Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Ні, я нізащо не хотів би жити у вільному місті! Кажуть же – з ким поведешся… Якщо вірити приказці, корінні мелосці з головою точно не дружили, адже сусіди нічних виявилися не просто з тарганами в думках, а справжніми божевільними. Сумніваюся, що некоронований король жив би біля єдиних ненормальних у місті. Гадаю, тут усі такі тією чи іншою мірою.

Отже, сусідка праворуч, жахливо розфарбована тітка невизначеної раси і роду занять, побачивши мене біля воріт, привітно вибігла назустріч, виплеснула мені в обличчя відерце води і завмерла в очікуванні дій у відповідь. Коли я отямився від несподіванки і зміг видавити кілька слів (маму згадав, на щастя, не свою), вона розревілася і зникла в будинку.

Сімейство вампірів (звичайних, як не дивно), що жило зліва від особняка нічних, дружно зачинило переді мною не тільки ворота і вхідні двері, а й віконниці.

Лише сусід із подвір'я навпроти, хирлявий ельф із надзвичайно меланхолійними очима, виявився тихим і привітним. Він був зайнятий справою – намагався зробити зашморг. Довговухий охоче погодився на мою допомогу і радо повідомив, що Сім’я і майже всі їхні гості відбули на свято, яке влаштувало місто на честь нової Принцеси. А потім попросив зробити ма-а-аленьку ласку…

На задньому дворі росло гіллясте дерево. Біля нього стояв стіл, на якому лежали щербатий меч із плямами іржі, стилет, скляна банка з рожевою гидотою, мисливський ніж і пляшечка з кришкою у формі черепа. Під найтовщою гілкою розташовувався колодязь.

Ельф легко застрибнув на зруб, закріпив мотузку з петлею, просунув у неї голову і попросив мене «…впевнитися, щоб усе було, як треба, а якщо щось не так, то поправити, інструменти на столі…». І стрибнув.

Приємно усвідомлювати, що реакція перевертня набагато швидша за ельфійську. Мої зуби перегризли мотузку раніше, ніж гостровухий зрозумів – його плани доведеться відкласти. А потім ми обидва впали в колодязь.

Він був глибоким – не як веллійські, з яких і дитина вибереться, а напевно завглибшки не менше сотні чешів.

У нашому Веселому кварталі я вважався одним з кращих плавців, тому не злякався, коли вода зімкнулася над головою. Ельф, незважаючи на худорлявість, борсався і тягнув на дно. Пальці ковзали по кам’яних стінках, і якоїсь миті я ледь не вбив довговухого зі злості.

Він затих сам. Обхопив мою шию руками-гілочками, втупився величезними очиськами, що ледь світились у напівтемряві, і почав голосити як стара бабця. Начебто просив пробачення, благав богів врятувати безневинну дитячу душу, згадував якусь іншу дитину, в смерті якої він винен… Ніс маячню про казки, вигадки, довірливих слухачів. Про нічних, які ніколи такого не пробачать. А потім розтиснув руки з явним наміром вирушити у вільне плавання…

Але я встиг переконатися: ельфи не настільки швидкі, як хочуть здаватися. А ще у них є довге волосся, за яке дуже зручно ловити!

Його довелося злегка придушити, щоб менше смикався. Далі – час зусиль. Зосередитися, «відрощуючи» кігті на пальцях; визначити, яка зі стінок найстаріша і, відповідно, більш вищерблена; зрозуміти, що вганяти в щілини кігті як кинджали не виходить – надто товсті; згадати про ніж на поясі і прилаштувати його до справи; вкотре легенько стукнути ельфа для профілактики самогубних намірів…

До вечора я обов’язково виліз би, якби не гостровухий на шиї. А так… Цей ненормальний очуняв, коли мені вдалося подолати половину шляху, і зістрибнув униз. Я згадав усю його рідню, свої обдерті коліна і пальці, навіть нічних, що пішли на свято надто невчасно, і кинувся слідом.

Вода виштовхувала мене на поверхню, як корок, доводилося докладати чимало зусиль, щоб пірнути, а потім… усе закрутилося і завертілося, ніби я потрапив у величезний вир. Я не міг ні знайти ельфа, ні, тим паче, вибратися з ним у Мелос.

Мені не хотілося вмирати. Зовсім не хотілося… Яка іронія! Одного разу я обдурив смерть, а тепер гину через того, хто прагнув до неї…

Мене викинуло в темне озеро, на берегах якого росли дивні яскраві гриби, що світилися. Тут не було звичного для мене неба – суцільна чорнота і жодного натяку на Руна і Рунну. Ні звуку, тільки неспішно падали краплі на камінь… Дивовижно. Неначе світ накрило ковпаком, крізь який не проб’ється денне світло.

Я поплив до берега. Яким би страшним не здавалося це місце, шанс завжди є, поки ти живий. Обережно, намагаючись не торкнутися грибів, виповз на тверду суху поверхню. Втім, сухою вона була до знайомства з моїм одягом.

Напевно, було холодно. Напевно… Мої відчуття немов оніміли. Очі перевертня добре бачать у темряві, та й назвати цей морок непроглядним було важко, проте я не міг покластися на зір. Незнайомі запахи забивали нюх, змушуючи голову паморочитись, і лише вуха служили мені вірно.

Щось глухо стукнуло поряд. Уява відразу намалювала можливих чудовиськ, що тягнуть щупальця із пітьми. Я придивився. Ледь помітні хвилі легко колисали якийсь довгастий предмет, слабке рожеве світло мерехтіло на блідому обличчі потопельника. Ельф досяг того, чого прагнув… Стало гірко і прикро, як завжди буває, коли хочеш зробити щось добре, а це виявляється нікому не потрібним.

Мені захотілося піти звідси. Куди завгодно, аби подалі від місця, де…

Та нащо думати про це?

Я встав. Зробив обережний крок, ще один, і ще…

Здалеку долинув тихий шелест. Людина чи звір – я не визначив. Так легко могли опускатися на камінь і широкі лапи, і шкіряні чоботи з м’якою підошвою.

– Гей! – відлуння гулко розносило гучний голос. – Гей! Є там хто?

Я постарався забитися в тінь – це незвичайне підземелля мені не подобалося, його мешканці теж.

– Досить, дурню, – зупинили крикуна, – а то справді когось накличеш. Тобі воно потрібне? Сиди тихо, неприємностей не шукай, із підземними духами не загравай.

– Тещею майбутньою клянусь, я чув плескіт!

– Ти нею навіть у прогнозах родовищ клянешся, все намагаєшся зжити. Скільки разів тобі казав: на обході не вигадуй пригод, вони самі з’являться! Нічого, попрацюєш як я, миттю голова провітриться. Зрозумієш, коли треба здіймати шум, а коли краще слухати і мовчати. Зрозумієш, що мовчати краще завжди! Тому що розсьорбувати доведеться кому? Правильно, віслюче! Тобі, кому ж іще! Лише тобі! Ну і мені за компанію. Хто рано встав, того і… Доходить? Чи повторити? То я так повторю, що навіки запам’ятаєш! Ось поки твої кістки зростатимуться, ти запам’ятовуватимеш! І діткам своїм розкажеш, і дружину навчиш, і тещі писок закриєш, і…

– Вінкеймарсте, дивись!

Здалося, від настільки голосного вереску посиплеться каміння. Він потопельника ніколи не бачив? Злякався, бідолаха, до напівтями.

Супутник крикуна мав нерви міцніші.

– А, щоб тебе Рех забрав, накликав усе-таки, йолопе ти безголовий! Це ж усе місто підніметься! Чув, що коїлось в Анударі, коли у них у водогоні знайшли живу людину? А тут мрець! Це джерело закриють, фонтани осушать, почнеться очищення. Боги, я не готовий до цілодобових робіт! А твоє весілля? І все через якогось довговухого, якого потягнуло втопитися саме в нашому колодязі…

– Моє весілля?.. – його співрозмовник виокремив найголовніше. – До чого тут моє весілля?

– Як до чого? Брате, тебе матуся в дитинстві на ковадло впустила? Яке ж свято без води? Та й взагалі, яке свято без нареченого?

– Без нареченого?

– А як ти думав, Дінку? Що робота доглядача – прогулятися двічі на добу навколо водойм і завалитися спати? Ні, дорогий брате, в надзвичайних ситуаціях ми працюємо без вихідних, без відпочинку і навіть без перерв на обід! Зараз ми повідомимо головного наглядача. Він, звісно, не повірить і прибіжить перевірити ще раз. Закричить, пустить сльозу і накаже перекрити вентилі. Повідомить Раду, звідти пришлють свого перевіряльника. На той час, коли Рада переконається, що ми не об’їлися грибів-ліхтариків, народ почне обурюватися через брак води і осаджувати будинки Старійших, заважаючи їм зібратися разом і винести постанову про очищення. Коли постанова все ж буде, головний доглядач поцікавиться, яку очистку проводити – повну, чи досить запустити фільтрувальників. Поки Рада все обдумає, мрець почне розкладатися, тому повного очищення не уникнути. О, мало не забув, ще кілька днів піде на те, щоб визначити, що робити з трупом. А потім водойми спустять, і будемо ми, прості доглядачі, відтирати стінки і дно, поки в них не відобразиться противна пика начальника. Тому про весілля забудь. Нам тут мучитися щонайменше тиждень, за цей час твоя Вія знайде когось іншого, у кого не така марудна робота.

Я затиснув рот руками, намагаючись не видати ні звуку. А Дінк охоче заковтнув наживку.

– А може…

– Що?

– Брате, може…

– Що «може»?

– …нічого не скажемо…

– Про що ти? – перебільшено обурився Вінкеймарст. – Як це «не скажемо»? А інструкція? До того ж це жахливо, пити воду, в якій…

– Він же зовсім недовго пролежав! Навіть охолонути не встиг. А води тут так багато!

Наглядачі з’явилися в полі мого зору, і я почав розуміти, куди мене занесло.

Підземний народ! Веллійські легенди розповідають, нібито гноми мешкають у глибоких печерах Крайніх гір, не можуть дивитися на сонце і лише зрідка виходять на поверхню, щоб влаштувати якусь каверзу. А ось у селищі перевертнів навіть найменша дитина знала, що довгобороді живуть у власному підземному світі, входи в який невідомо чому прив’язані до водойм. Їх так і називають – «гномівські».

Навіть у Гартоні є старі занедбані колодязі, біля яких і в наші дні чергують солдати, готові загнати злих духів назад. Нинішній король спробував скасувати цю традицію, проте піднялося таке виття незадоволених! Міністри переворотом погрожували! Геданіот озлився, кілька людей втратили свої посади, воїни отримали шанс потренувати вміння, але на цьому все і припинилося. Занадто сильні виявилися традиції, їх одним указом не зміниш.

У Клус гноми не потикалися самі. Які в них могли бути справи з магами, що отримують усе за допомогою заклинань? Та й клусці планомірно знищували будь-які водойми, про які йшла недобра слава.

Веллійці довгобородими лякали дітей – мовляв, не слухатимешся, то вилізе з колодязя маленький крадій і потягне тебе до себе, а нам натомість віддасть своє ненаситне чадо. Сидітимеш на прив'язі, гаруватимеш за кірку черствого хліба і ковток брудної води.

Справедливості заради варто додати, що гноми справді частенько мали справу з дітьми – з тими, хто сам із необережності або через обставини впав у горезвісну «гномівську» водойму. Таких дітлахів називали народженими в сорочці, адже тих, хто впав у звичайний колодязь, рятувати було нікому. Але… традиції веліли вважати підземний народ злим і жадібним, а хто посміє відкрито виступити проти традицій? Це навіть гартонському королю не вдалося.

Люди (тобто не-люди), що стояли навпроти мого прихистку, точно належали до раси гномів. Вони були невисокого зросту (мені приблизно по пояс), кремезні, з-за чого здавалися квадратними, з довгими, мало не до підлоги, бородами – головною прикрасою чоловіків підземного народу. Бороданів називали чудовими бійцями. Звідси і казки про злу силу гномів, бо ж нікому не хочеться визнавати, що його побив удвічі менший супротивник.

Підземний народ не любив сонця. Ні, вони не втрачали розум, як стверджували казкарі, і промені денного світила їх не засліплювали, як писали підручники. Гноми почувалися некомфортно в надто яскравому світлі, тому переважно виходили вночі.

А, ще одне, ха-ха! Найголовнішою особливістю, через яку довгобородих вважали диваками, було їхнє уявлення про жіночу красу. Навіть за моїми мірками перевертня дивне уявлення, хоча якщо уявити себе на місці гнома… ні, однаково дивне.

Тим часом доглядачі дійшли згоди. Вони дружно витягнули тіло ельфа з води і понесли, за словами Вінкеймарста, «туди, звідки ще нічого не поверталося», – у старі кар’єри.

Не встигли їхні кроки затихнути (а йшли гноми швидко, що їм хирлявий гостровухий?), як я почав оглядатися. Темна водойма, дивні гриби – все це втратило зловісне забарвлення і перетворилося на повсякденність, нехай і чужу. А ось три отвори в одній зі стін мене зацікавили. Рівні прямокутники явно були зроблені руками, і людина спокійно могла туди пройти.

Переслідувати доглядачів я не хотів. Без допомоги гномів складно обійтися, але нехай першим у цьому світі мене побачить хтось адекватніший за тих двох, інакше і я можу вирушити «туди, звідки ще нічого не поверталося» – просто щоб не порушувати розмірене життя ледарів.

Підземний світ – уже якась визначеність і, отже, надія, що все закінчиться добре. Хм, і якому шляху надати перевагу? Зазвичай у переказах сильні герої вибирають прямий, бо ж чоловікові не личить виляти, проте бабуся часто повторює, що прямо літає лише привид та той, хто хоче ним стати. Розумні герої звертають праворуч, адже праворуч, право та правда – схожі слова, тільки мама стверджує: схожі – не означає рівнозначні. А сильні і розумні герої йдуть без роздумів вліво – туди, де головний лиходій чекає на того, хто битиметься з ним і звільнить прекрасну принцесу, доброго короля, зачаровану країну…

Я сильний і розумний, але… не герой, що вдієш. І героїчно загинути у нерівній сутичці з гномами мені не хотілося. Нехай розум твердив, що жодної небезпеки немає, загалом гноми непогані, та інстинкти гнали подалі від розумних істот. До речі, вчасно я згадав про розум, йому теж варто було б попрацювати.

Кожен хоч трохи освічений житель континенту знає – бездонних колодязів не буває, однак у деяких є портали в інші світи, а якщо конкретно – в підземелля. Ще достеменно відомо, що природні портали не бувають односторонніми. Чи, навпаки, тільки односторонні?.. Даремно я прогулював заняття! Гаразд, заради експерименту є сенс знайти те місце, куди я впав. Складно доведеться, адже мені найбільше хотілося вибратися на берег, а не запам’ятовувати, куди потрапив. Складно – але не неможливо.

Знову опинитися в темній, немов масній воді… Ех, на що не підеш заради себе!

Не знаю, скільки минуло часу. Я кружляв у теоретичному місці своєї появи, як хмільна русалка, однак результат не поспішав проявлятися. Якщо подумати, портал цілком міг бути підводним. І що тоді?..

Неабияк намучившись, я вирішив, що купання поки досить, треба спробувати інші шляхи.

Біля берега натомлені м’язи мене підвели. Нога ковзнула вниз, пальці не втримали обважнілого тіла, і холодні хвилі вкотре зімкнулися над моєю головою.

Виринати було складно. Немов наді мною звідкілясь виникли чеші води, крізь яку насилу пробивалося денне світло. Світло! То ще навіть не вечір! А мені здалось, я був у підземеллях цілу вічність…

Рухатися до сонця стало набагато легше, ніби його промені тягнули мене, наближали до свіжого повітря і відкритого простору.

Я корком вилетів на поверхню невеликого глибокого озерця і був приголомшений пронизливим вереском. Кажуть, солодкоголосі сирени використовують спів як зброю, змушуючи супротивника в паніці тікати. Навряд чи налякана мною дівчина на березі належала до племені морських дів, проте голосок у неї був відповідний – тонкий, дзвінкий і неймовірно противний. Особливо після гнітючої тиші печер.

Дівча втекло. Чи хлопчисько? Я не встиг добре роздивитися. Та яка різниця, все одно навряд чи ще зустріну ту дрібну, худу і неймовірно крикливу істоту. Бідні гноми! Їх такими звуками найчастіше й зустрічають…

Навіть не намагаючись висушити одяг, я побрів у гущавину, мимохідь згадуючи все, що встигли вкласти у мою голову вчителі. Дерева звичайного розміру, людська дитина і дощові хмари в небі… Якщо я не в Клусі, що абсолютно неможливо, то десь у східній частині Веллі, можливо, поблизу Влаї.

Порадуваний цією здогадкою, я майже підстрибом кинувся вперед. І побачив багато цікавого. Наприклад, гори! Справжні, а не ті два пагорби в передмісті столиці, що гордо іменуються Малдрабовими. На їхніх вершинах виднілися білі шапки вічних снігів, над деякими курився димок вулканів. Гори, між якими повільно плавали хмари…

У дитинстві, слухаючи розповіді про давню війну та її героїв, я мріяв битися на крутому схилі, стрибаючи між потоками лави, з десятком лиходіїв одночасно, а то й із сотнею, як Лан, але ніколи не думав , що одного разу на власні очі побачу Крайні гори. Ті самі гори, які давним-давно створили шестеро Перших магів, підкоряючи світ. Ті, де народжувалися легенди, що не відрізнялись від буття. Ті, де під страхом смерті заборонялося використовувати магію. Ті, куди не приходили навіть усюдисущі торговці, – населені дикими або здичавілими племенами, ворожі до всіх прибульців… Найстрашнішим покаранням у Веллійській імперії вважалося вічне вигнання у Світ тварюк, але ніхто, кому пропонували замінити його роботами в рудниках найближчої до країни частини гір, не погоджувався.

Я думав, гірше за гномів бути не може? Ха! Натовп дикунів, що нечутно виник позаду мене, здався мені набагато небезпечнішим. Добре, що я не довгобородий, а то б точно не відбився. Гаразд, Крайні гори, час познайомитися!

***

/Рена/

Цей нестерпний хлопчисько вкотре зіпсував мені настрій. Замість того, щоб вишукувати у строкатому натовпі натяк на брата або хоч новонавернених вампірів, я крутила головою на всі боки, намагаючись помітити Його Високість. Безуспішно! Принц як у воду канув… Щоб його! Напевно образився і вирішив збігати на подвиги. Його магію в Мелосі ніщо не стримувало, та й зарозумілості вистачило б на десятьох володарів.

А найгірше полягало в тому, що я відчувала провину за зникнення Арголіна! Хіба так важко було поговорити з хлопчиком, розповісти йому трохи правди? Він вважав би себе дорослим і корисним, крутився б поблизу в очікуванні нової порції пліток.

Лан запевняв, нібито нічого поганого з принцом трапитися не може. У Мелосі поважають і Дайлена, і його родичів. Ніхто не посміє підняти руку на гостя нічних. Я в це вірила… По-справжньому вірила! Але заразом бачила, що репутація Сім’ї хоч і наводить жах, однак не здатна захистити від справжніх лиходіїв. Біда з Валією – чергове тому підтвердження. Та й веллійський спадкоємець може влізти в неприємності без допомоги невідомих ворогів.

Як описати свято? Було багато вінків, багато вихвалянь і багато проникливих промов. Люди раділи новому дню і намагалися поділитися радістю з нічними. Окрему категорію учасників складали торговці, врятуватися від яких не було шансів. Ще фокусники щось там показували, але їх швидко відтіснили на задній план. Загалом же… нудний захід, який злегка оживила бійка Малої з одним із її шанувальників. Даремно Дайлен мене лякав, єдина кров пролилася з його розбитого носа. А так – співи та танці до самого полудня. Ага, ще якийсь незнайомець дав мені кошик із цукерками. Буде чим зайнятися ввечері, адже чоловіки надто дружно почали мене ігнорувати. Та нічого, у мене виникли досить цікаві плани. Здається, час ближче познайомитися з вільним містом.

Я знову хотіла діяти. Не ховатися за спинами інших, не вичікувати слушної нагоди, не придумувати зручні відмовки… Зайнятися справою. Може, пуття від цього й не буде, але я мала спробувати.