Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

– Ти впевнений, що відступник тут ні до чого? – останнє запитання, бо біловолосий не-людь нетерпляче поглядав на двері, збираючись іти. Цікаво, куди він поспішав, якщо сонце ледь заясніло на горизонті?

– Я особисто відрубав йому голову наступного дня після вигнання, коли протекція Сім’ї перестала охороняти цього монстра.

– Справді? Й відтоді не було нових ініціацій, еге ж? – мій вкрадливий голос змусив Лана відійти від виходу.

– Не було. А у тебе є причини думати інакше?

Хм, причини? Так, причини у мене були, та ще й які! Але поки досить простенького факту.

– Десь місяць тому один із хлопців Малої розповідав про плем’я на південному березі Кривавого озера. Там живуть дуже побожні люди, які поклоняються нетлінним мощам свого просвітителя. А знаєш, яка в просвітителя особливість? У нього шкіра біла і непрозора, як у…

– …нічних. Але…

– Спочатку дослухай. Той хлопець загинув через кілька днів, а тиждень тому містом прокотилися чутки про живих мерців. Дайлен нічого такого не згадував, ні? Сумніваюся, що він не в курсі. Пліткарям швидко заткнули роти, однак серед своїх ця тема бурхливо обговорювалася. Малоя впевнена: відступник устиг когось перетворити. Що скажеш?

Від важкого погляду палаючих очей мені стало боязко.

– Скаже Дайлен. Він занадто загрався у великого стратега і політика.

– Хто загрався? Я? Це ви сором втратили. Алане, не боїшся, що підопічний тобі горло перегризе за дружину?

Нічний увійшов без стуку, по-хазяйськи розташувався в кріслі. Чорний одяг, лише в петлиці червоніла квітка. У світлі перших невпевнених променів сонця його обличчя здавалося майстерно зробленою маскою із застиглою посмішкою. Обличчя без життя…

– Досить.

У мене мороз пішов по шкірі від тихого голосу Лана. Відразу стало зрозуміло, чому Стариліс любить свого правителя. В образі грізного повелителя він був бездоганний, навіть нічний вмить посерйознішав.

– Ти намагався знову відродити расу і зазнав поразки, то чому б не визнати це і не полегшити всім життя? Засудження тобі не страшне, на громадську думку начхати, то в чому проблема? Навіщо ця таємничість, розповіді про відступника та інші казки?

– Не я. – Очільник Сім’ї дивився прямо в очі біловолосого. – Валія.

– Не вірю. Вона була занадто відповідальною для такого божевілля.

– Але вона була дівчиною… А ти знехтував її коханням, Лане! Таке ранить набагато болючіше за зраду. І вона знайшла, чим тебе замінити. Ким замінити.

– Це було давно.

– А нічні терплячі. Коли поповзли чутки про твою смерть, Валію немов підмінили. Вона почала діяти. Без мого дозволу, без перевірки амулетами, без артефактів… Ініціацію можна провести по-різному, сам знаєш, а от результат передбачити складно. Той чоловік був по-справжньому доброю людиною і пішов звідси сам, коли зрозумів, що зайвий. Я не можу назвати його імені, але можу заприсягтися чим завгодно – він був добрим. Навіть незважаючи на проблемний дар.

– Дар?..

– Хлопець часом умів читати думки. Але не використовував це в особистих цілях! Він – ідеаліст, немає сенсу його підозрювати.

– І Валією поклянешся?

– Так. А зараз вибач, мені треба йти. Містяни несказанно зраділи, побачивши сьогоднішній ранок, і вирішили влаштувати грандіозне свято на честь нової Принцеси Мелосу. Гріх не піти, та й Малоя розвіється, вона любить таке. Шановна відьмо, запрошую і вас, але відразу обмовлюся – якщо боїтеся крові, краще посидьте вдома.

Гремнава з Влаї послухала б добру пораду, проте відьма Рена вірила інтуїції. Щось підказувало – сьогодні знайдуться відповіді на багато питань.

Ага, ледь не забула!

Я заплющила очі, поринаючи в світ ілюзії.

– Ви поранилися? – здивувався нічний. – Дозвольте запропонувати вам хустинку.

Так! Вийшло! На нічних це діяло!

Подякувавши, я витерла з пальця неіснуючу краплинку крові й вирушила готуватися до свята.

Дайлен не чекав, поки гості прокинуться, одягнуться і збагнуть, куди треба йти. Дивна річ, свято на честь Принцеси Ночі влаштували зранку…

Трохи пізніше в мої двері ввічливо постукали. Так чемно, що мені здалося, ніби я знову вдома і до мене ось-ось вломитися Няв. За ним, звичайно ж, женеться бабуся з віником… Або тато якої-небудь із його «єдиних і на все життя» з сокирою. Або «єдина» з жерцем і обручками. Або колишня «єдина» з відром приворотного зілля. Або… Ох, у мого брата таких «або» налічувалося безліч.

– Ще трохи! – крикнула я, закручуючи волосся хитромудрим вузом (не показуватися ж перед усім містом зі звичайним воронячим гніздом на голові?). – Розбуди Гента! Йому напевно буде цікаво. Може, заодно магію свою підгодує!

Кілька митей у коридорі було тихо, потім щось важко гупнуло на підлогу, почулося сопіння і здавлена лайка, що переривалася глухими ударами. Хтось сумно завив.

Випустивши майже вкладене волосся, я вискочила з кімнати і налетіла на слугу нічних. Це дивне мертве створіння з жахом дивилися на клубок тіл, який перекочувався від стіни до стіни.

– Панове на гостя – не чіпати, гість на панів – чіпати, гість на гостя – що робити? У-у-у-у-у-у-у-у-у…

Я теж не знала, що робити. І кого мені шкода більше.

Лан був старшим, сильнішим і досвідченішим, але злість гартонця майже урівнювала шанси. Майже – тому що в бійці з правителем Дивного Лісу переможець завжди був одним і тим самим.

Біле волосся розметалось начищеною до блиску підлогою, відкриваючи зловісну посмішку і гострі ікла, готові встромитися в незахищену шию Гента, що натхненно викручував руку Лана.

І ніхто з них не підвладний ілюзіям! А втім…

– Бий його!

Слуга звик беззаперечно виконувати накази, тому рушив до суперників, але незабаром штучні мізки зрозуміли, що я не одна з його господарів. Однак і цього вистачило, щоб клубок розпався.

Чоловіки втупилися в мене, ніби побачили вперше. Спочатку схаменувся біловолосий вампір:

– Кралю, ти чого? Кого бити? За що?

– Так, Рено, щось трапилося? – підхопив Гент.

Трапилось? Я йому життя рятую, а він питає, що трапилося?!

– Він, – я тицьнула пальцем у Лана, – хотів тебе вкусити!

– І що? – обережно поцікавився гартонець.

– У шию!

Судячи з виразу його обличчя, особливої проблеми в цьому він не бачив.

– Туди, де вени! Своїми зубами! Це тобі не голки нічних, а справжні зуби, і крововтрата була б величезною. Може, ти забув, але люди від такого зазвичай помирають! – я зірвалася на крик.

– Люди? – задумливо промовив не-людь. – О, люди… Але він же…

– Уб’ю!

Всупереч моїм побоюванням, бійка не повторилася. Лан, немислимо викрутившись, опинився позаду гартонця. Кілька невловимих рухів – і він, ледь не торкаючись губами шиї Гента, прошепотів:

– Випустив пару – і досить, інакше я можу тебе покусати, і тоді ти помреш, правда ж? Ми ж не хочемо, щоб Рена думала інакше, чи не так? Тому ми поводитимемося пристойно, не кидатимемося з криком: «Як ти міг розповісти?!» і чітко пояснюватимемо претензії. Домовились? А тепер спокійно обтрушуємось і йдемо на свято, тому що змушувати дівчину чекати – ознака поганого виховання.

Гартонець сіпнувся як від удару. Напевно, тільки зараз зрозумів, що я бачила його поразку. Немислимий удар по самолюбству… Але чому мені не хотілося з нього знущатися?

– Допомогти?

Міцний ельфійський одяг, недарма за нього просять таку ціну, що можна самій у Стариліс вирушати і вирощувати тамтешні сорти льону! Навіть комір не надірвався, та й ґудзики на місці. Гарний, до того ж! Золото і блакить, кольори короля. Як же вони пасували Генту! Просто красунчик, мешканки Мелосу очей не відведуть.

Я глянула на сумне обличчя гартонця і повторила останні фрази вголос. Немов на власні очі побачила, як стрілка на шкалі його самооцінки різко стрибнула вгору. Схоже, я все частіше поводжуся як відьма… говорю те, що люди хочуть почути… Але це ж не брехня!

– А де Арголін? – зненацька озвучив питання, що терзало і мене, Лан. – У його кімнаті порожньо.

Ми перезирнулися.

– Він був у себе. Я розпорядився, щоб мені доповідали про його переміщення, – не надто впевнено промовив Гент. – Та й за ворота його б не випустили. Може, десь ховається? Вдає ображеного? Або намагається змусити нас хвилюватися?

Мені теж спало на думку щось таке. Принц охоче просидів би в запиленій комірчині кілька діб, якби знав, що його шукатимуть як прокляті. Але тут не стара добра Влая, яка звикла носитися зі спадкоємцем імперії як із кришталевою вазою. Ні я, ні гартонець няньками служити не наймалися. Арголін це прекрасно розумів, і з його боку було б нерозумно витрачати час на комбінації, які не дадуть бажаного результату. Нехай Його Високість і славився своїми каверзами, він би не робив їх там, де ніхто не оцінить.

Я почала хвилюватися. Вільне місто – не те місце, де губляться діти. До речі…

– В якому сенсі розпорядився?

– Наказав, – гартонець начебто щиро не розумів, що мене цікавить.

– Кому?!

– Слузі, кому ж іще?

– Якому? Тобто одному з цих… Зі створених?!

– Хіба тут є інші, Рено?

Взагалі прекрасно. Я доклала чимало зусиль, щоб не зірватися і не наговорити гидот, про які пізніше обов’язково пошкодувала б. Хто ж винен, що в Гартоні думати не заведено? Чи мій, так би мовити, чоловік настільки звик до прислуги, що користується нею, не замислюючись?

– Створіння нічних слухаються тільки господарів. Гості теж можуть давати вказівки, – моя злість проявила себе в холодному, неймовірно спокійному тоні, – та проблема в тому, що гості для тутешніх слуг рівнозначні. Якщо Арголін відправив твого спостерігача геть, той підкорився. Наш принц міг піти в будь-якому напрямку. А якщо він зрозумів, що за ним намагаються стежити… Він напевно вліз у таку діру, звідки його доведеться виколупувати кліщами!