Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Ой, Міко, що ж відбувається?! Та навіщо тебе питати, все одно не відповіси… Ти якийсь зразок, га? Одноразовий чи багаторазовий?

Коли я прокинувся, піднімалося сонце, тому валятись у ліжку зовсім не хотілося. За вікном цвірінькали горобці, здалеку долинало нявкання, хтось фальшиво насвистував веселу мелодію.

Звичайний ранок звичайного селища…

Я вирішив не порушувати ідилію криками про гірку і нещасну долю.

Хм… Насамперед – поголитися, а то буду як цей… що ніби як батько. Точніше, після одкровень кинджала вже не батько. Каррін начебто. Чи Карран? Пізніше перепитаю. Якщо, звичайно, це «пізніше» буде. Але досі ж я живий?

Дзеркало знайшлося на підвіконні. Масивна срібна рамка, вставки з рубінів – сказати б тому, хто пустив поголосок, нібито не-люди бояться срібла, кілька добрих слів! Біля дзеркала – бритва. Я зло посміхнувся. Ха, перевертні не бояться давати мені лезо!

Даремно посміхався.

Перевернуте дзеркало показало скуйовджене чорне волосся, густі прямі брови, глибоко посаджені злючі червоні очі, довгі, як у дівчини, вії, поламаний ніс, загострені білосніжні зуби і дві пари коротких іклів. Те саме чудовисько, яке вночі відобразилось у темному склі дверного вікна. Тіло залишалося схожим на колишнє. Щоправда, родимки зникли, а завидна мускулатура з’явилася.

Придушити крик мені вдалося. Чомусь згадався вчорашній день. І чому я витріщався на ельфійок? Треба було на себе подивитися… Зате зрозуміло, чому всі вони намагалися виконати свої обов’язки і опинитися подалі від такого страховидла. Це мені тепер усе життя бути лякайлом?!

Бритва легко позбавила мене жорсткої щетини. Вмиваючись холодною водою з глечика, що стояв неподалік, я остаточно прокинувся. І чітко пригадав, чого так злякався уночі. До речі, якщо чудовисько мені не наснилося, то і красуня має бути справжньою?

Вона ж не боялася!

Якщо придивитися, не так жахливо я й виглядаю… Якщо добре придивитися.

Угу, у Влаї мене перший-ліпший стражник миттю кине за ґрати просто за зовнішній вигляд! Хоча такими зубами його можна відлякати… й очима блиснути… а симпатичній міщанці усміхнутися, примружившись і не розтуляючи вуст. На ринку зручно торгуватися – нахмурити брови, щоб вони зійшлися на переніссі, трохи підняти куточок верхньої губи… Ніс знову-таки корисний – його поєднання з теперішніми м’язами охолодить запал будь-кого, хто зазіхне в темному провулку на мій гаманець.

Ех, чи побачу я коли-небудь ті небезпечні провулки?..

Але навіщо думати про сумне? Я живий, не каліка, маю біцепси гартонця в сьомому поколінні, обличчя… ні, обличчя мені не подобалось, однак якщо з ним трохи потренуватися… Наприклад, усмішка цілком мила. Ось і красуня за вікном заливчасто сміється, а не тікає в паніці.

Поєднання червоних щік із червоними очима просто жахливе.

Так, я почервонів! А що залишається робити, коли дівчина з мрії бачить самого мрійника, який показує пики дзеркалу?

– Гей, малий, не сердься! – той дзвінкий голос зі сновидіння. – Дивись, я теж так умію!

Вона витріщила очі, висунула язика і поворушила вухами.

Напевно, мені треба було засміятися, але я лиш дивився на неї, намагаючись збагнути, хто з нас ненормальний.

Красуня зітхнула.

– Гаразд, облишмо… Спати не хочеш?

Я заперечливо похитав головою.

Вона чомусь зраділа:

– Дуже добре! Твій батько просив привести тебе у Лігво відразу ж, як прокинешся. Зараз я допоможу тобі одягтись. – І зникла за стіною, щоб через мить з’явитися в дверях.

За мить можна не тільки одягнутися, але й причесатися!

– Поспішаєш на свято? Молодець! – похвалила дівчина. – Сідай, шнурки зав’яжу!

Від такої турботи я заскреготав зубами. Що ж вона поводиться як із дитям?

Пам’ять глумливо підкинула спогад: «…ще рік – і підеш до школи…» – говорив Карран. Це що таке? Я в тілі перевертня-дитини дошкільного віку? Без втручання Реха точно не обійшлося!

Похнюпивши голову, я перетерпів зав’язування шнурків, повторне причісування, годування (слава богам, не з ложечки!) кашею з варенням, здування крихт із одягу, ще одне причісування… і, нарешті, ми пішли на свято.

По дорозі я злегка розвіявся, задивляючись на місцевих жителів. Ха, в цьому племені мене мають вважати красенем! Дітей у моєму розумінні цього слова я не бачив. Зрідка траплялися здоровані, що смоктали льодяники або власні пальці, і дівчата з ляльками.

– Ти звідки? – запитав я, переконавшись, що перевертні жіночої статі й моя провідниця зовсім не схожі.

Голос залишався таким же, як уночі – хрипким і глухим.

Дівчину питання не здивувало:

– Я орка.

Нахабної брехні я не очікував.

– Орки зелені, – заперечив спокійно, не розказуючи про те, що вони ще й страшні, як…

Вона змовницьки підморгнула:

– А я орка-альбіноска. Чув про таких, малюче?

– Я На… Няв, це по-перше. Ти не альбіноска, це по-друге. Орки страшні, – та ну його, все-таки сказав, – а ти вродлива, це по-третє.

– Мене звуть Дарія, але можеш називати Дарою, це по-перше, – дівчина не приховувала сміху. – Звідки тобі знати, які орки-альбіноси? У мене немає зеленого пігменту в шкірі і блакитного у волоссі, а очі не сині, це по-друге. За комплімент спасибі, але у нашого народу всі жінки вродливі, а на тих картинах, що висять у будинку твого батька, зображені зелені гобліни, це по-третє. Пігмент – така…

– Я знаю, що таке пігмент.

– А я знаю, що ми прийшли! Нагнись-но, Нявчику.

В її руках знову з’явився гребінець.

О, ну й декольте у цієї Дари!

Помітивши якимось чуттям мій погляд, вона несильно стукнула мене по носу:

– Рано тобі ще туди заглядати!

І я раптом усвідомив деякі безсумнівні переваги свого становища.

Моя фантазія надто убога. Почувши «лігво», я уявив глибоку нору серед бурелому. Тільки перевертні мали власні погляди на це. Трохи пізніше я дізнався, що Лігво – місце збору роду. А тоді просто стояв і дивився на широку галявину, де величезні, обтесані до прямокутної форми колоди замінювали столи, а менші колоди – лавки.

Такої кількості вискалених іклів я ніколи не бачив. Вовки привітно усміхалися, кхм…

Карран, що сидів на якійсь подобі трону в центрі галявини, махнув рукою. Я зітхнув, відшукав очима вузький похід і попрямував до нього.

Від запаху смаженої дичини, що вкривала столи, рот наповнився слиною. Захотілося схопити найбільший шматок м’яса і рвати його зубами… Я хитнув головою. Що ще за дикість? Навіть у Пустці їли за допомогою столових приборів… у людській подобі, еге ж.

Крок. Ще один. Запах дурманив, але вже не змушував вчиняти необдумано. Шлунок буркав, ображений неувагою, а ноги спритно обходили гострі виступи тутешніх «меблів».

Ось і вожак роду. Дивиться косо, однак усміхається. Гадаю, затіяв якусь гру, де у мене не остання роль. Важко повірити в те, що він не чув одкровень кинджала і не зрозумів: його сина не повернути.

Зненацька щось трапилося. Можливо, я відчув це завдяки загостреному чуттю перевертня. Чи тому, що залишався людиною в душі. Не знаю. Все ніби завмерло. Сусіди перемовлялися, «тато» розштовхував двох здорованів (моїх «братів»?), щоб розширити місце для мене, запах їжі вимагав забути пристойності, але щось змінилося. Ніби тінь набігла яскравим сонячним днем, коли на небі ні хмаринки. Немов порив вітру з льодових островів поворушив волосся. Напевно, якби я був вовком, шерсть на загривку піднялася б сторчма.

Вони підходили як господарі. Чотири чорні фігури з гострими вухами. Я пам’ятав їх дуже добре. Вони були останнім, що я взагалі пам’ятав, поки був Навагремом із Влаї.

Сіли навпроти, навіть не запитавши дозволу вожака. Один з убивць простягнув руку, щоб розтріпати мені волосся… Зойк, прокльони, краплі крові віялом осіли на їжі, яку споро забрали дівчата в нашийниках. Я гидливо виплюнув відкушений палець, дивуючись силі щелеп перевертня і своїй спритності. Хотів же тільки клацнути зубами, а вийшло в сотню разів краще!

Карран дав мені легкого потиличника, пообіцяв познайомити з ременем зі шкіри шипоспина[10] і наказав вибачитися перед Вареєм, завдяки якому я опинився сьогодні тут. Його голос був сповнений фальші, тому я вибачився. Сказав: «Вибачте, не хотів відкушувати вам палець…» і подумки продовжив: «…хотів відгризти голову, але не дотягнувся».

Ельф крізь зуби запевнив, що нічого страшного, ця частина тіла за тиждень відновитися, і він радий, що вожак роду Старшого Вовка знову має таке спритне вовченя, і так далі, і таке інше… Воістину, йому варто було стати оратором, а не вбивцею.

Далі слово взяв Карран, розсипаючись у подяках. Довговухі задоволено усміхалися… Цікаво, невже тільки мені у фразі: «За те, що ви зробили з моїм сином, я заплачу сповна!» почувся інший сенс?

Мені сподобався звичай перевертнів влаштовувати гулянки зранку. Вони потім плавно переходять у вечірні гуляння! Вино Вовки хлебтали глечиками, не хмеліючи. Ельфійки-рабині немов літали між столами, змінюючи страви і підливаючи питво. Діточок (і мене, як не прикро) пригощали цукерками і варенням, дорослі їли м’ясо, приготоване різними способами.

А коли юрба почала розповзатися по домівках, Карран ненав’язливо відвів мене вбік і запитав:

– Упізнав?

Я ствердно кивнув.

Він хмикнув.

– Той палець мені був як бальзам на душу. Ех, краще б він головою до тебе нахилився! Розкажи, як усе сталося?

І я розповів. Про сестру, про принца, про гартонця, що поклав двох. Перевертень слухав, не перебиваючи. Оцінити його ставлення було важко.

Нарешті моя історія закінчилась. Я замовк. Карран теж не говорив ні слова. Потім раптом обійняв мене (каюсь, першої миті здалося, він хоче впитися мені в горло), ляснув по плечу.

– Ти не винен. Це я повірив у те, у що хотів вірити, малюче. Я не маю права утримувати тебе, але в нашому світі ти не виживеш сам. Не виживеш, навіть маючи тіло перевертня. Пропоную угоду. – Він подивився мені прямо в очі. – Я відчуваю, ти хочеш поквитатися з Вареєм і його прихвостнями. А я хочу не тільки цього! Необхідно дізнатися, чому хтось намагається розпалити ворожнечу між нами і Старилісом. Мені здається, Лан не відмовив би в допомозі… Минуле не можна повернути, але можна зробити так, щоб ситуація не повторилася в майбутньому. Завтра ельфи йдуть у Мелос, вільне місто узбережжя. Ти втечеш із ними під приводом того, що хочеш стати таким же героєм, як твій рятівник. Вони поспішають, тому не повернуть назад. Я сьогодні багато говоритиму про те, як ти захоплюєшся Вареєм і як я побоююся, що побіжиш слідом, тому не бійся, не вб’ють. Уважно слухатимеш усі розмови. В Мелосі тебе поселять на заїжджому дворі і відправлять нам послання, де шукати пропажу. Нікуди не йди, дочекайся мене. Я вирушаю в дорогу післязавтра, після страти Маргета. Це той, хто винен у смерті моїх дітей. Нам вдалось надіти на нього заговорене залізо, що не дає змоги чаклувати. І останнє…

– Карране! – перервав його крик, що долинув від Лігва.

Перевертень зірвався з місця. Я поспішив за ним, роздумуючи, які викрутаси іноді виробляє доля.

Якби мене не вбили моїм же кинджалом, що виявився магічним «РятівникомО» для переміщення душ…

Якби тою ж зброєю не спробували вилікувати маленького Ррікара…

Якби Міка не гасила ворожу магію і не допомогла малюку зцілитися…

Якби вбивці не віддали чарівну кулю дитинчаті перевертнів…

Якби її залишили біля мого трупа…

Якби я розбив Міку…

Якби…

Стільки ймовірностей, за яких я вже розмовляв би з Рехом!

– Карране! Маргета немає! Троє ельфів мертві! Варей помирає…

Він дійсно вмирав, цей гостровухий, якого я мріяв задушити власними руками. Стікав кров’ю, напевно розуміючи, що побратими з Дивного Лісу вміють заліковувати навіть такі рани. Не просив Рятівника. Просто дивився з легким подивом у сутінкове небо. Навряд чи він думав, що загине ось так, випадково опинившись на шляху мерзоти, засудженої до страти за вбивства дітей, і всі плани проваляться.

Ельф побачив нас. Чітко вимовив:

– Мелос захистить краще, ніж Ліс… Це брехня. За неї добре платять! А потім приходить розплата… Маргет піде в таверну «Троянда на якорі». Там зустріч… Там його чекають… Все було просто – він нападає, ми рятуємо, і репутація Старилісу летить гномам у топку. Але він збожеволів, і я зрадив його, переметнувся до вас. Тепер час відплати… Пустка ніколи не об’єднається. Пробач за дочку, Карране. Ми повернули тобі сина… Ти обіцяв розплатитися. Душа – занадто багато… Попередь їх! Вони чекають засудженого, але самі помруть. Боги не допоможуть. Попередь…

Це були його останні слова.

Схоже, в місто вирушаємо разом із «татом».