Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

– Такого не дозволяв собі навіть Лан! – Кер'ял припинив демонстративне мовчання (чи до нього повернувся дар мови?) і обурювався так, немов через тимчасове перебування в чужій труні від його тіла шматок відпав. – Це немислима образа для Сім’ї! Наша усипальниця – єдине, чим ми дорожимо більше за життя. Та ти й сам бачив Стражів! Спокій мертвих не може бути порушений!

Напевно, якби він кричав «зовні», у мене полопалися б барабанні перетинки. Мені й самому було неприємне скоєне, але життя дорожче, до того ж придумати щось інше у мене не вистачило ні часу, ні розуму. До речі, я ж рятував і його шкуру! Якби нас помітили, в усипальниці з’явився б ще один труп нічного без надії на воскресіння… і мертвий перевертень.

– Це порушення традицій, здобутих кров’ю! Якщо про таке дізнається Сім’я, Мелос потоне в кривавих ріках! Кожен причетний поплатиться життям, як і його сім’я, і друзі, і всі, хто з ним знається! – не вгамовувався вампір.

Я згадав про Каррана, Дару (почуття до якої помітно охолонули), Занору… про господаря «Відпочивайлика» і його сім’ю, про селище перевертнів… і вирішив, що Кер'ял має рацію. Краще б мені ніколи не спадала на думку «геніальна» ідея пограти в хованки… У мене був шанс вирішити справу силою!

А, нащо шкодувати про минуле? Варто задуматися про майбутнє! А воно вельми невизначене… Хіба що плюнути на обіцянки і рятуватися самому, а потім довіку слухати голос у голові й молитися, щоб вампір не перехопив контроль наді мною.

– Ти хочеш, щоб Сім’я дізналася?.. – обережно запитав я.

– А ти не хочеш?! – задихнувся від обурення Кер'ял. – Тепер це твоє завдання, я ж бо ні на що не здатен. Треба знайти вихід і повідомити когось із нічних! Дайлен наплював на стародавні закони!

– Хто? – здалось, я не дочув.

Нічний проковтнув чергову порцію обурення і втомлено пояснив:

– Звідки тобі знати… Він очолює нічних і…

У мене різко підскочив настрій. То Кер'ял сипав прокльонами зовсім не на мою адресу! Чудово.

– …найнебезпечніший, – звучав голос вампіра. Він щось мені пояснював, але мої думки захопило інше. – Потрібна обережність, хлопче, – слова нічного нарешті пробилися до моєї свідомості. – Не думаю, що Сім’я повірить незнайомцю, який кине такі звинувачення їхньому вождю. Запам’ятай – ні краплі невпевненості, інакше…

– Ага, розумнику, тепер послухай мене. – Коли перспектива стати ворогом номер один для нічних зникла, до мене повернулася здатність мислити логічно, тоді як Кер'ял був занадто поглинений жагою помсти. – Як ти це уявляєш, га? Я, такий впевнений і безстрашний, стукаю у ворота особняка Сім’ї і прошу вампірів зібратися… ну, скажімо, у вітальні. У них же є вітальня, правда? Далі розвиток подій злегка різниться. Погодься, з девяностовідсотковою ймовірністю мене викинуть геть! З п’ятивідсотковою – віддадуть перевертням, з тривідсотковою використають як закуску, і якихось два нещасних відсотки залишається на те, що хтось погодиться вислухати мою історію. Розглянемо останній варіант. Отже, частина Сім’ї в зборі, і всі з цікавістю дивляться на мене в очікуванні важливого повідомлення. Як гадаєш, вампіре, якщо я прямо скажу: «Шановні, ваш ватажок навіщось розмістив у вашій усипальниці невелике гномівське містечко і юрбу бандитів, які наглядають за гномами», вони відразу мене прикінчать чи спочатку насміються вдосталь?

– Валія завжди серйозно ставилася до таких заяв, – відрізав Кер'ял.

– Тому її й прибрали з гри, – доводилося говорити пошепки, але мої слова справили приголомшливе враження.

Сусід по тілу довго мовчав, і навіть здалось, що я почув його стогін…

– Так, – нарешті здавлено вимовив він. – Ти маєш рацію, Навагреме, і клянусь життям, Дайлен відповість за це!

Мене кортіло запитати, чиїм життям він так легко розпоряджається. І неконтрольована злість у його голосі мені не сподобалася. Нічого собі пристрасті! Тільки нещадного месника в голові не вистачало… Ех, скільки разів я проклинав свій довгий язик, якому ліньки порадитися з мізками, перш ніж щось ляпнути?

– Ти гравець, перевертню? – несподівано запитав нічний, і його тон не обіцяв нічого доброго.

– А що? – цікавість узяла верх, і замість того, щоб категорично відрізати: «Ні!», я сам почав рити собі могилу.

– На останньому ярусі лежать Рятівники. Це…

– Знаю, що це таке! Але не експериментуватиму! Один до двох, що кинджал забере мою душу, і один до трьох, що ми обидва потрапимо в нього. Мене це не влаштовує, вибач. А чим поганий варіант із Храмом Смерті?

– Тим, що він займе час. Валії немає, і ніхто не зупинить Дайлена.

– Крім, звісно, тебе? – глузливо поцікавився я.

– Моя стихія – створювати, а не руйнувати. Його магію не здолати нікому з нині живих, окрім, хіба що, Лана. Але у звичайному бою навіть правитель Дивного Лісу не зрівняється з вожаком Сім’ї.

Я вирішив не говорити, що Валі жива. Принцеса хотіла зберегти таємницю, тож тільки їй вибирати, кому відкрити секрет. Та й у тілі Малої вона не помічниця.

– Нам треба вибратися звідси.

Кер'ял розсміявся:

– Це – найпростіше завдання.

– Справді? – недовірливо протягнув я. – А два Стражі несподівано перестали бути проблемою?

– Страж ніколи не зачепить нічного, навіть за наказом іншого нічного.

– Я перевертень, забув?

– Страж бачить суть, а не оболонку. Дозволь мені контролювати наше тіло, і ми…

– Ні! – Мене зовсім не турбувало, що хтось почує крик. – Це не наше тіло, а моє! І я не настільки наївний, як може здатися! Ти звик бути нічним, тому угробиш нас миттю! І чому ця чудова думка не відвідала тебе, коли ми були біля виходу? Тоді я погодився б на все!

Нічний стомлено зітхнув:

– Ти розсердився б точно як зараз, і у нас не залишилося б жодних шансів. Не кричи, це був один із варіантів. А другий – спуститися вниз і вийти в Мелос через жатрадський портал. Жатрад – місто в підземному світі, частина усипальниці Сім’ї розміщена саме в ньому… Згоден?

Наче я міг запропонувати щось інше.

– Охорона?..

Вампір задумався.

– Так, краще б вони нас не бачили… Та нічого страшного, Дайлен уже пішов. Якщо когось зустрінеш, ламай йому шию без зайвих розмов, безгрішних тут немає. Гадаю, Стражів давно відігнали або дали наказ нікого не чіпати.

– Й-як… вбивати?.. – по-моєму, Кер'ял не жартував.

– Бажано тихо, щоб ніхто не встиг підняти тривогу, але загалом як вийде, – на повному серйозі відповів він. – Не переживай, жоден нічний не допомагатиме Дайлену, а про недоробків на кшталт Маргета я тебе попереджу. Вище ніс, перевертню, ти ж хочеш крові?

Ага, мало не забув, я перевертень. Ба більше, голодний перевертень. І дуже втомлений… виснажений… вибився із сил… Прокляття, і треба ж було вампірові згадати про кров! Він, без сумніву, мав на увазі розплату, або бійку, або… Та яка різниця, що?

– Про всяк випадок заберемо Рятівники, – чи то наказав, чи запропонував нічний.

Ноги слухняно йшли вказаним маршрутом до місця упокоєння великого Кені-мея. Незаймані часом білі обличчя, легке віддзеркалення світляків на скляних кришках, тьмяне мерехтіння золотого шиття, розмірений голос, який вів уперед… Здавалось, я блукаю уві сні, і ці суворі ряди непорушних тіл всього лише декорація у якійсь дивній п’єсі, де моя присутність абсолютно зайва.

– Стій!

Я слухняно завмер біля останнього прихистку благовидного старого з колись рудою шевелюрою. У свідомість намагалася пробитись думка про те, що серед нічних мені досі не траплялися люди похилого віку… Чи стати членом сім’ї можна будь-коли?

– Ось він, – з благоговінням виголосив Кер'ял. – Геній…

Ага, хто ж сперечається… На жаль, у труні цього генія не знайшлося жодного його творіння. Добре, що я помітив брак Рятівників першим і встиг приготуватися до обурення нічного. Тобто спробував не слухати пронизливі крики у власних мізках.

– Хотів би я знати, що тут відбувається… Перевертню! – Вампір нарешті усвідомив, що його слова залишаються без відповіді. – Ти мене чуєш? Навагреме?!

Я чув кожне слово. І теж бажав зрозуміти, якого Реха коїться навколо. Але, відверто кажучи, мені було начхати і на Кені-мея, і на Рятівники, і на Дайлена разом зі Стражами. Мене тривожило те, що відбувалося зі мною самим.

Зовсім недавно я, незважаючи на втому, горів бажанням діяти. Вибратися з могильника, знайти Каррана і Валі, розповісти про злочин. Неначе гноми-людожери чимось кращі за вампірів-кровопивць… Хіба що масштабом діяльності! Та хто сказав, що сотня гієн милосердніша за вовчу зграю?

Гаразд, із допомогою скривдженим ще більш-менш зрозуміло – двадцять років життя в сім’ї відьом не могли не накласти свій відбиток. До речі, треба вже звикнути поводитись як перевертень.

А чим обґрунтувати мою жахливу кровожерливість? Ні-ні, вовчі замашки, верховенство інстинктів, душа кровососа – це багато пояснює. Багато, але не все. Тому що, кинувшись на ельфа в Мелосі, я перетворився на звіра, який нічого не відчував, крім люті й бажання розірвати кривдника на шматки. Однак у фортеці мій розум був зі мною, нехай і трохи затьмарений.

І зараз мізки працювали, незважаючи на якусь дивність у сприйнятті. Але звідки взявся голод? Чому думка про велику тарілку юшки зі скибкою свіжоспеченого хліба спричиняла нудоту? Справа була не в їжі, я це прекрасно усвідомлював. І гнав геть ідеї про те, що нічний усе більше контролює моє тіло…

– Чому ти стоїш? – вивів мене із задуми голос Кер'яла.

Я нічого не відповів. Розвернувся і попрямував до виходу на кам’яні сходи. Ми в одному човні, тому злитися не мало сенсу. Але як же я розумів тої миті почуття Каррана! І я поклявся самому собі: якщо вдасться вибратися з халепи живим, перевертень ніколи мене не побачить. Він і так занадто добрий… Боюсь, на його місці я вчинив би не настільки великодушно.