Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

***

/Рена/

– Ніхто не може проникнути в усипальницю без супроводу нічних, Дайлене, – стверджуючи, а не питаючи, сказав Лан. – Такий порядок речей, і його не змінити ні магією, ні силою, ні хитрощами. Прошу тебе, припини робити дурниці! Чи ти намагаєшся виставити дурнем мене? Марна справа. Ніхто не може проникнути в усипальницю без супроводу нічних! – повторив він наполегливіше. – Я переконався в цьому на власному досвіді!

– Ніхто. Але Малоя могла…

– Рятівники почали гуляти континентом набагато раніше, ніж твоя дочка зацікавилася новою іграшкою, – перебив Дайлена правитель Старилісу. – Знаєш, не варто чекати Дня поминання. Я пропоную відвідати Кені-мея прямо зараз і переконатися хоч у чомусь.

– Думаєш, ти один такий розумний? – роздратовано кинув глава Сім’ї. – Я особисто сьогодні був біля його тіла! Особисто перевіряв охоронні заклинання! Жодне з них не порушено – і жодного Рятівника там не залишилося. Слідів чужої магії теж немає.

– Тож зараз артефакти невідомо де, – в голосі Лана не вчувалося особливого смутку. – Але щось тут не так. Рено, нагадай, як до тебе потрапив кинджал?

Я сумлінно переповіла історію мого останнього дня народження, в якій фігурував випадковий найманець і молода майже відьма, що зуміла випросити у нього подарунок. Цілком можливо, та людина прибула з Мелосу.

– Ти впевнена, що це була саме людина?

Питання Дайлена змусило мене серйозно задуматися.

Бабуся відрізняє людей і не-людей з першого погляду, проте у мене так відразу поки не виходить. Втім, зазвичай належність до певної раси не приховують. Ельфів ми помічаємо завдяки вухам, орків – за кольором шкіри, перевертнів – за зовнішнім виглядом, який немов кричить: «Я напіввовк!», вампірів… ага, простих вампірів і не відрізниш, поки вони рота не розкриють і плащ не скинуть. Але той гість говорив багато і охоче. Ще метаморф може прикинутися людиною…

– Якщо не метаморф, – чесно відповіла я.

– Або новонавернений вампір, – тихо, наче для себе, уточнив Гент.

– Або новонавернений, – луною відгукнувся нічний, розпливаючись в усмішці. – Алане, ця світла думка довела: я не збожеволів! Ти вирішив відродити свою…

– Тихо! – не думала, що Лан уміє так кричати. – Тобі скільки років?! Базікаєш, як краля на танцюльках!

Дайлен здивовано подивився на всіх нас, але від коментарів утримався, лише й далі скалився:

– То тепер і мені дозволено шукати кандидатів у Сім’ю, чи не так? І якщо хтось буде проти, я завжди можу вказати на тебе. Ну, друже, дякую! А зараз перепрошую, мені необхідно поговорити з залишками нашої Родини. Упевнений, комусь із них не терпиться покаятися.

– Якщо це не Валі.

– Ми обидва знаємо, вона ні до чого. І ти знаєш, де вільні кімнати. Вдалої ночі, Алане!

Вампір зник. Ні, не пішов, та й портал він не використав. Ніби розчинився в повітрі… Як той убивця з «Троянди на якорі», про якого Лан сказав: «А, буденість». У мене не було бажання розпитувати. Я намагалася забути про нього якомога швидше.

Всередині особняк був величезний! Без сумніву, тут постаралися маги Сім’ї, адже запхати під один дах зовні двоповерхової будівлі кілька десятків ярусів не під силу жодному архітекторові.

Побродивши заради цікавості довгими запиленими коридорами, я облюбувала крихітну спальню майже без павутини.

Тут стояли численні стелажі з книгами, на вигляд не менше стародавніми, ніж сам будинок. На стінах – ткані вручну гобелени, що зображували неймовірно красиві і нереальні пейзажі. На підлозі – товстий м’який килим, єдина нова річ. Ліжко, дерев’яний стіл і два стільці, старе дзеркало. Кілька рослин і навіть пальма в діжці!

Від усього цього віяло індивідуальністю, однак те, що кімната пустує зовсім недавно, я зрозуміла, лише виявивши під подушкою тонку криву шаблю з витравленими на клинку словами. Я не вивчала ельфійські письмена, але навряд чи якась дівчина не знає, як скласти руни, щоб вийшло: «Коханій принцесі»…

Ніколи мені не доводилося збиратися так швидко. Вилетівши за двері, я прошмигнула в кімнату навпроти, міркуючи, чи не оселився в ній хтось із моїх супутників.

Вриватися без стуку не дуже ввічливо, але мені було страшно. Не те щоб я думала, ніби привид недавно померлої Принцеси Ночі заявиться з претензіями, та залишатися там, де відчувалася її присутність, не хотілося.

– Яке чудовисько знову женеться за тобою, Рено? – мерехтливе полум’я свічки не давало змоги розглянути вираз обличчя гартонця, і все ж здавалося, Гент насилу стримував сміх. – Звісно, я радий, що ти нарешті згадала про існування такої дрібниці, як чоловік, але варто було натякнути заздалегідь… Втім, свічки є, а вина слуги принесуть, і заспівають що-небудь романтичне, якщо захочеш.

Я вискочила в коридор. Тільки тут насмішок не вистачало! З іншого боку – раптом він не жартував? Це навіть гірше… Гартонський нахаба! А був же час, коли я щиро ним захоплювалася і ледь не запропонувала дружбу. Правду мама каже, чоловіків треба ставити на місце з першої зустрічі і не відступати ні на крок, інакше вони уявляють про себе занадто багато! Ніхто не може спілкуватися зі мною в такому тоні, крім рідних! Тому що складно відповісти чужим тим же!

– Не треба. Почекаю, поки ти навчишся обходитися без допомоги хоча б у цьому, – важко повірити, та я вимовила фразу без запинки. Прикро, що в порожньому коридорі її ніхто не почув.

Навчена не вельми приємним досвідом, у наступну кімнату я постукала. Кісточки пальців глухо вдарились об грубе дерево, і незачинені двері невпевнено рипнули, відчинившись.

– Лялечко, тобі теж хочеться розвіятися? Ласкаво просимо до нашого клубу. Проходь, ляга… сідай. І накинь защібку, щоб нікого не принесло проти ночі. Забула вже, що поблизу є поборники пристойності, яким не байдуже?

Кімнату Лана висвітлював звичайний світляк, а не допотопні свічки. Його обличчя залишалося в тіні, але в голосі чувся якийсь надрив. Ніколи б не подумала, що біловолосий вампір може так сумувати. Гаразд, легендарному герою, пригніченому смертю давньої подруги, злу іронію можна пробачити. Тим паче, він ніколи і не намагався вдавати з себе добродія. Не-людь, ех. І, незважаючи на всі недоліки, правитель Дивного Лісу мені подобався. Доля любить пожартувати, хоча… Він же всім подобається, хіба ні? Жінкам, чоловікам, немовлятам. Навіть тварини його обожнюють. Чому я маю бути винятком?

– Ні, мені хочеться дізнатися, яке з приміщень вільне!

– Всі по цей бік коридору. А чим тобі не догодила кімната Валі? Ліжко занадто жорстке? То це легко виправити. Потрібен хороший помічник, і я готовий запропонувати свої послуги як…

– Подушка залізна!

Я з силою зачинила двері, шкодуючи лише про те, що Лан встиг відскочити і зберегти лоб цілим. Нічого він мені не подобається! І так – я буду винятком!

– Рено? Тебе вигнали? – Арголін зловтішався, а не співчував.

І чого він гнівався саме на мене? Погуляти його відправив правитель Старилісу! Щоправда, я потім відмовилася переповісти історію Дайлена і не захотіла вислухати, яку страшну таємницю про гартонця зібрався повідати мені веллійський спадкоємець.

Я промовчала. Ображений принц зник у своїй норі, а моя рука впевнено лягла на ручку наступних дверей. Тут мене напевно очікували хмари пилу і шмаття павутини, зате жодних відгомонів недавніх подій і уїдливих друзів. Втім, які вони друзі? Добрі знайомі, які останнім часом перестали бути такими вже й добрими.

Арголін, дізнавшись, що причина його нещасть криється в поганому вихованні, а не в підступах вищих сил, почав щосили це підтверджувати. Лан поводився то як старий мудрий дідусь, то як малолітній телепень. Бавився, бачте. Гент… Та гартонець взагалі немов страждав роздвоєнням особистості! І як зрозуміти, яка з них справжня? І яка мені більше до душі?!

Кімната зустріла мене тишею і темрявою. Мало сенс узяти свічку, але повертатися туди, де… бр-р-р… нізащо!

Перекинувши сумку через плече, я переступила поріг. Ага, вікна зашторені, тому й не видно нічого. Якщо відсунути штори, світло Руна і Рунни дасть змогу роздивитися.

Ретельно обмацуючи повітря, я спробувала дістатися до вікон.

– Не лякайся.

Коли в темній, теоретично порожній кімнаті звучать такі слова, важко не закричати. Тільки я мовчала. Майже в усіх переказах згадується «страх, що скував уста», і мені ніколи не хотілося пережити щось на кшталт цього. А довелось. Ну й ну! Бігала від уявної примари і натрапила на справжню. Чому саме примару? Голос був жіночим… І сумніваюся, щоб нинішня Принцеса сиділа в пилюці.

– Не кричи. Я зараз зроблю світло. Замружся.

Яскраво спалахнуло. Я й не думала мружитися, і тепер люто терла очі.

Світло трохи потьмяніло

– Так краще? Я – Малоя, батько мав сказати про мене.

Малоя? Та, що, граючись, відправила до Реху сестру? Ех, краще б зустріти привида!

– Рена, – ні, мій голос зовсім не тремтів. Він просто був трохи… трохи слабким і жалюгідним. – Мене звуть Рена. Я… Ми… Я тут через… Ми у вас гостюємо, – вийшло вкрай невпевнено.

– Ага, я чула про відьму, – прийшла на допомогу Принцеса. – Сідай сюди. – Які холодні в неї руки! – Тобі сказали, ця кімната пуста?

Я кивнула, відчуваючи, що голова починає паморочитись. Так завжди було, коли приходив справжній клієнт. Справжній – тобто той, кому дійсно потрібна допомога, а не хочеться потеревенити про злу сусідку.

– Я тут… відпочивала. Тепер піду. Коли лягатимеш, виштовхни світляка в коридор. Це наша магія, його так просто не вимкнути.

Малоя широким кроком попрямувала до виходу, а я вперше уважно на неї подивилася. Тонка невисока фігура, біла шкіра, чорне, підстрижене за останньою модою волосся. Щось із нею було не так. Якась ледь помітна неправильність…

Вона могла бути неперевершеною танцівницею або акробаткою, витончено літати по сцені, збираючи захоплені погляди, але аж ніяк не судорожно штовхати двері, ніби сердячись на ні в чому не винне дерево, і кривитися від занадто сильного удару долонею по мідній ручці.

Здавалося, нинішня Принцеса не в змозі порозумітися зі своїм же тілом. О, саме так! Вона ступала, немов була на пів чеша вища, і погляд її частенько опускався вниз…

Але серйозно задуматися про ці дивацтва я не встигла.

Малоя різко обернулася, ледь не втративши рівновагу, і запитала:

– А правда, що покликання відьми – зберігати таємниці?

– І допомагати, – обережно доповнила я, борючись із цікавістю і не бажаючи брати занадто багато зобов’язань. – Але таємниці – це точно. Це… Тобто… Ну так… Загалом, допомагати теж, – і думки, і голос ще не до кінця мені підкорялися.

– Допомагати? – Вона засміялась. – Ні, тут і боги не допоможуть… Рено, ти коли-небудь чула про відступників? Про конкретних відступників?

Сумлінно покопирсавшись у пам’яті, я заперечливо похитала головою. У багатьох переказах фігурували відщепенці, що уособлювали зло, але ніхто з них не мав роду, імені або друзів. І ніхто не мав стосунку до Сім’ї Ночі.

– Можна сісти?

Я надто завзято посунулася. Принцеса помітила це і зітхнула.

– Ти боїшся нічних чи… мене?

– Нікого я не боюся. – У той момент мені й самій у це вірилося. – День видався дивний… Важко звикнути.

– Втомилася?

– Є трохи, – не зізнаватися ж, що я з ніг падаю, коли назрівала така цікава розмова?

– Тоді залазь під ковдру… Не бійся, слуги міняють білизну щотижня незалежно від того, чи живе хто в кімнаті. Ніяких скелетів… З прибиранням, щоправда, не дуже добре виходить, у штучні мізки складно втовкмачити багато завдань. Лягай, а я розповім тобі страшну казку, і ти поклянешся, що жодна людина від тебе про це не дізнається.

Людина? Добре застереження, Принцесо. Зручне для мене. Лан не-людь, а хто й про що дізнається від нього – не мої проблеми. Тому що я більше хочу допомогти Дайлену, який піклується про сім’ю, ніж балуваному дівчиську, що вплуталося в неприємності. А покликання… Моє покликання – допомагати, і я можу тимчасово відсунути принципи вбік.