивають із друзями приховану від дружини пляшку ландарського, а не грають життями.

Щось підказувало: дівчисько розповіло не всю правду. Той, хто стояв переді мною, не міг бути одним із навернених Білим дикунів, хоча на чому ґрунтувалося таке враження, я не знав. Однак останнім часом чуття мене не підводило, і довіри воно заслуговувало більше, ніж слова малознайомої вампірки, що вела власну гру.

Подарована хотіла допомоги, сумнівів немає, але хто сказав, що її помічникові гарантується довге життя в пошані і достатку?

Даремно я мружився. Маргет давно забув те дитинча перевертнів, яке не могло не померти там, у Пустці, задля розпалення ворожнечі зі Старилісом і, гадаю, з богами. Однак в його погляді простежувалась зацікавленість.

– Відмінний екземпляр, – знехотя розтиснув губи ватажок послушників.

Я пам’ятав його голос. Саме він запитував: «Хто?» і «Навіщо?». Невже охоронці, що стояли біля дверей, не здатні самостійно поставити питання? Тож Маргет – не просто керівник цього збіговиська фанатиків. Він – мозок. Ні, господар!

Карран щось казав про експерименти нічних з людським матеріалом. Результат – недосконалі тварюки, яких використовують для виконання елементарних завдань. Чому елементарних? У тих потвор розуму залишалося менше, ніж у курки, причому в буквальному сенсі.

Звичайно, перевертень міг прибріхувати, але загальновідомим фактом є те, що колишні «піддослідні кролики» беззаперечно підкорялися господарям. Щоправда, це була магії Сім’ї, а Маргет – не нічний вампір, принаймні зовні. Звичайна засмагла шкіра, рівні зуби… Якщо йому доводиться харчуватися кров’ю, то видовище, без сумніву, огидне.

– Іди, подивися на своє божество.

Вказівка супроводжувалася жестами, в голосі вчувалась насмішка. Але дикуна такі дрібниці не мають турбувати.

Перший крок був особливо важким. Одна з причин – холодне руків’я Рятівника, всунуте в мою долоню дівчиськом. Тобто я сподівався, що вона дала мені саме його, інакше…

– Геть звідси, дрібното! – Маргет з досадою махнув рукою на Подаровану. – Чи тобі теж туди?

Вона вагалася. Мить, друга – і її пальці судомно вчепилися в мою руку.

Послушник коротко посміхнувся.

Насилу стримуючи гордість за свою акторську майстерність, я боком протиснувся у прочинені двері, тягнучи малолітню кровопивцю й наосліп намагаючись прикрити кинджал трав'яною спідничкою. Тим часом Дара, схоже, встигла пошкодувати про своє необачне рішення увійти в ненависне лігво… ні, в дім, де жила багато років!

Якби на її місці був хтось інший, я б зглянувся і повернув назад, але, по-перше, вона сама втягла мене в історію з Білим, і, по-друге, Маргет міг неправильно витлумачити поспішну втечу.

Ні, брешу. Навіть за дуже сильного бажання я навряд чи зміг би розтиснути її пальці, що мертвою хваткою впились у мене.

Сяк-так перевалившись через поріг і сподіваючись, що повільність буде сприйнята як прояв поваги, ми злегка отетеріли. Я то й точно. І одразу зрозумів, чому фортецю називають фортецею, останній притулок Білого – храмом, а слава про послушників та чудеса повільно, але без упину, розноситься континентом.

Зовні будинок був невеликим і досить-таки пошарпаним, а от всередині! Та це ж величезний зал, облицьований блідо-блакитним каменем! Посеред нього на низькому постаменті стояла золота труна з прозорою кришкою. М’яке світло лилося з нізвідки, висвітлюючи того, хто лежав у ній. Жодних сумнівів, у фортеці було багато гідного уваги (наприклад, чудові фрески на стінах або мармурові статуї прекрасних дівчат, та й картини у важких рамах вабили погляд), однак мої очі вперто відмовлялися фокусуватись на чомусь, окрім Білого .

Маргет легким рухом підняв скляну кришку.

– Прошу!

Ми наблизилися, причому тепер уже Дара тягла мене вперед.

– Ось і твоя смерть, приблудо! Ти заслужив! – Дівча вихопило з моєї руки чорний кинджал, досі прихований трав’яною спідницею, і кинулося вперед.

Її ціллю був не Білий.

Клянусь, я уявлення не мав, чому їй захотілося вчинити самогубство таким кошмарним чином. Ми цього не планували! Судячи з виразу обличчя Маргета, він теж не очікував нічого подібного.

Лезо, скреготнувши по пряжці ременя, по руків’я увійшло в живіт головного з послушників. Я скривився, уявивши, як зараз обурюватиметься нічний, що повернувся з небуття.

Маргет дивився на Подаровану, не вірячи своїм очам. Гадаю, він не сподівався побачити прийомну дочку. Ба більше, не думав, що вона і справді зможе повернути його душу. А потім він поклав руки їй на плечі.

Знаю, кожен більш-менш нормальний чоловік повинен допомагати в небезпечній ситуації, але… голова дівчини підкотилася до моїх ніг, розбризкуючи кров по світлій підлозі.

Відверто кажучи, я більше розгубився, ніж злякався. Важко було усвідомити побачене, ще важче – повірити в нього. Тільки що вона дихала, рухалася, злилась і розмовляла, а зараз… навряд чи Подарована встигла зрозуміти, як все обернулося. Вона вибрала владу, а не помсту. Втім, і напад на тіло Білого не залишився б безкарним. Але ж ми домовлялися! Кілька разів повторювали простий, як мозок троля, план: вона відволікає, я встромляю кинджал, тіло розкладається і релігія послушників зникає, втративши підґрунтя (за версією дівчини), Білий повертається (як вважав я), а під час подальшої метушні ми намагаємося вижити. Тобто втекти.

Ага, допланувались…

Наступною була моя голова.

Маргет зміряв мене важким поглядом, немов приміряючись, як зручніше за неї вхопитися. Я не тішив себе надіями, що попереджений і відіб’юся. Це не ельф, впевнений у своїй перевазі над дитинчам. Може, якби вийшло змінитись… та навіщо марно сподіватися на випадок?

Він чомусь зволікав. Погладжував довгими пальцями ніж, що стирчав із його живота, і хмурився. Потім різким рухом висмикнув Рятівника. Незрівнянний запах крові нарешті пробився до моєї свідомості. Пролунав стукіт… метал упав на камінь… і світ втратив фарби.

У минулому житті мені здавалося, що сірий – найнудніший із кольорів. Це брехня. Стількох відтінків не мають навіть фарби з Клуса.

Кинджал ще тремтів на підлозі, видаючи мелодійний передзвін, а я вже знав – цей Рятівник давно втратив свій скарб – душу. І, зізнаюся, мене не турбувало, в чиєму тепер тілі розгулює Білий.

Мені була потрібна кров. Тільки тепла солона рідина, в якій гасли іскорки життя, мала значення, а інше…

Маргет почав наближатися. Він здавався приголомшеним і, як не дивно, переляканим, але не зупинявся. За мить я зрозумів – це не він рухається. Залишки людського розуму гнали мене геть, а ноги несли вперед, стукаючи кігтями по гладких плитках.

Переляк на обличчі ватажка послушників переріс у справжню паніку. Вбивця відступив. Повільно, наче не вірячи самому собі, Маргет ішов назад, поки його спина не вперлася в стіну. І зник. Як у таверні «Троянда на якорі»…

Запах крові, що пролилася з його рани, утримував мене в образі звіра. Дивно, обезголовлене тіло Подарованоі не викликало жодних почуттів, навіть гастрономічних… Бідна дівчинка.

– Бідна дівчинка… Чому ж вона не розрахувала час?

Я закрутився на місці, намагаючись зрозуміти, хто вимовив ці слова. Голос чоловічий, це точно.

– В душі вона залишилася людиною…

Та де ж він?

– Як важко з новим тілом… Ніяк не вгамується! І думки дивні… Стояти!

Послушники, що ввірвались до зали, різко зупинились.

– Длай, Беріак, Жерет, Шлав, Ліссай… а де решта? Гаразд, це потім. Зробіть Коло Поваги!

Я сам не помітив, як повернулися кольори. Стояв і дивився на послушників, що оточили мене нерівним кругом. А потім вони вклонилися. Мені.

– Як приємно повернутися! Прокляття, невже це тіло паралічного? Навіть пальцем уже ворухнути не можу! Тільки б не магія…

Волосся дійсно може ставати дибки. Це я відчув на власному досвіді, коли зрозумів, що чужий голос звучить у моїй голові.