Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Будівничі усипальниці Сім’ї постаралися на славу. Мені важко було уявити, як один за одним у камені з’являлися величезні зали і виникали широкі сходи, що вели вниз – туди, де нестерпний жар вогняної чаші розганяв віковічний морок підземелля.

Кажуть, той, хто добровільно увійде в полум’я, стане вічним оборонцем гробниці – Стражем. Тим, кого не можна ні перемогти, ні вбити. Тим, хто вільно відвідує світ Смерті. Тим, кому судилося бути найжахливішою легендою!

Імена героїв, чиї життя розчинилися в бурхливому котлі, знає кожен нічний – і ніхто крім них. Усього три імені. За тисячоліття тільки троє зважилися на таке існування!

Перша – Геліота, одна з Принцес, яка не знайшла свого місця в цьому світі. Вона жахала Сім’ю доти, доки Мірано, найстаріший із тодішніх вождів, не кинувся у вогонь за відповіддю.

Були колись герої!

Справжні, а не кривляки як Лан.

Ніхто не в знає, чи можуть Стражі спілкуватися між собою, але з появою другого кістяка почалася деяка подоба співпраці між ними та нічними. Щоправда, полягала вона в тому, що волю Стражів придушували сильні заклинання. Колишня Принцеса Ночі і ватажок кількох кланів стали слухняними маріонетками, і нечисленні голоси невдоволиних таким станом речей не могли нічого змінити.

Але роки стирають усе, навіть спогади, особливо серед молодих. На той час, коли почалося винищення Сім’ї, вогняній чаші вже поклонялись як джерелу сили, бо ж магією звідти несло добряче, майже як у Храмових землях.

Однак залишалися літописи і хроніки, в які мало хто заглядав. Крім вчених, звісно.

Коли майстра Кені-мея підло вбили, його учень Шерван зважився повірити давнім переказам і увійшов у розпечену лаву… Так з’явився третій Страж, і, на відміну від двох перших, накази вождів він наче й не чув. Є припущення, що Шерван ще за життя подбав про це – як-не-як, учень великого винахідника міг себе захистити.

Спочатку всі захоплювалися мужністю одноплемінника і тією спритністю, з якою він розправлявся з ворогами, але… війна закінчилась, тож бунтівний Страж не влаштовував нікого.

Там, де безсила магія, виручає хитрість. Ніхто не знає, що трапилося з третім кістяком. Він просто зник, а з нині живих хіба що Дайлен міг би щось розповісти про його долю.

– Кер'яле, досить історії! – не те щоб мені було зовсім нецікаво, проте через монотонні спогади нічного я ледь не впав зі сходинки.

– Га? – і щоб мені провалитися, якщо в його голосі не звучало здивування!

– Нічого! – огризнувся я.

Не зізнаватися ж, що мені вдалося почути думки «сусіда»?

– Яка історія? – допитувався нічний. – Я ніяк не второпаю, чого домагається Дайлен!

Ще краще… Якщо це не думки, то – спогади?..

Чи знання?

Та яка різниця! Треба швидше вибиратися звідси, поки я остаточно не здурів! А то зіллються наші свідомості, і прощавай, Навагреме…

Ех, краще б усе залишалося як раніше! Я навіть звик трохи до голосу в голові. Можу закластися, Кер'ял теж не хотів би перемішатися з моїм розумом, чи як це називається по-вченому.

– …еме! Навагреме! Перевертню! – ну ось, знову я примудрився випасти з реальності, змусивши вампіра нервувати.

І чого йому? Начебто ж навколо спокійно, нічиєї зайвої присутності не відчувається… перевертень та вампір, ось і все.

Вампір?!

– Що з тобою?! Дайлен повертається!

– І…

Договорити мені не дозволили.

– Мовчи! Він зовсім близько! – ага, Кер'ялу кричати можна, його ніхто, крім мене, не чує. – Спробуй тихо спуститися вниз і сховатися на якомусь із ярусів!

Легко сказати! А про те, що всі нижні рівні забиті голодними гномами, він, певна річ, забув. Я краще стрибнув би у вогняну чашу, ніж опинився б знову серед зубастих коротунів! Та й не покриватимуть вони мене навіть в особистих інтересах, видадуть у надії на позачергову порцію картоплі.

Вампір сипав порадами щодо гри в хованки, але у мене була власна думку, і полягала вона в тому, що якщо я пережив лежання в труні з давньою покійницею, то і вожака Сім’ї обдурити зможу. Тільки б піймати кого-небудь із його прихвоснів! Мій напіводягнений вигляд підозрілий сам собою, і Дайлен напевне засумнівається, що щось брудне, у трав’яній спідниці на нього працює.

Здається, нічний поспішав. Його присутність відчувалася виразніше, змушуючи мене пришвидшуватись і обдирати шкіру на поворотах сходів.

Дикий план прикинутись якщо не помічником, то хоча б помічником помічника, так захопив мої думки, що на наглядача, який з’явився попереду, я кинувся з радісним передчуттям близького успіху.

– Маргет! – пожежними дзвонами гримнув у голові Кер'ял.

Та він запізнився…

Останнє, що промайнуло переді мною, – ненависне обличчя вбивці і його тонкі губи, що розтягнулися в зловісній посмішці, а потім навколо затанцював зелений вогонь…

Я закричав? Еге ж, я рвав горло так, немов від цього залежало моє життя, і мені зовсім не соромно. Адже це вже відбувалося – не зі мною, а з тим дитинчам перевертнів, чиє тіло тепер належало мені.

І тіло, і найстрашніший спогад.

Не розумію, як, але мої пальці зімкнулися на горлі Маргета. Клянуся, страх в його погляді, що на мить пробився крізь пелену магії, був справжнісіньким!

Потім стихли навіть прокльони Кер'яла…

– Будь ласка, отямся! – давним-давно в безтурботному минулому житті ці слова не раз вимовляв тремкий від хвилювання ніжний голосок.

Тоді вони означали, що чергова подружка до глибини тонкої дівочої душі вражена жорстокістю свого батька-брата-дядька-друга сім’ї і обіцяє зробити все можливе, щоб полегшити сумну долю мого старанно (але найчастіше несильно і невміло) побитого тіла.

Чомусь здавалося, зараз усе буде трохи по-іншому.

– Няве, маленький мій, розплющ очі, – і Рех мене забери, якщо я раніше не чув цей тон. – Ну ж бо, малюче, прокинься… Ти сильний хлопчик, ти зможеш! Синку…

Вириватися з солодкого напівзабуття, в якому мене обіймають м’які жіночі руки, а голос, що чимось невловимо нагадує мамин, заспокійливо щось шепоче на вухо, не хотілося. Навіщо? Щоб знову опинитися в похмурому підземеллі, де на одного живого тисячі мертвих? Ну ні, знайшли дурня! Надто неприваблива довкола реальність, щоб обмінювати на неї чудові міражі.

– Навагреме, або ти зараз же відповіси, або ми поміняємося місцями!

Цей голос мені зовсім не сподобався. Він погрожував? Дивна якась погроза, якщо чесно. Що такого страшного станеться, якщо я прокинуся, а він засне? Чи ми якось по-іншому можемо помінятися?..

– Дозвольте мені, пані, – взяв слово черговий невідомий. – У мене є певний… е-е-е… досвід!

– Та дайте дитині спокій! Буде навіть краще, якщо він нічого не відчує! – о, четвертий доброзичливець.

– Ви ще запропонуйте задушити його уві сні! – пожартував хтось п’ятий.

– А вам би хотілося повечеряти ним востаннє?

Ого, та навколо багато людей, і головна тема обговорення, як не дивно, я.

– Ні, я хотів би разом із ним пообідати вами, шановний!

– Досить! – жінка з ніжним голосом перервала перепалку. – Он інша дитина, нею займайтеся!

– Недоумкуватим магом? Дякую, він встиг у мене погостювати.

– Так-так-так-так, нехай лежить, коли нарешті заснув.

– Хто його зачепить – на шматки порву! І тихіше! Не дай боже, прокинеться!

Скільки я не намагався знову розчинитись у блаженному забутті, галас навколо заважав навіть з думками зібратися, не кажучи вже про те, щоб дрімати. Неначе мелоський базар розшумівся! Тонкий квітковий аромат тягнеться від ельфійки біля лотка з прянощами, свіжою зеленню пахне дріада, тролі привезли «на обмін» прекрасно вироблені лисячі шкурки, а навколо нічного навіть у настільки людному місці витає запах смерті…

– Не прикидайся, тут немає ворогів. – Нарешті я зрозумів, кому належить найгучніший дратівливий голос! – Ця орка занадто за тебе хвилюється. Вона хто? Поводиться як мати, але ти не схожий на напівкровку.

Орка? Мати? Всередині все похололо. Що вона тут робить? Невже теж навіщось знадобилася Дайлену? А Карран? Занора? Вони просто так не віддали б свою кохану і господиню!

Я схопився. В голові відразу ж бахнули дзвони, ноги ледь не підкосилися… Схоже, Маргет вдарив мене без поблажок на вік.

Перше, що впало в очі, – маленький світляк, який шаленою дзиґою крутився по периметру невеликого, вщент заповненого приміщення.

Дивний спосіб освітлювати темницю…

– Нявчику, ти як? – Дара підвелася навшпиньки, щоб заглянути мені в очі.

– Красуня! – мрійливо зауважив Кер'ял, і я поспішно примружився. Не треба всяким вампірам задивлятися на мою орку!

– Няве? Няве, як ти почуваєшся?

«Помру, якщо не поцілую тебе!» – хотілося крикнути і впитись у її губи.

Мара, що трохи відпустила в Крайніх горах, знову захопила думки, і клянуся: цього разу все було набагато серйозніше.

– Маленький мій, чому ти мовчиш? – Обличчя орки опинилося так близько, що я відчував тепло її подиху.

Ще трохи – й історія малюка Ррікара закінчилася б найганебнішим чином.

– Хлопче, ти віриш у любов з першого погляду? – з дивним придихом запитав хтось поруч.

Не стверджуватиму, начебто я миттю протверезів, але якась подоба самовладання до мене повернулася. Що за жарти? Кер'ял, між іншим, говорить'про заміжню жінку!

– Навагреме! Та що це коїться? Прокинься, нарешті, і скажи цій красуні, що з тобою все гаразд! Якщо вона і далі так дивитиметься, то я… я… І чого вона панькається з тобою як із немовлям?

Ех, від нічного іноді буває поміч! І каже він часом розумні речі, треба тільки прислухатись і вловити підтекст.

Отже, все стало на свої місця. Перше – це не любов, а лише прокляття. Друге – зараз материнські почуття орки спрямовані не тільки на мене, а й на вампіра, тому віддача подвійна. І третє – Кер'ял має побачити, що, на відміну від нього, я контролюю себе в будь-яких ситуаціях! Досвід, як-не-як, є.

– Даро, зі мною все гаразд, – голос майже не тремтів. – А де ми? І де Карран? Хто це навколо? – питання посипалися з мене як пшоно з порваного мішка.

– Цікавий хлопчина, – перш ніж орка встигла сказати хоч слово, в нашу розмову вклинився сам Дайлен. – Не знав, що перевертні звуть батьків на ім’я.

Мене аж пересмикнуло. Яке він має право втручатися? Це з його вини… що?!

Дайлен?!

Якого Реха він робить серед своїх жертв?

– Хлопче, поки ти відпочивав, ситуація злегка змінилася, – надумав просвітити мене Кер'ял. – І, повір, затія Дайлена була безневинною витівкою у порівнянні з тим, що тепер загрожує нашому світу!