28.2

***

{Рена}

– Сонце зайшло…

Клац.

– Так тихо… І вітер…

Клац.

– Навіть хвиль не чути…

Клац.

– До півночі довго…

Клац-клац.

– Я повинна щось зробити.

Клац-клац.

– Знаєш, одного разу я спробувала створити перехід до брата, але у мене нічого не вийшло…

Клац.

– Може хоч хтось відповісти, чи я тільки з мерцем говорю?!

Довгий кіготь Стража пройшовся піщаним берегом, виводячи: «Я не мертвий». Мені стало соромно. Справді, хіба він винен, що ні Гент, ні Лан мене не слухають?

– Вибач.

Клац.

– Припини!

Сподіваюся, відповіддю була усмішка. Чи оскал?

«Немає сил чекати, відьмо?» – сильний вітер засипав слова швидше ніж Страж писав фразу.

Я кивнула. Мене мучило дивне передчуття… Наче відбувалося щось, чому ми могли б перешкодити. Зараз! Тільки зараз, хоч до півночі залишилося недовго.

«Ти маєш вирішувати сама», – Шерван немов висловлював вголос мої думки.

«Маєш… сама…» – з кожною миттю ці слова ставали більш значущими.

– Я ніколи не була в усипальниці, – останній сумнів.

– І ніколи не будеш, – тихо вимовив Гент.

«Бачиш? Він не розуміє, як важливо допомагати. Краще запобігати, ніж оплакувати. Ціле місто…» – Страж підштовхував мене до авантюри, але я дивилася на пісок і відчувала, що пропускаю дещо важливе. Мені слід було зрозуміти, що саме… Якби хтось міг підказати…

Підказати? Мене осінило. Ще вчора я б ніколи не зробила цього! Ніколи не визнала б, що не здатна з чимось впоратися. А зараз мені раптом страшенно захотілося перекласти відповідальність на чужі плечі.

Легкий запах нарцисів – улюблених квітів бабусі, шелест маминих блакитних фіранок, світляк у рожевому абажурі, стара картина на стіні… Я на власні очі бачила наш дім, але не могла його відчути. Невже не вистачало сил? Вицвіла фарба на стінах, розмальований портрет Його Величності, очманілі очі сторожа… ага, в школу заглянути вдалося. Тоді в чому річ?

Я спробувала ще раз. Стоси книг біля стіни, покривало з крилатим конем, зламана засувка на вікні… і нічого! Ніби я подорожувала в спогадах. Або?.. Неможливо! Але гартонець надто старанно щось від мене приховував.

Та ні, наш будинок не міг зникнути!

І Лан носився зі мною як із кришталевою вазою…

– Генте, слухай, – мені вдавалося говорити майже спокійно, – хочу про дещо запитати. Таке, дрібниці. Коли ти дізнався, що я – остання відьма?

– Рено… – Його сумні очі говорили краще за слова.

– Коли, Генте?

– Тої ночі, коли ми шукали тебе по всьому Мелосу.

– А ти, Лане? Ти знав ще в селі ельфів, правда?

– Рено…

Підозрюю, треба було готуватися до величезної порції співчуття і каяття. Але я не збиралася слухати красиві фрази про життя, смерть і обов’язок. Мені лише хотілося, щоб здогад був помилковим! Щоб біль пішов… І сині очі не дивилися так приречено, ніби це Гент в одну мить втратив усю сім’ю.

– Що з ними сталося? – мій голос немов належав комусь іншому.

– Переміщення. Твій дім був захищений від будь-яких загроз, тож його вночі перемістили в Світ Тварюк. Будинки інших відьом теж.

– Що?! – Я не вірила своїм вухам. – Вони живі?! То якого Реха ви мене лякаєте?

– Звідти не можна повернутися, – з легким подивом пояснив Лан. – Нікому. Навіть таким, як ти.

– Але вони живі!

– Ти ніколи їх не побачиш, – продовжив думку біловолосого Гент. – І не дізнаєшся, що з ними.

Я розсміялась. Як їм пояснити, що головне – життя, а не відстань? Пам’ять, а не розлука? Надія, а не розбите серце?

Так, моя сім’я дуже далеко! Там, звідки не можна повернутися. Світ Тварюк створили Перші маги, і вони добряче подбали, щоб навіть відьми були безсилі перед невидимою стіною, що оточувала величезний материк у західній півкулі. Але рідні живі!

Я ні на мить не сумнівалась: одного разу ми знову побачимося. Можливо, для цього мені доведеться змінити місце проживання… Хоча навряд чи батьки хотіли б цього. Їм більше припало б до душі… Ой, мріятиму пізніше!

– Ти – остання відьма, і зобов’язана відродити свою расу.

У сенсі – плодитися доти, доки у якогось нащадка не відкриється дар? Краще б Лан не казав цих слів! У мене перед очима відразу ж виникли «Головні правила поведінки для благочестивої пані», і нічого доброго таке видіння не віщувало. Принаймні досі моя реакція на творіння веллійських знавців благопристойності була непередбачуваною.

Настав час зробити дурницю? О, дуже багато дурниць! Я остання відьма, чи не так?

– Рено, не треба! – Гент першим помітив, що зі мною діється щось дивне. – Рено! Прошу тебе! Рено!

Сподіваюся, він побачив мій вдаваний прощальний поцілунок…

І пейзаж змінився.

Маргет стояв біля входу в усипальницю і дивився на темне небо, де Рун поспішав назустріч Рунні. Якоїсь миті йому здалося, що місяці пришвидшились, але він відкинув безглузді думки. Ще не народився той, хто керує світилами! Навіть богам це не під силу, що й казати про магів?

– Пане!

Худий, обвішаний брязкальцями ельф (один з тих, кому блиск золота затьмарює сяйво сонця) вискочив із арки і заклопотано втупився в Маргета величезними блискучими очима. Така поведінка було зовсім не характерна для стриманого і трохи божевільного не-людя, тому горець вирішив, що справа серйозна.

– Чого тобі? – Майбутній бог щиро вважав, ніби ті покидьки Мелосу, яких він підібрав, розуміють тільки грубість.

– Пане! – голос підручного зривався на писк. – Все готово, але я хвилююся!

У Маргета відлягло від серця. Колись він так само місця собі не знаходив напередодні обряду… колись… давно вже немає того честолюбного хлопчини. Але хто дав право наброду лізти до повелителя зі своїми душевними стражданнями?!

– І що, по голові тебе погладити? До серця притиснути?

– Ні. – Ельф сарказму не оцінив, підтверджуючи теорію без п’яти хвилин бога про відсталість низів суспільства – як людського, так і не-людського. – Прошу вас, повторіть послідовність дій, щоб я все перевірив ще раз.

Який старанний! Мабуть, заздалегідь готує місце у свиті. Гаразд, і підлабузництво потребує заохочення. Нехай бігає, висолопивши язика, якщо досі не зрозумів, що у хробака немає шансів стати другом пана. Навіть якщо він переживе цю ніч!

– Коли місяці наблизяться один до одного на відстань долоні, візьмеш клуську дудку. Спрямуєш гномів у вогняну чашу, та не смій їх зовсів одурманювати! Мені потрібно багато болю, запам’ятай. Я прийду, коли підземелля наповниться душами… Потім прослідкуєш, щоб лава текла по жолобу до полонених. І все. Зрозумів, довговухий тупню, чи ще раз повторити? Хіба це складно?

– А ви не боїтеся, пане, що…

Невезучий ельф стрімголов скотився зі сходів.

– Я нічого не боюся! Ні вашого обожнюваного Лана, ні підлих відьом! Іди!

– Рун, пане…

– Що ще?!

– Рунна…

Маргет підняв голову і здивовано моргнув. Бесіда з боягузливим телепнем тривала довше ніж він очікував. Місяці майже зустрілися!

– Швидко вниз!

– Може, завтра, па…

– Вниз! Завтра не буде!

Відкласти до завтра? Ну ні! Наступний день сили за календарем світу нічних настане через рік, а чекати горець не міг. Занадто багато зусиль докладено, занадто багато ворогів нажито… Він не був надмірно самовпевненим і розумів: іншого шансу не випаде.

Яскравий світлий диск Руна здавався величезним поруч із маленькою плямистою Рунною. Вони сходилися надто швидко, немов домовившись порушити всі плани.

Маргет кинувся в усипальницю. Він летів як на крилах, не помічаючи нікого і нічого навколо. Прольоти мелькали один за одним, світляки висвітлювали величезні зали, в яких уже не було жодного гнома, а знизу чітко лунало багатоголосе виття жителів підземного світу, що згорали живцем.

От і все. Він устиг. Навколо вогняної чаші літали безліч різнокольорових душ (дивно, горець вважав, що вони невидимі). Лава тонкою цівкою текла в кам’яний мішок, де чекали своєї долі представники всіх рас. Останній гном відчайдушно верещав, але не міг противитися звукам «гномоловки», як її називав клуський помічник, і йшов у розпечену в’язку масу. Ідеальне місце сили! Тепер залишилося почекати, поки кров землі поглине жертв і подарує владу над ними та над їхніми расами.

Ще трохи… Лава хоч і тече повільно, проте досить дотику до неї, щоб стати її власністю.

Спочатку Маргет хотів вчинити з полоненими гуманніше, як із гномами, проте після деяких роздумів зрозумів – це занадто просто, особливо для проклятого Дайлена. І для гордячки, яка називала себе оркою. Він же міг помилувати не тільки її, а й усю расу зеленошкірих! Невдячне стерво. Нічого, це спочатку вони смішно підстрибуватимуть, рятуючись від рідкого вогню, а потім загрузнуть і…

– Пане! – приємні думки «бога» перервав грубий бас одного з підручних. – Пане, прокинься!

– Що? – Маргет не відразу зрозумів, у чому річ. – Хто вона?.. – здивувався відверто. – Звідки?

– Сиділа в кутку і так дивно на вас дивилася, що ми запідозрили недобре. Та й ви чомусь не почали обряд…

– Що?! Як це не почав? А гноми? А…

– Гноми готові, жолоб спрямований. Накажете починати? Рун і Рунна давно вже зустрілися.

Такого виття підземелля Сім’ї не чули ніколи. Горець не був дурнем і відразу усвідомив поразку.

Напевно, це неймовірно боляче – зрозуміти, що тебе обвели навколо пальця в справі, заради якої ти жив.

Помічники захлинулися розпеченою лавою, а я удостоїлася одного-єдиного питання:

– Хто ти?

На щастя, відповіли на нього замість мене:

– Ти бачиш останню відьму, тварино. – Дивна річ, біле волосся Лана майоріло в тиші підземелля. – Та й взагалі, ти дивишся востаннє!

Тонкі губи Маргета розтяглися в знущальній посмішці. Ні, він не вважав, що все скінчено! Це був короткий епізод, що не затьмарить майбутніх перемог.

– До зустрічі! – Горець схилився в жартівливому поклоні.

І нічого не сталося.

– Тут підземний світ. – Як же мене обрадував спокійний голос Гента! – І вихід звідси один – вгору сходами. Чи ти відьма? Сумніваюся. Тому гру скінчено.

– Знущаєшся? – Маргет глузливо вигнув брову. – Не чекав образ від воїна. Яке розчарування...

– Забагато честі! Він лиш намагається копіювати мене. – Правитель Старилісу простягнув мені руку. – Вставай, Рено.

Я похитала головою. Ноги рішуче сказали: «Нізащо!» і, схоже, найближчим часом не планували змінювати рішення.

– Генте! Виведи її! Чи винеси.

Мене безцеремонно схопили в оберемок і потягли до сходів.

– Тобі зі мною не впоратися, безрідний виродку!

Як би я не захоплювалася Ланом, моя думка повністю збігалася з думкою Маргета. Кажуть, сила божевільних подвоюється, а майже бог до того ж загнаний в куток… Поєдинок – це, без сумніву, дуже видовищно і благородно, проте похоронний вінок – не найкращий втішний приз. І Ліс може залишитися без правителя… Та й не треба легенді вмирати!

– Повністю згоден. – Біловолосий вампір чомусь опинився біля нас. – Я вже не в тому віці, коли ризикові пригоди підвищують самооцінку. Передавай мої співчуття Реху!

– Що ще за?.. – здивувалась не тільки я. – Ви тікаєте?!

– Ми йдемо. Шерване, він твій. Зроби ласку, не грайся з ним, а то раптом викрутиться?

Щоку обдало холодним повітрям, але більше ніщо не вказувало на стрімке переміщення Стража.

– Це вбивство, – тихо промовив над самим моїм вухом Гент.

– Це відплата, – незворушно відповів Лан.

А мене не покидало слабке відчуття того, що я пропустила дещо неймовірно важливе. Підле таке відчуття і донезмоги нав’язливе.

– Нехай з гномами розбираються нічні, – правитель Старилісу перейшов до практичної сторони справи. – Їм корисно іноді зайнятися чимось, окрім шаленого полювання і вдаваного каяття.

Так, напевно, проблема в гномах… Я сподівалася, що не помилилась.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.