Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Всупереч пророцтвам господаря «Відпочивайлика», цю ніч пережили всі корінні жителі Мелосу. Спритні служниці шепотілися, що в житловому кварталі багато хто тільки сьогодні дізнався про нову Принцесу.

На головній вулиці знову вирувало життя. Готелі та заїжджі двори залишилися неушкоджені, а гральним закладам і борделям дісталося добряче. Як і їхнім відвідувачам… Тризна була скромною, і торкнулася вона лише тих, з ким Валія не мирилася. Недарма Дайлен говорив про нову політику.

Місто розважалося, затягуючи у свої тенета чергову поживу, але мене цікавило інше.

Ох, Міко, кулько ти моя магічна, як же мені сьогодні добре! Для повного щастя не вистачає декількох деталей на кшталт Дари як подруги та рідної Влаї замість Мелосу, але я хочу співати і танцювати.

Ельфійки – це диво! Недарма їх порівнюють із ураганом, що може закружити голову навіть кам’яній статуї. Ох, та що тобі розповідати, творінню клуських магів, у яких замість серця – рахівниця? Не зрозумієш же…

Гаразд, із настроєм усе ясно. Хіба він може бути поганим, коли прокидаєшся після полудня в обіймах вродливої дівчини?

Перевертень правильно зрозумів ситуацію – його докірливий погляд немов вгризався у мене під час обіду. А орка перебувала в щасливому невіданні й підкладала мені найкращі шматочки.

Валі назвала її вигнанкою… Іноді мені здається, що Дара свідомо закриває очі на очевидне, воліє жити у власному маленькому ідеальному світі, де є вона, чоловік, дитина і служниця. Втім, як я можу її засуджувати?

Бути проклятою богинею Кохання набагато гірше, ніж посваритися з богом Смерті. Хіба можна уявити більшу муку, ніж усвідомлення того, що чиясь любов – дзеркальне відображення твоєї власної? Прожити життя з кимось, хто тебе любить, не знаючи, прокляття це чи благодать? Бути щасливою, але в глибині душі розуміти – все навколо брехня?

– Нявчику, ти чому такий замислений? – мелодійний голос орки вирвав мене із заціпеніння. – Карре, поглянь, він же схожий на тебе! Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися, ти дивився точно так само. Це напевно сімейне. – Вона м’яко усміхнулася.

– Тоді я страшенно ревнував красуню, що сохла за якомось зеленим страховидлом і всюди тягала його портрет. До речі, куди він подівся?

– Клуська міль з’їла, яку нам із шерстю завезли. А потім і сама здохла від ландарської фарби.

– Шкода, від неї клусці не дохнуть…

Розмова плавно звернула на політичну ситуацію. Нічого нового. Клусці – ділки, які забули своє покликання і шукають вигоду в будь-якій дрібниці, веллійці здають позиції в усіх напрямах, аж до сільського господарства, що вважається основою їхньої економіки. Гартон за останні роки зробив величезний стрибок уперед, тому тепер він – реальна загроза. Стариліс потроху оклигав від півстолітньої відсутності правителя, але все одно постійно відкриваються нові змови, причому в них не обходиться без впливу Пустки. У Мелосі авторитет Сім’ї ще тримається, хоча з’явилися нові претенденти на роль негласного уряду.

Я слухав неуважно, згадуючи слова перевертня. Виходить, це він завоював орку, а не навпаки… Дара знайшла справжнє щастя. З іншого боку, що зробив він – зроблю і я, хіба ні? І нехай це підло, однак на війні й у коханні правил немає. Тим паче, вона сама винна!

Мені вдалося непомітно вислизнути з-за столу. Навіщо мріяти про нездійсненне? Так, плани я можу будувати які завгодно, і переконуватиму себе у своїй правоті, але в глибині душі давно знаю – стати між ними не посмію. Хоча б тому, що ця моя штучна любов надто вже схожа на справжню…

Ельфійка провела мене довгим поглядом. Вона не носила рабський нашийник і вважалася служницею, тому обідала окремо, за низьким столиком для слуг. Після минулої ночі ставлення Занори до мене ні крапельки не змінилося, наче й не було нічого. Хіба що цей сумний погляд…

Але я вже спішив уперед, шкодуючи про витрачений на сон час. Принцеса Ночі назвала мене своїм другом і дозволила прийти в гості! Чомусь Маргет усе більше відходив на другий план.

Ноги швидко несли знайомим шляхом, підошви старих чобіт мало не вибивали іскри, стикаючись із червоним каменем дороги.

Житловий квартал мені не подобався. Тут було надто правильно, тихо і манірно. Немов мешканці покинули домівки або ж, навпаки, носа з них не показують. Кілька статечних перехожих, служниці з кошиками, довговуха дівчинка з маленькою собакою на повідку, плямиста кішка на паркані… Усюди чистота, як у ельфійському Щасливому Домі.

Мій попередній візит сюди запам’ятався ворожими обличчями, а тепер я бачив – вони бояться. Напевно, новини навіть у цьому неквапливому кварталі розносяться швидко і жителям невтямки, як чужинець побував в усипальниці нічних і побачив наступний день.

Масивні ворота були відчинені. Я обережно ступив на доріжку, яка вела до особняка, переконуючи себе, що вчорашня розмова мені не приснилася.

Ніде нікого, тільки на вхідних дверях висіла біла хустинка.

Без сумніву, це щось означало, але як дізнатися, що саме? Не сусідів же розпитувати…

Тобто…

Хм, чом би й ні?

***

/Рена/

Рівно сто років тому в Мелос прийшов молодий чоловік. Його не цікавили примарні багатства і нестримні розваги. Єдине, чого він прагнув, – позбутися людської сутності, увійти в Сім’ю. Хлопця звали Мішас, і підходив він за всіма необхідними параметрами, тому проблем не виникло. Обряд пройшов як по маслу, нового члена роду відрекомендували більш-менш значущим персонам міста, а потім почалися несподіванки. Вони полягали в тому, що Мішас мав власні уявлення про права нічного.

Місто купалося в крові…

Спочатку таку поведінку списували на період адаптації, але коли всі мислимі й немислимі строки переродження закінчилися, Дайлен викликав хлопця на відверту розмову.

Співчутливе обличчя і трохи магії розв’язали Мішасу язик. Виявилося, він злегка прикрасив причини, що спонукали його прийти в Сім’ю. Бажання постояти за себе виявилося жаданням влади, гнучка психіка – браком моральних принципів, готовність відкинути минуле пояснювалася небажанням згадувати десять років каторги, а холоднокровність, яка вразила багатьох нічних під час обряду (не кожен новенький витримає криваву трапезу) була потребою вбивати.

Дайлен провів багато днів, безуспішно намагаючись наставити Мішаса на шлях істинного нічного. Нечисленність Сім’ї похитнула міцне становище вампірів. Кривавий монстр, що влаштовував гулянки майже щотижня, популярності їм не додавав.

Закон нічних твердить: батько не може підняти руку на сина, а брат – на брата. Мішаса терпіли довго… Поки одного разу справа не торкнулося безпосередньо дочки очільника роду.

У ніч, яку ельфи називають Медовою, мелоські купці влаштували святкове гуляння. Звісно, участь у ньому брали не тільки довговухі, але річ не про це.

За давньою традицією Принцеса Ночі мала вибрати дівчину, яка замінить її під час ходи – з шанованого роду, вродливу, повнолітню і готову танцювати до ранку.

Дайлен попросив дочку удостоїти такої честі племінницю господаря верфі – життєрадісну блондинку, шалено закохану в головного нічного. Валія симпатизувала тій дівчині, приреченій зітхати за вампіром (не те щоб Дайлен був проти, але одна справа спати із заміжньою жінкою і наставляти роги її чоловікові, а інша – розважатися з незаміжньою і ображати її батька), тому погодилася.

Музики відіграли вступ, імпровізована корона з квітів опинилась на голові білявої красуні, процесія рушила головною вулицею… А вранці розтерзаний труп дівчини валявся на звалищі.

Валія особисто знайшла вбивцю і притягла до батька. Мішас нічого не заперечував і не шкодував. Він подивився насмішкувато і вимовив:

– Я уявляв на її місці іншу Принцесу.

Для кожного нічного жінки Сім’ї священні. Їм дозволяється набагато більше, ніж звичайним членам роду. На ієрархічній щаблині вони стоять відразу ж за вожаком. У Родині залишилося всього дві дівчини, тому Мішаса вигнали одноголосно. Йому заборонили під страхом смерті з’являтися в Мелосі. Його ім’я «забули», називаючи недостойного просто відступником

Він зник на довгі роки, кинувши на прощання:

– Це місто стане моїм, а ви лежатимете потворними ляльками, навіть після смерті не знаючи спокою.

Особливо Мішас ненавидів Валію. Можливо, тому що тільки вона легко протистояла його шаленому натиску, перед яким відступали чоловіки. Серед нічних фізична сила розподілялася майже однаково, і лише майстерність визначала переможця, а Принцеса Ночі була найкращою, це визнавали всі. І вона могла порушити закон, якого дотримувалися інші члени Сім’ї.

Цю історію я переповіла Лану на одному подиху, а у відповідь отримала здивоване:

– І що тут нового?

– Як що? А відступник?..

Біловолосий вампір скривив губи в посмішці:

– Про відступника знають усі, хто має знати, а якщо дурненька Малоя вважає, ніби відкрила страшну сімейну драму, то це ваші з нею проблеми. Розумієш, про що я, лялечко? Вона не боїться крові, тому раджу триматися мене або, в гіршому випадку, Гента.

– А він чим допоможе?

Лан подивився жалісливо, як на несповна розуму.

– Сама запитай у нього. Здивуюся, якщо він щось відповість. Тільки правди не жди.

– Чому?

– Таким, як ти, такі, як він, правди не розповідають.

– Таким, як я?..

– Тим, хто вірить, що знає, як краще. Помічницям за покликанням. Відьмам, одним словом.

– Такі, як він?..

– Ті, хто звик ні з ким не розділяти відповідальність за свої рішення і нікого не навантажувати своїми неприємностями. Сильні духом, розумієш?

Уперше в житті мені захотілося заперечити і сказати, що наша сім’я аж ніяк не намагається вказувати іншим, як їм жити, і серед наших клієнтів точно були ті, хто має більшу силу духу, ніж гартонець здатен уявити, однак… Лан говорив правду. Тому-то відьом і не люблять. Байдуже, що приходять до нас за допомогою, перекладають на наші плечі власні проблеми… Рішення залишається за відьмою, навіть якщо вона просто відмовляється допомагати.

Але я ніколи не вважала, ніби знаю, як краще вчинити!