Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Отже, «Троянда на якорі». Дешева таверна, де публіка змінювалася постійно. Тут новенькі не могли привернути увагу, бо ж більшість відвідувачів уперше переступали поріг цього закладу. Мало хто наважувався повернутися в місце, де обдирали, як липку, зате майже кожен, навчений гірким досвідом, рекомендував «Троянду» новоприбулим.

Ціни були прийнятні, проте господар отримував потрійний прибуток. У досить-таки тісному приміщенні крім столів для їжі стояли невеликі столики, за якими йшла гра. Вважалося, що грають винятково відвідувачі для власної розваги, а якщо захочуть – то й на гроші. Закон не забороняє. Та й немає у Мелосі законів, тільки неписані… Але навіть їх можна обійти. Наприклад, власники гральних закладів були зобов’язані жертвувати на прибирання кладовища, оскільки там покоїлося багато тих, від кого на мить відвернулася доля. А хіба назвеш просту таверну, де комусь заманулося пограти, храмом Везіння?

Тут не визнавали жодних незрозумілих ігор на кшталт клітки або десятки[14]. Навіщо напружувати мозок, якщо все в руках вітряної удачі? Серебрик має дві сторони, і на одній із них твій виграш. Пощастить – не пощастить, п’ятдесят на п’ятдесят, так – ні…

Головна відмінність «Троянди на якорі» полягала в тому, що невдаха міг отримати гроші під будь-яку заставу.

Скільки разів вранці, коли з голови вивітрювалося мелоське пійло, вчорашні гравці поспішали на невільничий ринок, щоб дізнатися – їхня «застава» продана і вивезена у невідомому напрямку? Такий звичай вільного міста – хто перший, той і залишився на свободі. І неважливо, що предмет торгу грав поруч, але не встиг (або не захотів, такі совісні теж бувають) вимовити ритуальну фразу:

– Ставлю життя!..

Слово – не горобець, особливо коли воно вилетіло в Мелосі.

Господар таверни нечасто залишав свій заклад, а якщо йому доводилося кудись виходити, то лише в супроводі здорованів, здатних не тільки відбити напад зневіреного колишнього гравця, але й закрити широкими спинами від стріли того, хто мстить на холодну голову.

Біля головного входу височів дерев’яний якір заввишки як людина. Навколо нього в подобі танцю звивалася дівчина, одягнена в червону сукню. «Троянди» змінювалися щогодини, як і їхні вбрання, однак відвідувачів це не бентежило.

А ще в таверні не було жодної штатної повії, тому дружини нечисленного контингенту місцевих ротозіїв, які полюбляли спостерігати, як інших обдирають до нитки, могли не хвилюватися. До речі, корінні мелосці не відрізнялися азартом. Хіба що в роботі. Але саме в роботі – не в грі.

– Любиш квіти, малий?

Рухливу ельфійку, що як вузлом зав’язувалася навколо якоря, змінила розкішна людська жінка середнього віку. Ця акробатичних трюків не виробляла – просто стояла, недбало притулившись спиною до дерев’яного виробу, і гралася поясом. На неї задивлялись усі без винятку. Саме вона як ніхто інший підходила на роль троянди – велична, прекрасна, та, що знає собі ціну.

– Не з гербарію.

Моє серце на мить завмерло – здалося, ніби блюзнірські слова вимовив я.

– А ви, пане, розбираєтеся в гербаріях?

Який же у неї голос! Глибокий, оксамитовий, немов проникає в душу. Та ж вона справжня троянда, яка виросла в квітнику дикунів!

– Тільки якщо рослини екзотичні. – Карран галантно вклонився і поклав руку мені на плече. – Як ви, наприклад. Пані, я ніколи не бачив такої прекрасного квітки, відірваної від батьківщини.

Жінка розсміялася. Дзвінко, молодо і, здається, щиро.

– Невже у перевертнів ритуал залицянь не змінився? Скільки разів я потрапляла на цю вудку! Спочатку образити, потім вдати, що маєш на увазі щось зовсім інше, і сказати кілька приємних слів. Пора вже міняти тактику!

– Я занадто старий, щоб змінюватись, але мій син…

І легко штовхнув мене вперед.

Красуня ошелешено замахала віями, силкуючись щось сказати. Нарешті видала:

– Мені багато чого пропонували, і деякі говорили таке, за що поплатилися життям, але няньчити дитину… Це щось нове. – Вона широко усміхнулася, показавши рівні білі зуби. – Ти мені подобаєшся, перевертню. Надовго до нас?

– Поки не наповниться гаманець. Або не спорожніє.

З лиця жінки вмить злетіла усмішка.

– Ходімо, малюче. Твоєму батькові треба багато чого дізнатися.

Несподівано сильні пальці стиснули моє зап’ястя. Такий поворот мені зовсім не сподобався. Адже ми мали чекати Маргета. Побачити його спільників. Щось зробити. А я знову опинився в ролі дитини.

Обережно (принаймні намагався!) висмикнувши руку, я підлетів до Каррана, щоб сказати все, що думаю про його тактику і стратегію.

– Синку, йди з тітонькою. – Він різко глянув на мене, і в його очах були зовсім інші емоції, ніж у голосі. – Там, усередині, багато поганих людей, які тебе побачать і запам’ятають, а потім вночі прийдуть і з’їдять. Розумієш мене?

А що незрозумілого? Маргет мене бачив і пам’ятає. А вожака роду, в якому його ледь не стратили, він не запам’ятав? Зручна логіка у перевертнів. Вибіркова. Нічого, я ж бо дуже слухняний син і повинен в усьому погоджуватися з «татком». Тим паче, це не моя справа.

Прокляття, навіщо взагалі було вплутуватися в переслідування? Згоден, Карран говорив переконливо, тільки мені потрібно повернутися в Дивний Ліс і знайти Рену, а не бігати по тавернах, шпигуючи для перевертнів. Щоправда, Ліс великий, а Маргет – зовсім поряд… І він заслужив смерті.

– Ісімо!

Білявка, начебто справжня дріада, почала повільно ходити навколо якоря, а жінка потягла мене на задній двір.

Будівля здалася мені більшою, ніж описував Карран. До того ж її збільшували численні навіси і прибудови біля північної стіни.

На невеликому клаптику землі поблизу чахлого куща троянд стояла лавка. На ній, посміюючись, перемовлялися дві миловидні дівчини. Побачивши нас, вони підхопилися.

– Пані Трояндо! Вас шукав пан! Там прийшли важливі гості, і він хоче, щоб ви заспівали. Він встиг похвалитися, як гарно співає його дружина, і вони…

Господиня (а як ще називати дружину господаря?) спохмурніла і, недослухавши, коротко кинула:

– Мене тут не було.

Дівчата дружно закивали, а від будинку долинув хрипкий, ніби застуджений голос:

– Тебе тут уже немає, тому що ти йдеш співати!

Жінка ледь чутно зітхнула, та нічого не заперечила. Коли вона пішла, пліткарки перезирнулися.

– Ось і вір після цього в кохання…

– Ой, а як красиво все починалося…

– Таверну в її честь назвав… називав її своєю єдиною великою любов’ю…

– А тепер воліє дрібну, але різну…

– І піти нікуди…

– Не відпустить…

– Кажуть, вона втекти намагалася…

– З ким?

– Не з ким, а на чому. У гавані постійно контрабандисти і пірати, то вона сіла на судно під гартонським стягом…

– І що?

– Викупив він її незабаром на нашому ж ринку…

– Тож любить…

– Її всі люблять. Тільки відібрати ніхто не наважиться…

– А той вампір волоокий?

– Ти не знаєш? Він без очей залишився. Проходив кілька місяців із тростиною, поки вони відновилися, та й забув про своє кохання…

– Ще був ельф, чорнявий такий!

– Ага, вона до його дерева щороку ходить…

Мені було шкода пані Троянду, але важливі гості, які вимагали співу, цікавили мене більше. Це сестра зараз би обурювалася несправедливості та мінливості кохання, переживала за тяжку жіночу долю. А я не хустинка, щоби вбирати чужі сльози. Не чоловіча це справа.

Ех, у глибині душі я знав: якби на місці господині була Дара… Це ж треба – закохатися в мачуху! Та не страшно, досвід показує: ця недуга рідко триває довше декількох тижнів. Перетерплю.

Дівчата обговорювали господарів, не звертаючи на мене уваги. Материнського інстинкту їм бракувало, а нічого м’якого, пухнастого, зворушливого і великоокого я не нагадував.

Задні двері відчинилися без скрипу. Їх нещодавно змастили – на завісах блищали крапельки олії.

Я ступив у будинок. Відразу ж звідусіль накотилися хвилі запахів – їжа, люди… Рот наповнився слиною, але не від апетиту. Чомусь згадався смак крові. Зараз він не спричиняв відрази.

Вузький коридор вивів мене в зал, де від шуму могла заболіти голова. Запахи навалилися з новою силою, і один з них я відчував особливо чітко. Ба більше, я раптом зрозумів, що йду в напрямку його власника.

– Корона! – Зовсім поряд дзвінко впала монета, кинута невпевненою рукою.

– Король! – невиразний голос опонента.

– Король! Наступний!

– Корона!

– Король!

– Корона! Наступний!

За грою стежив сам господар, послужливо підказуючи, що випало. Першої миті мені здалося, ніби запах вів мене саме до нього, але ні. Я пройшов повз, ледь не зачепивши Каррана, що наполегливо викрикував «Корона!» і щосили зображав п’яного. Чи він не прикидався? Перевертні не хмеліють, хоча хто знає цю мелоську гидоту? Спиртним від «татуся» несло добряче…

Дим від курильниць з ароматними травами змушував очі сльозитися. Він перебивав сморід чогось підгорілого на кухні, проте не міг прибрати запах, до якого я йшов. Не знаю, навіщо, але останнім часом інтуїція рідко мене зраджувала. Карран називав це чуттям.

Біля відчиненого вікна обідали троє. Двоє – в розшитому золотом одязі, зі зброєю, на руків’ях якої зберігався цілий статок. Один – з натягнутим на очі капюшоном. Він сидів, ігноруючи їжу.

Я опустився на лаву за сусіднім столиком.

Служниці бігали повз, відвідувачі приходили і йшли. Двоє виряджених наминали обід, а той, у капюшоні, ні на що не реагував. І з кожною миттю особливий запах вивітрювався.

– Чого бажаєте, пане? – До мене підбігла служниця.

Я підняв очі.

Вона засміялася:

– А, маленький, це твій батько зараз наповнює свій гаманець?

Дивно, хіба Карран не програвав? Він же п’яний як чіп… зображує п’яного.