5.2

Кладовище шукати не довелось – у ту сторону рухалися нечисленні перехожі.

Кажуть, на місці, де помер ельф, виростає дерево, а там, де спочиває його тіло – квіти. Напевно, в цій красивій легенді є частка правди, бо ж цвинтар нагадував квітник. І лише в кутку зяяла темна рана свіжої могили…

Довговухі не визнавали трун. Няв лежав на розшитому золотими нитками покривалі, одягнений у світлий костюм, з васильком у петлиці. На його обличчі я не помітила ні синців, ні подряпин – тільки легку усмішку… Мій братик… Брат!

Голосно цвірінькали горобці, вітер шелестів листям, тихо перемовлялися ельфи, десь далеко надривно мукала недоєна корова… Ніби й не сталося нічого! Я навіть плакати не могла… В голову нав’язливо лізли думки про те, що сказати батькам. Няв не хотів їхати в той проклятий Клус, не хотів! І загинув, боронячи мене… Навіщо всі ці гостровухі приперлися сюди?! Вони ж не знали його…

– Ми прийшли, щоб вшанувати пам’ять відважного хлопчика, який вступив у нерівний бій із бездушними, – тихо промовила Віарела. Вона неквапом підійшла, поклала руки мені на плечі. – Ти знала його, чи не так?

– Так…

– Напевно, дуже близько? – допитувалась ельфійка, і в її голосі з’явились дивні інтонації.

Незважаючи на біль, що рвав серце, я не втрималася від кривої посмішки. У Гента і тут з’явилися доброзичливці, що турбуються про моральне обличчя його «нареченої»!

– Ближче не буває, – з викликом глянувши в зелені очі співрозмовниці, вимовила я. – Він мій брат.

– Брешеш!

Різкість тону змусила мене підстрибнути.

– Няв – мій брат, – кожне слово давалося важко.

Віарела нітрохи не зніяковіла:

– Не знаю, як звати твого брата, але він живий, а цей хлопець – мертвий, тому не розповідай казки, дитинко! Ельфи відчувають смерть. З твоїх родичів у найближчих трьох поколіннях померли тільки баба і дід по батьковій лінії, та дід по материнській.

Я роззявила рот від подиву. Все правильно. За одним винятком…

А ельфійка продовжувала свою думку:

– Втім, дарма я на тебе накинулася… Його усиновили? Чи ти – прийомна дитина?

– Ми близнюки! – роздратовано викрикнула я, з тривогою вдивляючись у рідні риси.

В душі колихнулася надія. А раптом?.. Що саме «раптом», я й не уявляла.

Віарела пильно подивилася спочатку на мене, потім на Нява:

– Певна схожість є. Але це значить… Ні, бути не може! І тобі я вірю…

Вона замовкла. Потім підбадьорливо стукнула мене в плече:

– Іди-но краще до нареченого. – Помітивши моє здивування, Віарела спробувала пояснити: – Не сумуй. Якщо я кажу, що твій брат живий, це означає, що він живий, а якщо ти бачиш, що він мертвий, особливо після сутички з жителями Пустки, це означає, що мені терміново потрібен Лан, адже тільки він…

Бурмочучи собі під ніс щось нерозбірливе, вона пішла. А я задумалася над її заплутаною тирадою. Або ельфійка трохи «того» і сприймати її слова всерйоз не потрібно, або неподалік дійсно правитель Дивного Лісу!

Віарела й раніше згадувала, що Генту пощастило – йому допоміг легендарний герой, тільки тоді я пропустила ці слова повз вуха. А якщо добре придивитися, хлопець, що лежав біля могили, не дуже й схожий на мого брата… У Нява і волосся світліше, і брови темніші, і ніс кирпатий. І не було у нього старого шраму на шиї!

– Не дивись. – Хтось різко повернув мене обличчям до себе. – Ти дуже молода… А це лише тіло. Оболонка.

Той самий біловолосий любитель сушеної риби, якого я вважала самогубцем. Погляд співчутливий… і зацікавлений. Десь я його бачила раніше, ще у Влаї, але де? Ех, пам’ять дівоча… Ось бабуся ніколи нічого не забуває. Як вона там? Напевно сидять із мамою на веранді, перемивають кістки сусідам. На невеликому столику – незмінна ваза з червоними маками. Квіти такі яскраві біля старовинного портрета… червоне на білому… на білому!

– Вегакл! – не втрималася я від придуманого в дитинстві вигуку для заміни ідіом, без яких у Веселому кварталі не обійтися.

Чорні брови на гострому трикутному обличчі співрозмовника стрімко злетіли вгору.

– Де тепер мене так називають? – впоравшись із подивом, поцікавився він.

А в мене інші слова вилетіли з голови. Подумати тільки, я розмовляю з Ланом! З героєм, чиє ім’я давно стало легендою. З тим, хто колись врятував світ. З правителем Старилісу. З таємною мрією всього жіночого населення континенту!

– У Клусі, напевно, – зітхнувши, сказав новий знайомий. – Там такі вигадники… Але мені більше подобається, коди мене звуть просто…

– Лане! – перервала його Віарела, відтісняючи мене вбік. – Я зараз таке тобі скажу!..

І подивилася на мене. Я вдала, ніби не зрозуміла натяку. Ельфійка хмикнула і потягнула біловолосого не-людя геть. Йти за ними мені не дозволило виховання, проте воно погодилось трохи підслухати.

– …погодься, у неї недавно ніхто з родичів не вмирав…

Правитель Старилісу кивнув. Зиркнув у мій бік – і, підхопивши Віарелу під руку, рушив до селища. Але мені й цього вистачило!

Немов на крилах я полетіла в Щасливий Будинок, попередньо здогадавшись запитати, де він розташований.

Які ж ми все-таки різні! У людей такі споруди називають Будинками Відчаю, оскільки потрапляють туди лише ті, у кого немає жодних шансів одужати вдома, кому необхідний постійний нагляд лікарів. Приземкуваті сірі будівлі всім своїм виглядом ніби стверджують невідворотність хвороби… Я бачила їх.

Це багатії можуть розщедритися на сімейного лікаря, за сумісництвом – мага, а торговці-середняки – найняти вмілу доглядальницю. Звичайні городяни часто задовольняються допомогою учнів та недовчених студентів. Платять їм значно менше… Щоправда, і результат відповідний. У селі ж взагалі крім бабки-знахарки медичну допомогу надати нікому.

Але потрапити до Будинку Відчаю – все одно що постукати в двері до Реха. Ні, влада забезпечує лікарні кращими лікарями й магами, платить їм гідно, проте що може вдіяти один лікар, нехай навіть дуже обдарований, з кількома сотнями пацієнтів? У Влаї два таких заклади, але туди привозять хворих не тільки зі столиці… Тих, кого встигають довезти.

Років зо п’ять тому нинішній імператор видав указ, що зобов’язував кожне містечко з населенням більш ніж десять тисяч побудувати Будинок Відчаю і виділяти зі скарбниці гроші на лікарів. Багатообіцяюче, хіба ні? Але в офіційних паперах почалася стрімка міграція населення з міст. Імператорські посланці спочатку намагалися розібратися, що відбувається, проте досить скоро з’ясувалося: простіше на все плюнути, ніж перевіряти перевіряючих, які раптом дружно почали запевняти, мовляв, Веллі – сільська країна, не сумнівайтеся.

Ельфійська лікарня іменувалася Щасливим Будинком, тому що хворий знав – дбайливі руки цілителів не відпустять його в лапи смерті щонайменше протягом лікування.

Я немов опинилася вдома. Легка біла будова з величезними вікнами, посипані піском стежки, приземкуваті яблуні навколо, безліч квітів…

Біля відчинених навстіж дверей мені під руку протиснулась мордочка теляти. Я почухала лобату голову і задумалася, чи туди потрапила. Пам’ятаю, вчителі одноголосно стверджували, ніби тварини – це негігієнічно.

– Рело[8], ви до кого? – в першу мить здалося, що питало теля.

З-за рогу вискочив кругленький домовик з великим кошиком яблук. Помітивши мою цікавість, він усміхнувся і пояснив:

– Ці хворі як діти малі – солодощі люблять. Ось, пиріг буде. То ви до кого?

Я зам’ялася, не знаючи, що відповісти. Як йому сказати – до високого білявого гартонця?

Точно!

– У вас тут людина…

Домовик перебив:

– А-а-а, ви ж не ельфійка! Отож-бо я дивлюся, дивна якась… Ваш наречений в останній кімнаті наліво по коридору. На весілля запросіть! – І зник за рогом.

Нумо перевіримо! Довгий коридор… Цікаво, звідки тут світло? На підлозі – мозаїка, біля стін – діжки з рослинами. Приємний запах м’яти… І ні звуку!

Остання… наліво…

Постукати я забула. Тихо відчинила двері, просунула голову…

Гент лежав на широкому ліжку, до підборіддя укритий зеленим простирадлом. Сонячні промені блукали по його грудях, обличчя здавалося білим – білішим за волосся Лана.

Він спав.

Я навшпиньки ввійшла до кімнати, намагаючись не розбудити гартонця. Біля нього стояли графин з водою і склянка. Чомусь дуже захотілося пити… Одним ковтком розправившись із вмістом склянки, я сіла на краєчок крісла, що притулилося біля ліжка. Пововтузилась, влаштовуючись зручніше. Втоми не було, та й спати не хотілося, але коли можна відпочити з комфортом… Цікаво, як Гент відреагує на мою появу? Зрадіє, що я вижила, чи засмутиться, тому що…

Чому він міг засмутитися, я не додумала. Сон навалився раптово, голова відкинулася на спинку крісла…

– Ку-ку-рі-ку! – пролунало над вухом.

Я підскочила як ужалена, не розуміючи, де і чому перебуваю, рвонула геть від налякавшого мене звуку, натрапила на щось велике і…

– Рело, якщо ви не злізете з мене, то дуже скоро я дійсно стану мерцем, – крізь зуби вимовив знайомий голос.

Якимось дивом я знову опинилася в кріслі. І густо почервоніла. Це ж треба – заснула! Точніше, де заснула…

– Рено?! – не вірячи своїм очам, перепитав гартонець.

Напевне прокинулися ми разом.

Винуватець прикрого казусу чистив пір’я на підвіконні. Тої миті я зрозуміла, чому тваринам у лікарні не місце!

Завдяки тому, що кімната розташовувалась у кутку будівлі, в ній ще було сонячно.

– У Греї[9] багато сонця, – простеживши за моїм поглядом, чомусь почав виправдовуватися Гент.

Мабуть, вирішивши, що в присутності дівчини лежати непристойно, він спробував сісти. Ага, спробував… Простирадло сповзло вниз, відкриваючи жахливі шрами на його грудях. Я, без сумніву, не воїн, однак в моєму уявленні з такими пораненнями вмирають одразу.

Гартонець почав відчайдушно закутуватись. Та правду мама говорила, поспіх ніколи не допомагає. Груди він прикрив, але натомість на світ з’явилася нога зі страхітливим круговим шрамом. Немов її перерубали…

Порядній дівчині не личить тицяти пальцями в малознайомого, до того ж напівголого чоловіка. Напевно. Тільки такій ось дівчині і в Дивному Лісі робити нічого. А мені хотілося ясності.

Через деякий час я впевнилася: кращих лікарів, ніж ельфи, в усьому світі нема, бо ж на спині Гента виявилися шрами, аналогічні тим, на грудях.

– Тебе зі шматків складали? – якось само собою вийшло, що я перейшла на «ти».

Він невизначено кивнув. От же ж ця гартонська стриманість! Сидить штопаний як клаптикова ковдра, але бундючиться, таємничість демонструє. Червоний як рак – незручно йому, бачте, що я на ногах, а він навіть не на коні.

– Кажуть, незабаром я зможу скакунів об’їжджати, – похвалився Гент, підтверджуючи мою думку. – Де Навагрем?

– На щастя, його, мабуть, схопили жителі Пустки! – висловила я здогадку, засновану на туманних висловлюваннях Віарели.

Гартонець трохи помовчав, потім невпевнено перепитав:

– На щастя?..

– Сьогодні поховали одного хлопця, дуже на нього схожого, – пояснила я.

Чомусь більше сумнівів не було – Няв живий!

– Не впевнений, що це краще…

А я була впевнена! Від Реха брата не забрати, а з бездушними можна посперечатися.

До речі, назріло ще одне питання:

– Чому ти сказав, ніби я – твоя наречена?

– Так треба! – немов відрізав Гент.

Я не розпитувала. Якщо гартонець в оточенні прекрасних ельфійок оголошує, що у нього є наречена – що ж, без цього дійсно ніяк.

– О! Прокляття, мені здавалося, він марить! – несподівано виголосили з-за дверей. – Лялечко, дай йому хоч день відпочити!

На жаль, стукати тут не вміли.

{6. Клітинка – гра, схожа на шашки.

7. Алан Ділейн (Лан) – легендарний герой, правитель Старилісу.

8. Рела – ввічливе звертання до ельфійки.

9. Грей – столиця Гартона.}

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.