Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

Я зітхнула. Як його розуміти? Нізащо не повірю, що Гент сприйняв мої слова за чисту монету.

– У мене не вистачить сил на два переходи, – довелося чесно зізнатися. – Тобі вибирати: Лан чи портал…

– А на один вистачить? – уточнив гартонець.

Навряд чи мій невпевнений кивок переконав його, але я і сама не знала точно. Тим паче, провести по ілюзії двох, що її не бачать, мені не вдалося б. Хоча Гент правду каже – без Лана піти з пастки ми не могли.

– Зрозуміло.

Не знаю, що саме зрозумів гартонець, проте мені його тон зовсім не сподобався. Я одразу відчула себе тягарем, мертвим вантажем і так далі за списком.

– Пропоную поки йти вперед, а там розберемося. – Він з легкою тривогою покосився на мене.

Я вказала на дірку в стіні:

– А що в тому коридорі?

– Пил і камінь, що ж іще? Допомогти тобі пролізти? Не дивуйся, тут ми не пройдемо далі. Через десять чешів починається обвал, і розбирати його я б не ризикнув. То допомогти?

– Як? – Одяг чіплялася за кожен виступ каменю. – Чим?

– Грубою фізичною силою. – Гент вужем протиснувся за мною. – Гаси світло, Рено. Тобі ще двох стійких до твоєї магії зачаровувати.

Він думки читає? Поки я ошелешено кліпала, мене підхопили на руки, і ми помчали вперед.

Ненадовго.

«Поїздка» завершилася, перш ніж вдалося підібрати слова обурення. Гартонець загальмував так різко, немов наткнувся на невидиму стіну. Мене хитнуло, а наступної миті біля самого вуха пролунало застережливе шипіння.

Я слухняно завмерла, не в змозі навіть заплющити очі. Деякий час приголомшливу тишу порушував тільки стукіт наших сердець. І чому мені раніше здавалося, що серце не-людя б'ється дуже повільно? Гент повністю це спростував. Молоточок у його грудях колотився як у захеканого цуценяти, і, дивна річ, це мало заспокійливу дію.

– Уже можна дихати, – в шепоті гартонця я відчула усмішку і зрозуміла, що справді затримала подих. – Він відійшов.

– Хто?

– Можливо, Страж. Почекай трохи, Рено.

Мене дбайливо притулили до стіни.

– Куди ти?

– Зараз повернуся.

Ось і вся відповідь. А якщо…

– Ходімо, – міцні пальці стиснули мою руку, – скоро буде світліше.

Я підскочила від несподіванки. Могла б заприсягтися, що він нікуди не відходив. Мені й обуритися не вдалося!

Світліше – це, звичайно, сильно сказано, проте через деякий час перед нами майнули ледь помітні синюваті відблиски, а незабаром у коридорі потроху почала з'являтися темна цвіль, що тьмяно світилася. З кожним кроком її ставало більше, поки не залишилося жодного камінчика, вільного від усюдисущих ниток.

– Стій! – Гент притиснув мене до стіни. – Не дихай.

Тепер, коли темрява не налягала зусібіч, зробити це було набагато важче. Я набрала повні легені повітря і ледь не закашлялась.

– Голосно не дихай.

Але попереджати не мало сенсу. Я побачила те, від чого волосся заворушилося на голові. Не знаю, чому гартонець назвав це створіння Стражем. Воно йшло абсолютно безшумно, хоч і складалася з кісток і металу. Високий чорний скелет із двома короткими шаблями в руках. Якщо мене не обманював зір, на його зброї виднілася спечена кров… Втім, у напівтемряві я могла і помилитися. З ким йому воювати в старому, давно забутому підземеллі?

Страж підходив із тієї ж сторони, що й ми. Від нього виразно несло гаром. Якщо він бездумно курсував коридором, то, можливо, попереду нас чекало полум'я.

Скелет порівнявся з нами. Він пересувався неспішно, а біля нас його крок сповільнився ще більше. Потім Страж зупинився. Череп з порожніми очницями повернувся до нас, кістляві руки схрестили шаблі, на яких я чітко побачила досить свіжу кров… Нижня щелепа, що трималась незрозуміло як, пішла вниз у жахливій подобі посмішки. Невже він милувався своїм відображенням у моїх широко розплющених очах? Бр-р-р…

Гент притискав мене до стіни всім тілом і не міг бачити того, що відбувається позаду, але я відчувала, як напружилися його м'язи. Здалося, що в камені залишиться мій відбиток… Тим часом скелет розхитувався і, схоже, не поспішав нападати. Ба більше, йому захотілось погратися. Загострений кінчик однієї з шабель повільно поплив до мого обличчя. Посмішка Стража стала ширшою, наче він намагався реготати.

Я не знала, що робити. Гартонець не бачив зловісної міміки супротивника. Як подати йому сигнал про небезпеку?! Поворухнусь – і клинок розкроїть мені голову, стоятиму стовпом… Хтозна, що потрібно клятому кістякові? Раптом йому нудно, та й усе? Але ця кров!..

Шабля різко стрибнула вперед, цілячись мені в око. Я відскочила – точніше, спробувала відскочити. Гент потягнув мене вниз, і лезо вибило іскри з каменю. Хтось скрикнув. Можливо, я.

– Сюди!

Гартонець мало не волоком потягнув мене за собою. Останнім, що я побачила, озирнувшись, був Страж, який намагався піднятися на одній нозі. Друга була зрубана вище коліна, поруч із нею валялися уламки шаблі.

– Та швидше, поки він не додумався пересуватися на руках!

З кожним кроком Гент біг усе повільніше. Коли я вирвалася на кілька чешів уперед, мені сяйнув здогад.

Я озирнулася. Так і є – за нами тяглася масляниста кривава смуга, яку швидко вбирала цвіль. І наростало клацання кісток…

Рішення прийшло миттєво. Якщо гартонець вважав за краще тікати, то шансів на перемогу нема. З іншого боку, здоров'я скелета теж злегка похитнулося, тобто протистояти йому можна. А хто краще за всіх винищує породження зла? Ха! Той, хто не одне тисячоліття присвятив боротьбі з ворожими створіннями. Лан, простіше кажучи. Що йому якийсь там Страж? Та й сподіватися на це було набагато приємніше, ніж уявляти, як наближається покалічений кістяк.

– Ворушися! – грубо штовхнув мене Гент, вирвавшись уперед. – Цій тварюці без різниці, рухаємось ми чи дотримуємося правил!

Я й ворушилася як могла. Але надовго сил не вистачило. Коли коридор звернув убік, гартонець нагадував живого покійника. Він ледве пересував ноги, тримався однією рукою за стіну, а другу притискав до живота. Я намагалася сконцентруватись на Лані, проте думки поверталися до переслідувача.

За поворотом нас чекав неприємний сюрприз. Кам'яна стеля обвалилася, повністю перекривши хід, і лише вгорі темніла діра, яка вела на наступний ярус підземель. Обвал стався недавно, бо ж цвіль не встигла повністю обплести каміння.

Пролунав глухий стукіт і металевий брязкіт. Я різко обернулася і побачила: Гент спіткнувся об камінь і розтягнувся на підлозі.

З його спини трохи збоку від хребта стирчав кінчик шаблі.

Мій погляд пробіг по завалу. Здається, забратися вгору важко, але можливо.

Тим часом гартонець сів, а я запізніло зрозуміла, що могла б запропонувати допомогу. Підбігти до нього, запитати, чи дуже боляче, витягнути клинок і перев'язати рану. Торкнутися губами його чола, перевіряючи, чи немає лихоманки, запевнити, що все буде добре…

– Досить мріяти, Рено, я ще не вмер, – в його голосі чулося роздратування.

Я усвідомила, що стою стовпом, і кинулася виконувати тільки що заплановане.

Ага, кинулася. І натрапила на холодний погляд синіх очей.

– Не дивися на мене як на труп, з яким ти не знаєш, що робити, – судячи з тону, Гент навіть не намагався жартувати. – Іди до Лана. Негайно!

Мої губи затремтіли. Грубості я не очікувала. Ким він себе уявив, негідник? Ні, за кого він мене має?! Хіба можна покинути людину в такій ситуації? Пораненого, знесиленого, без зброї… Гаразд, не людину, суть не в тому!

– Якщо ти не підеш, – злим шепотом продовжив Гент, – нам обом кінець, тому що я буду змушений тебе захищати.

– Та ти себе не в змозі захистити, дурню! – Ще трохи, і я б розплакалась.

– А хіба я людина? Стражу потрібна людська кров, мене він навіть не помітив би. – Перестук кісток чувся в кінці коридору. – Досить суперечок. Вирушай до свого кумира і дозволь мені вижити!

Відлуння кілька разів повторило відгомін ляпаса. Мого першого ляпаса… Подумати тільки, скільки всього сталося зі мною вперше відтоді, як я покинула рідний дім…

Страж вийшов з-за повороту. Він спритно шкутильгав навкарачки, і від його вигляду в мене серце пішло в п'яти. А коли за скелетом виповзла втрачена ним кінцівка, я просто заверещала.

– Забирайся до свого коханця, Рено, – зло наказав гартонець і взявся за руків’я, що стирчало з його живота, – отруюй йому життя.

Не впевнена, чи встигла б я вирушити хоч куди-небудь, однак доля розпорядилася по-своєму. Осипалися кілька дрібних камінчиків із завалу, метнулося біле волосся – і лежить Страж невисокою купкою кісток, жодна з яких не намагається ворушитися.

– Підкладаєш мені свиню, родичу? Дівчина, без сумніву, гарненька, та в мене своїх неприємностей вистачає. Чи ти особисто світляка запалював? – Лан хвацько увігнав казна-де знайдений меч у потерті піхви і повернувся до нас. – Ого! – Його очі аж на лоб полізли. – Як можна було програти свіжаку, та ще й недоробленому?

– Недоробленому? – разом перепитали ми з Гентом.

– Звісно. – Не-людь швидким рухом розстебнув сорочку гартонця і обмацав руків’я шаблі. Потік крові хлинув із новою силою. – Чиясь невміла підробка, що імітує Стража Сім'ї. Її неважко відрізнити, адже за основу взято кістяк людини. А за мною ганявся справжнісінький Страж – із тих, кого називають невразливими. Страшна така сутність, і навіть у її очницях горить вогонь, а грудна клітина…

– Забери її! – закричав Гент, та так, що біловолосий вампір скривився і демонстративно поколупався у вусі.

– Навіщо? – здивувалась я. – Небезпека минула, і тобі можна спокійно регенерувати.

– Так, навіщо? – підхопив правитель Старилісу. – З нею відновлення пройде значно швидше.

– Ти не розумієш… – почав було гартонець, але Лан різко висмикнув клинок.

Очі Гента налилися синім полум'ям, навколо голови розлилося слабке світіння. Губи ворухнулися, намагаючись щось сказати, тільки мені не вдалося розібрати ні слова.

– Він же помирає!

– Ще чого, – поблажливо кинув не-людь. – А тепер замри і не заважай мені.

Момент, коли гартонець стрибнув, я проґавила – надто вже пильно стежила за червоним потоком, що повільно стікав на підлогу. Здається, Гент хотів вчепитися мені в горло, але Лан виштовхнув на передній план мою руку… і я знепритомніла ще до того, як гострі зуби вп'ялися в зап'ястя.