Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Як подорожують перевертні? Не на конях же? Чи у своєму другому вигляді? А як бути мені? Чи Карран вирушить сам? Ці питання мучили мене доти, доки ми не покинули Вовків.

Усе виявилося набагато простіше.

Перевертні йдуть. Не зупиняючись на відпочинок, не уточнюючи дорогу або напрямок, не милуючись пейзажами чи симпатичними вампірками біля струмка. Ельфи, до речі, ходять так само. Принаймні гостровуха рабиня, яка навіщось нас супроводжувала, не скаржилася на спосіб пересування. Як і Дара, що розмірено крокувала поруч.

Згодом я почав помічати, що стовбури дерев проносяться повз надто вже швидко. Земля мелькала під ногами. Але ми не бігли, ні! Ось тільки вимотувала така ходьба сильніше за біг.

Наближався полудень, а я вже втомився. Карран ішов попереду, не озираючись на знесилене «потомство», ельфійка дивилася перед собою, зате орка проявляла воістину материнську турботу. Наскільки я зрозумів, для Дари Няв залишався малюком.

– Привал!

Її дзвінкий голос розлетівся по лісу. Як не дивно, перевертень зупинився.

– Нявчик зовсім виснажений! – Орка кивнула на мене. – Йому давно пора обідати.

Карран криво посміхнувся, але не заперечував. Опустився на землю там же, де й стояв, з легкою усмішкою спостерігаючи за турботливою дівчиною. Рабиня влаштувалася таким самим способом, звісила голову на коліна і завмерла.

Мене нагодували, напоїли, приголубили… Не скажу, що було неприємно. Та якоїсь миті я глянув на перевертня. Ніколи не думав, що побачу такий вираз на обличчі бездушного… Безмежна любов… Як же боляче йому бути поруч зі мною! Дивитися на рідну людину і розуміти, що всередині – чужинець. Навіть не одноплемінник, а нижча істота, не здатна оцінити переваги свого становища. Жалюгідне створіння… Метелик, чиє коротке життя несподівано перетворилося на безкінечне.

Але ж я й сам поки про це не замислювався. Так, відьми живуть довго, проте це стосується відьом-жінок. У батька теж є слабкі здібності, але він зовні не старший за мене лише завдяки любові мами. І житиме він доти, доки жива її любов. Напевно, це страшно – знати, що твоє існування залежить від іншої людини…

Я ніколи не планував знайти кохану, здатну підтримувати моє життя. І ніколи не хотів бачити вічність. Рена часто дражнила мене метеликом-одноденкою… Здається, сестра мала рацію. Досі план мого майбутнього був напрочуд простим: нагулятися, стати розсудливим, постаріти і померти в оточенні онуків. Як кілька моїх дядьків і тіток, які не успадкували від бабусі сили. Вона нечасто згадувала про них…

А як жити, коли знаєш, що попереду – безкінечність?

Карран помітив мій погляд. Підвівся. Мовчки пішов ледь помітною стежкою. Рабиня рушила слідом, ми з оркою – теж.

Дерева, кущі, трава, пісок… Море!

Мелос розташовувався на півострові, з’єднаному з континентом вузьким перешийком. Місто-порт, ага. І він процвітав. Навіть Ландар не міг похвалитися таким кипінням життя на своїх околицях.

Це брехня, нібито Пустка повністю ізольована від решти світу і не торгує ні з ким. На деякій віддалі стояли кораблі, на одному з яких я розгледів гартонський прапор. Та що там прапор, досить було поглянути на його вітрила. Золото і блакить – кольори короля Геданіота. А ще далі погойдувалось торгове судно веллійців. І численні човни не-людей.

Місто не мало ні воріт, ні сторожі. Подорожнього могли пограбувати серед білого дня, але неписані правила забороняли мстити тим, хто зумів постояти за себе. У Мелосі можна було купити що завгодно – і продати теж. Виграти незліченні багатства і вдало одружитися. Знайти скарб і отримати в подарунок пів вулиці. Втратити життя за мідну монету і рідних – за серебрик.

Тут не було ні тюрем, ні правителів. Точніше, офіційних правителів. Усі знали, кому треба вклонитися, щоб будинок залишався на місці, товари нікуди не дівалися, а на родичів не нападав мор.

Три квартали – Житловий, Торговий, Грайливий. Мало хто з приїжджих бував у першому. Не тому, що не цікаво, ні! Корінні жителі не любили чужинців, і поважний старець, що забрів під стіни родового гнізда мелосця, частіше годував рибу, ніж гультяй, що не знайшов монету розплатитися у Грайливому кварталі.

Вільне місто… Його жителі й гості були вільними. Раби – товар, нащо їх враховувати?

Коли ми підходили до Мелоса, Карран напівголосно наказав:

– Заноро, зніми нашийник.

Ельфійка почала невпевнено протестувати, але скорилася під твердим поглядом перевертня. Символ рабства полетів у одну з куп сміття, яких тут вистачало. Довговуха опустила голову, немов соромлячись чистої шиї. Вона що, з дитинства мріяла стати рабинею?

І ми увійшли в місто, через жителів якого всіх не-людей Пустки називали бездушними.

***

/Рена/

Ах, Зете, у мене є дві новини. Одна хороша, друга – не дуже. Хороша полягає в тому, що я нарешті стала справжньою відьмою зі всіма відповідними наслідками. Невмілою і розсіяною, зате сильною! Засмучує лише те, що на Гента це не діє. Дуже дивно! Ні бабуся, ні мама не згадували про винятковість гартонців. Звичайно, я знаю, що не-люди погано піддаються ілюзіям, але щоб взагалі не помітити моєї ворожби?

Вперше силу я відчула, коли намагалася запалити вогонь за допомогою двох сухих гілок. Звісно, розраховувати на результат було нерозумно, однак головне – щось робити. Та й чим ще зайнятися новоспеченій дружині? Сімейне вогнище саме собою не розпалиться!

А якщо серйозно, то нехай той, хто стверджує, ніби після разюче спекотного дня має наступити приємна тепла ніч, сам посидить хоч вечір у Дивному Лісі. Біля водойми, до якої сотнями злітаються комарі. Бажано – в тісній ельфійській сукні, з високою зачіскою і босоніж.

Чому біля села ельфів не літали ці маленькі кровожерливі монстри?

До речі, «любовне гніздечко», то б пак хатинка, не дожила і до полудня. Через випадковість: Гент бовтав руками у воді доти, доки не піймав на палець рака. Гартонець, ясна річ, не заверещав, але руку висмикнув, причому з такою силою, що бідна тварина розчепила клешні і полетіла в мене. Я відскочила. А нестійка конструкція не витримала прямого попадання в її опорний стовп і акуратно склалася дахом всередину. Не розумію, як можна будувати таку халтуру? Чи саме цього дня хатина відсвяткувала сотий день народження?

Отже, сонце світило, пташки співали, красень чоловік мирно спочивав у тіні. До самого вечора відпочивав, між іншим!

Я ненавмисно втопила взуття. Порвала сукню. Ледь не втратила діадему. Сказала багато поганих слів про ельфів, гартонців, вампірів і дурні звичаї. Спробувала тутешню малину, довго потім відпльовувалася. Почала співати, але Гент захропів, і довелося замовкнути. Звісно, він теж затих.

Зараз важко повірити, але давним-давно я хотіла вийти заміж!

Коли на землю опустилися сутінки, хмара настирливих комах оточила мене, повністю ігноруючи гартонця. Від води повіяло неабиякою прохолодою, і мені здалося, що багаття буде доречним.

Як запалити сухе дерево без кременя, фосфорних паличок і Мвогу – магічного вогню, я знала. Залишалося застосувати ці знання на практиці.

Через деякий час стало зрозуміло, що деякі люди не здатні піднятися вище теорії. Однак я продовжувала своє заняття з чистої впертості. Якоїсь миті в купці сухого моху з’явився крихітний язичок полум’я! Він несміливо охопив тонку тріску, потягнувся до шматочків порохнявого пня, і нарешті я гріла руки над полум’ям, а дим проганяв комарів.

У грудях вирувала радість від усвідомлення того, що я нарешті осягнула суть нашої магії.

«Повір – і дивись», – говорила бабуся, «Уяви – і зосередься», – вчила мати. «Просто побажай», – напевно, саме так скажу я коли-небудь своїй дочці.

Було приємно. Так, було дуже приємно розуміти, що на мені доля не відпочила, я продовжу родинну справу і відтепер ніколи не почуватимуся безпорадною. Забуду про лінощі, навчуся всьому! До таких складних ілюзій, які навіть мама поки не вміє самостійно створювати, мені ще йти і йти, але замерзнути на льодових островах я вже не боюся.

Хм, чого б поїсти? Мабуть, курку, засмажену на рожні!

Перша спроба – і жива курка. Вона сиділа на рожні господарському, а не кухарському, і розмірено хитала голівкою з червоним гребнем.

Друга – птаха з’явилася обезголовлена, але знову-таки не на тому рожні.

Третя спроба майже увінчалася успіхом – рожен, общипана курка. Не випотрошена.

Вдосталь намучившись із комбінаціями, я досягла бажаного. Вдихаючи смачні запахи, відкинулася на спинку придуманого крісла. І завмерла, побачивши навпроти широко розплющені очі Гента. Куди там серебрикам!

Такого подиву я не очікувала. Він же знав, що подорожує з відьмою!

Нічого, звикне.

Треба б ще одяг зручніший хоч на деякий час І ліжко з ковдрою. І…

– Рено, що з тобою?!

Руки гартонця легко пройшли крізь крісло, вирівнюючи мою спину.

Ну і ну! Ілюзії матеріальні, якщо в них віриш. Відьмі набагато важче: вона знає, що частина довкілля – плід її фантазії. А інші про це й не підозрюють!

– Рено! – Гент стурбовано заглянув мені в очі.

Я уявила, якою мене побачив би той, хто не піддався фантому. Ноги напівзігнуті, спина неприродно вигнута, руки крутять щось над купою хмизу, ніздрі тремтять. І засміялася. Добре, що не встигла намудрувати з одягом!

Контроль було втрачено. Вогонь згас, курка випарувалася, крісло розтануло. Гартонець почав ляпасами повертати мене до тями. Тобто сподіваюся, що він мав саме такі мотиви.

– Досить!

Його рука завмерла, а я чітко побачила чотири цятки на широкому зап’ясті. Якраз на венах. Немов ілюстрація до розділу «Десять ознак того, що вас укусив вампір» із Расового довідника.

– Що це було? – майже пошепки запитав Гент.

– Довго пояснювати. А хто тебе покусав?

Підозри підтвердилися – він непомітно покосився на ліву руку. «Здивовано» перепитав:

– Хто… що зробив?

Я мовчала.

Мовчання – золото, недарма тато часто це повторює. А гартонці цінують мовчазних жінок, про це безліч книжок є. Колись обов’язково почитаю.

Гент здався першим.

– Це і є одна з причин нашого шлюбу.

Уява охоче намалювала людину, що корчиться від мук трансформації у вампіра, однак щосили повзе до вівтаря і заплаканої нареченої зі словами: «…і я заповідаю все своє майно дружині, щоб не дісталося вони клятим не-людям». Такі сценки часто зустрічалися в баладах менестрелів. Одне «але» – укус кровососа для людини був неприємним, болісним, часом навіть смертельним. Тільки ось вампіризм не передавався, що б не розповідали легенди. Ні під час укусу, ні з кров’ю, ні з печінкою або іншими внутрішніми органами, як вважали деякі кочові племена.

– А далі?

На жаль, я не витягла з гартонця ні слова пояснень.

А незабаром спалахнули зірки, і я заснула на ілюзорному матраці, сховавшись під видимою лише мені ковдрою. Останнє, що пам’ятаю, – вираз обличчя Гента, коли він помітив, що лежу я над землею.

Вранці мене розбудив плескіт води, спів птахів і писклявий голос, що наполегливо допитувався:

– Чому ви спите окремо? Чому?!

– Вона хропе.

Що?!

Сну наче й не було.

Ага, вони вже тут. Лан хлюпається у водоймі, Арголін намагається непомітно вилити гартонцю за комір пригорщу води.

– Рено, ми тебе розбудили? Пробач! – каяття в голосі Його Високості не більше, ніж гніву в тоні Гента, який струшує холодні краплі й щулиться.

Напевно, треба було привітатися. Та поряд була моя вчорашня мрія. Нормальний одяг!

Коли я повернулася з-за кущів, несучи в оберемку те, що залишилося від недавно прекрасного вбрання, принц побіжно зауважив:

– А куди ділась постіль?

– Яка постіль? – насторожено поцікавився Гент.

– Чия постіль? – З озерця виринув Лан.

Отже, маг мою ілюзію бачить, а не-людь – ні. Гарна була фантазія, до ранку протрималася.

– Відьомське.

Приємно усвідомлювати, що Ліс не пригнічує мою силу!

Не знаю, чи зрозуміли вони натяк, але розпитувань не було. Ні про ліжко, ні про подружнє життя. Лише Арголін із хихотінням поцікавився, чи варте воно того. Я не відразу зрозуміла, про що це він, а то накрутила б вуха!

Після літаючого вінка я підсвідомо очікувала, що ми вирушимо в Пустку настільки ж екзотичним способом. Ага, як же! Виявляється, не-люди використовують магію у виняткових випадках.

Коні паслися неподалік, чекаючи вершників. Граціозна білосніжна кобила поглядала з-під довгої гриви на трьох вороних жеребців, які ігнорували її з воістину не-людською байдужістю. Один із чорних красенів мав на блискучих боках кілька білих смуг і, наскільки я могла судити, це було його природне забарвлення. Кінь задумливо провів червоними очима метелика, що пролетів повз, а до мене запізніло дійшло, що поруч – чергова легенда.

Всі знали – правитель Старилісу їздить на коні зі Стада. Проклятий храм[11] – як звучить, га? Але люди самі його прокляли, самі створили тварин-богів, самі побудували несправжнє святилище і вдали, начебто все гаразд. Стадо ніхто не згадував добрим словом, поки одного разу Лан не з’явився на чарівному жеребчику. Тоді різко зросла цікавість до незвичайних тварин, проте більше ніхто не зміг похвалитися успіхом. Адже це те ж саме, що намагатися осідлати міраж: зараз він тут, за мить – там.

Коли мій захват трохи вщух, я вперше пошкодувала про те, що в Лісі Арголін не має сили. Портал став би нам у пригоді! Хай не дуже точний, зате…

– До обіду встигнемо! – Лан непомітно опинився поруч, скочив на смугастого жеребця.

На відміну від інших, він не використовував ні сідла, ні стремен, ні вуздечки, але сидів нерухомо, немовби злившись із конем. Біле волосся розсипалось по плечах, переплітаючись зі смоляною гривою, тонкі пальці шарпали кінське вухо, великі очі кольору західного сонця дивилися ніжно і лагідно, пухкі губи зігнулися в таємничій напівусмішці…

– Кхе-кхе-кхе!

Я отямилася. Сподіваюсь, не почервоніла. Поруч стояли Гент і біла кобилка. Схоже, мені треба було на неї сісти, а гартонець галантно пропонував допомогу в цій нелегкій справі. Даремно старався!

– Невже нікому не спало на думку, – я витримала ефектну паузу, – що не всі люди вміють їздити верхи?

Здається, дійсно не спало. Аж прикро! Я відразу ж відчула себе якоюсь не такою.

З Арголіном усе ясно, його напевно з пелюшок тренували на клуських карликових кониках – спадкоємцю за статусом належить пересуватися верхи, попереду війська… якого у Веллі немає років зо двісті. Гартонець – тут і говорити нічого. Природжені воїни, честь країни… щоправда, їхні жінки транспортувалися лише у візках або в паланкінах, а верхові прогулянки увійшли в моду зовсім недавно і були винятком, а не закономірністю. А Лан… Та він же не-людь!

Душевна рівновага відновилася, хоч я й побоювалась, що мене повернуть назад до ельфів.

Дивно, ніхто навіть не заїкнувся про це.

Не-людь невпевнено зауважив:

– Всьому можна навчитися.

Ця ідея мені не сподобалася. Не настільки я обдарована, щоб швиденько освоїти верхову їзду і витримати довгий шлях.

– Але не силою волі! Деякі по кілька місяців тренуються! А деякі – багато років! А є такі, що століттями з сідла не вилазять!

– Я знав дівчину, у якої все вийшло з першого разу, – неголосно підлив олії у вогонь Гент.

– Ти одружений менше доби, а вже подружок згадуєш? – не знаю, чому, але я починала кипіти.

Дивне це почуття – роздратування. Начебто і немає причини, а кидаєшся на перше-ліпше слово, усюди шукаєш підтекст… Кажуть, після весілля характер погіршується. Але то ж згодом?

Здається, зрозуміла. Мене злить будь-яка згадка про це кляте весілля!

Так, треба опанувати себе, заспокоїться, подумки повторити, що вчорашнє ні до чого не зобов’язує, все скоро закінчиться, це допоможе в пошуках…

– Не злись. Вона була моєю нареченою, – в голосі гартонця вчувався смуток.

– То чому б не одружитися з нею? – прозвучало трохи ревниво, Його Високість зволив захихотіти.

– Тому що вона вийшла заміж.

– О! Хтось тебе випередив? – тепер я зацікавилася.

– Я сам влаштував їхнє вінчання.

– Як? – разом запитали ми з Арголіном.

Лан обмежився коротким: «А?!» і піднятими бровами.

– Мовчанням. Досить про це. Рено, ти можеш поїхати з кимось із нас. Я впевнений, коні з Лісу не помітять подвійного навантаження.

– З кимось?..

– Ходи до мене, кралечко! Ти ж хочеш покататися на Урагані? – Біловолосий не-людь дещо двозначно погладив смугастий бік свого коня.

Гартонець дивився зі спокоєм чоловіка і єдиного володаря.

Принц переводив погляд із них на мене і не збирався поповнювати список помічників. Нічого, пасивна участь – теж участь! Я сяк-так видерлася на круп його коня, міцно обхопила Його Високість за талію і заплющила очі.

Ми поїхали.

А незабаром я опинилася на землі під Арголіном і дізналася, що «невимовно важка, ніяк не втриматися».

Межу з Пусткою мені довелось перетнути в обіймах Гента. Нас підганяли жарти супутників, та я не огризалась. Я думала, як змусити гартонця розповісти про його наречену.

/[11] Докладніше про Проклятий храм та Стадо можна прочитати в романі «Гра в чуже життя»./