Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Подумати тільки – я розмовляю з іграшкою! З неживим предметом! З магічним виробом! Я, Навагрем із Влаї, улюбленець столичних дівчат, перебуваючи в найрозв’язнішому місті континенту, не можу знайти собі співрозмовника…

Нехай Лівайя[12] відвернеться від того, хто стверджує, що дитинство – найкраща пора! Мене вже нудить від солодощів, які дає дружина господаря заїжджого двору, огрядна ельфійка, не стримуючи сліз про те, що «…донечка скоро виросте, яка була б пара…». Донечці ледь виповнилося чотири роки, і єдине, що я міг про неї сказати, – такої крикливої істоти світ ще не бачив. А господиня вважала, ніби дітлахам подобається гратися разом!

Так, згоден, коли я побачив, як Дара сюсюкається з писклявим комком рожевих мережив (материнський інстинкт, не інакше), то теж захотів справити гарне враження. І справив… Тепер ось няньчуся з цим розбещеним дивом, проклинаючи випадок, який переніс мою душу в тіло перевертня. Ну чому саме в перевертня? Діти інших рас не-людей розвиваються майже як людські…

З іншого боку, якби я потрапив у щось, схоже на те, від чого зараз ховаюся за віконною шторою… Все, припиняю нити про занапащену долю! Розберемося з проблемами, повернуся у Влаю, зловлю якогось мага і попрошу приховати забарвлення очей. А потім надолужу згаяне. Ще й як надолужу!

Втім, це не важливо. Не так мені й погано. Просто скарги на життя допомагають тимчасово забути інше…

Сьогодні мені вперше приснився справжній сон. Перший сон у чужому тілі. Чужий сон! І дуже страшний.

Яскраво світить сонце, небо синє-синє, а крихітні хмари біліші за сорочку вродливої дівчини, що йде попереду. Безмежне поле, вдалині видніється Ліс. Він темний і непривітний, я зовсім не хочу туди, але зізнатися в цьому Аї не можу. Вона й так дражнить малюком!

На шиї підстрибує шнурок із подарованим сестрою оберегом. Їй його привіз батько з далекої країни, де живе багато слабких істот, схожих на нас. Один із них зараз гостює в нашому роду. Такий кумедний! Постійно з кимось свариться. Тато каже, в цьому його прокляття, але Ая впевнена – він погана людина, і треба триматися подалі.

Ми йдемо до Молодших Вовків. Ліс маячить попереду. Він завжди там… А ми тут. У нас теж є дерева, тільки з тамтешніми їм не зрівнятися.

– Метелик! Я його зловлю! – Сестра зривається з місця.

Вона молодша, але вже вважається майже дорослою, тому що її мати – орка. Така гарна! Моя мама пішла від нас у рід Першої Рисі відразу після мого народження. Там вона стала очільницею і більше ніколи не приходила. А тато зустрів Дару і одружився з нею.

Мою сестру звуть Ррая. Вона не схожа на перевертня. І виросла швидко! Якось вона зізналася, що не почувається дорослою, але оскільки всі говорять, ніби вона велика, значить, так і є. Тому потрібно уважно слухати, кивати і робити розумне обличчя.

Напевно, збрехала. Я їй повірив, але ніхто не сказав, що я виріс.

Строкатого метелика вже не видно, тільки Ая біжить, немов за нею женеться зграя скажених гадюк. Біжить до мене. Її обличчя біле як сніг, очі широко розплющені, губи ворушаться, проте я не чую ні звуку.

Мені страшно. Розумію, треба теж бігти, а ноги… ноги наче приросли до землі.

Білосніжна сорочка розвівається на вітрі. Сестра вже поруч. Хапає мене за руку і тягне за собою, але я стою, я не можу поворухнутися від жаху, що скував душу. Від вигляду того, хто її переслідує.

А він неспішно підходить, посміхаючись, ніби не сумнівається: ми нікуди не дінемося.

– Навіщо тікати, красуне? Хочеш цукерку? Дивись, у мене повна кишеня льодяників.

Я не розумію, насміхається він чи не знає, що Ая давно дивитися не може на солодощі.

Гість говорить якісь дурниці, але я чую тільки рик сестри, що міняється в стрибку. Вона напівкровка, вовчицею стати не може, зате зуби відростити – запросто! Зараз він дізнається, що таке ікла перевертня!

Ворог спалахує, як підпалений сніп, лише полум’я зелене. Аю накриває хвиля вогню, змиває до мене, і ми разом гойдаємось у в’язкому тумані.

Немає часу. Ні звуків. Нічого не видно, крім зелені навколо. Я тремчу, і вона така холодна…

«Ти зі мною?» – ці слова виникають у моїй голові.

«Звичайно», – подумки відповідаю, відчуваючи, як в’язка зелень розступається і стає легко…

Я прокинувся у холодному поту. Світло Руна пробивалося крізь щілину в закритих віконницях. Ельфійка, яка для мене «нянька», сиділа біля стіни, розмірено сопіла. Здається, спала. Я не збирався її турбувати.

Кажуть, людина бачить свою смерть тільки раз у житті. Я вже бачив її двічі.

Скільки може витримати не-людь без сну? Легенди людей стверджують, ніби перевертні не сплять зовсім. Скільки витримаю я? Не знаю… І змусити себе покласти голову на подушку не можу.

***

/Рена/

Зете, колись я записала в тебе вірш, у якому «…світанок обійняв її туманом, і тихо солодкий сон пішов…». Та знай, що прокидатися поза теплою м’якою постіллю зовсім не так приємно, як описував поет. Сумніваюся, що йому взагалі доводилося коли-небудь ночувати під відкритим небом! Інакше вірш звучав би грубіше, зате набагато правдоподібніше.

Як я дізналася на власному не надто приємному досвіді, туман – це така біда, яка осідає дрібними крапельками води, і я вдячна бабусі за одяг із ельфійської тканини. Хоча волосся стало вологим і приклеїлося до щік неохайними пасмами.

«На природі» сон іде геть голосно, з писком зграї горобців і ґерґотом самотньої гуски, яка неспішно прийшла до річки. Коріння і каміння немов виповзають за ніч, щоб нам’яти боки. Мурахи теж не залишаються осторонь – бігають туди-сюди по руках і лоскочуть. І, нарешті, красень-чоловік, що вилазить із води, – дуже цікаве видовище, але тільки доти, доки він не починає волати: «Рено, що ти тут робиш? І де Лан?!», одночасно плюхаючись у хмару холодних бризок.

Ні, я рішуче відмовляюся осягати чоловічу логіку. Позавчора він поводиться як зразок розуміння і співчуття, вчора робить вельми двозначні натяки і пропозиції, а сьогодні сахається, наче від відьми. Ага, гаразд, я і є відьма, тому щодо сьогодні промовчу. Але питати молоду дружину, де правитель Дивного Лісу, ніби дивуючись, чому вона не з ним, – межа нахабства!

Будинок, у якому ми зупинилися, зустрів мене відчиненими дверима (бо біля печі поралася кухарка і спека була нестерпна), фізіономією Лана з підбитим оком (а як же регенерація?) і засуджуючим поглядом Арголіна (цьому ще чим я не догодила?) .

Нашвидку переодягнувшись у те, чим щедро поділилася Віарела, я вирушила на пошуки неприємностей, то б пак ставити питання.

Біловолосий не-людь стверджував: у кожному з родів перевертнів знають усе, що трапляється в інших родах. Незважаючи на зовнішню дикість, саме перевертні Пустки налаштовані дружньо до Старилісу. Лан обмовився, що сподівається обійтися без візиту до вампірів, оскільки ті «слухають тільки свої шлунки».

Напхавши в кишені льодяників – улюблених солодощів місцевих дітлахів (і солодке, і гризеться) для позбавлення від «діток», я вийшла за поріг. Найприкріше – ніхто й не спробував мене зупинити!

Вирішивши, що ризик – справа благородна, однак не варто ним зловживати, я нагледіла лавочку біля колодязя навпроти будинку вожака роду. Місце відкрите, перехожих багато, і всі раді перемовитися слівцем із проїжджою дивиною.

– Доброго полювання!

Бородатий чоловік, що підійшов із флягою, здивовано обернувся. А що? Лан сказав, так тут вітаються.

– І тобі теж, смачненька, – сяйнули міцні ікла в широкій посмішці.

Цікаве звертання… Я запідозрила, що біловолосого треба розпитати краще. Але в нашій родині не відступають!

– Дякую! Ви, напевно, мисливець?

Прокляття, що я говорю? Вони ж усі мисливці.

– Ні. – Він опустився на лавку поряд зі мною. – Я коваль.

– О! Доброго коваль… кую… кова… Доброго дня! А ви бачили людей?

– На картинках чи наживо?

– Наживо!

– Доводилося.

– Коли?

– Вчора. Сьогодні.

– І все?

– Розчарована, солоденька?

Який нахаба! Я подивилася йому в очі.

– Так.

– Чоловіком чи коханцем?

Боги, невже про цю нещасну ніч уже базікає весь рід? Мені стало смішно. Перевертню, ти намагаєшся збентежити відьму? Ба більше, незнайому відьму?

Зітхнула, опустила очі. Потім підняла голову і чітко вимовила:

– Чоловіками.

Чомусь мені здавалося, він почне доводити, що не розчарує, і поділиться кількома місцевими секретами, щоб довести свою важливість, проте бородань попрощався і швидко пішов, навіть не наповнивши флягу.

– Вітаю!

Висока дівчина з коромислом обернулася.

– Можна поставити вам одне запитання?

Вона невпевнено кивнула, уникаючи дивитися на мене.

– Ви коли-небудь раніше, поки ми не з’явилися, людей бачили?

Боги, ну чому вона червоніє і мимрить щось незрозуміле? Я ж не формулювання першого закону магії питаю!

Не добившись чіткої відповіді, я звернула увагу на молоду матусю, що вийшла з двома близнюками «дитячого» віку. Ця співрозмовниця відразу ж почала підморгувати…

Я зітхнула. Варто було здогадатися раніше.