Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Я не згрішу проти істини, якщо скажу, що число гномів в усипальниці Сім’ї вимірювалося тисячами. Мені вони траплялися на кожному кроці. Не уявляю, яка сила зігнала цих коротунів у настільки похмуре місце, але, що б не стверджував Мурр-ро, одного нічного з бандою підручних було явно недостатньо. Що найдивніше – ніде не намічався бунт! І це за три дні на вбогому пайку, коли довгобороді навіть людським м’ясом перестали гидувати…

Я досить швидко знайшов центральні сходи й побіг щодуху, прагнучи опинитися подалі від зголоднілих гномів. На краю свідомості билася думка про те, що не завжди варто скептично ставитися до легенд, адже здебільшого вони ґрунтуються на реальних подіях. Наприклад, якби я ризикнув заявити у Влаї, що довгобороді на повному серйозі хотіли мною пообідати, кожен зустрічний підняв би мене на сміх, а в страшній казці до такого ставляться простіше… Та що казати, я й сам би нізащо не повірив у свої патякання, якби не відчув це на власній шкурі!

Потрапивши на сходи, я зміг пересуватися, не привертаючи особливої уваги. Мабуть, гноми вважали мене одним із тюремників, хоча не знаю, чому – на мені була пошарпана трав’яна спідниця, і сумніваюся, що в такому вигляді тут ходили всі наглядачі. Втім, це грало нам з Кер'ялом на руку.

Везіння тривало недовго. Перша неприємність очікувала біля самого виходу, коли, здавалося, пригоди ось-ось закінчаться. Два верхні яруси були повністю вільні від гномів, тож я чомусь вирішив, що дорога наверх не охороняється. А навіщо її охороняти? Довгобороді в ланцюгах і нікуди не дінуться, а намагатися не пустити Сім’ю в усипальницю рівноцінно самогубству, та й, наскільки мені відомо, нічні самі нечасто сюди заглядають.

Ага, вирішити я вирішив, та викрадачі гномів мали свої міркування з цього приводу. Біля самого виходу, там, де крізь вузьку, витягнуту вгору арку проглядалося небо, нерухомо застигли два Стражі. Жодних сумнівів, то були саме вони – непереможні охоронці вічного сну.

Я завмер. Кер'ял у моїй голові почав розмовляти сам із собою, причому дуже поганими словами.

Щоб змусити цього праведника згадати лайку, була потрібна серйозна причина. І я стояв стовпом, не в змозі придумати, що робити. Жахливі чорні скелети не рухалися, проте не варто радіти передчасно – проскочити поміж ними неможливо. А повернути назад… Вогонь, що палав у їхніх порожніх очницях, утримував мене на місці.

Я знав занадто мало про Стражів, щоб поводитися правильно, і занадто багато, щоб не панікувати. Вони були створені для оберігання спокою. Вони упокоювали тих, хто потривожив мерців… Гадаю, той, кому доводилось бачити смертоносного кістяка хоча б на малюнку, не звинуватив би мене в боягузтві.

– Не рухайся, – Кер'ял нарешті перервав потік лайки і почав давати слушні поради. – Дивись, їхні черепи повільно повертаються. Коли один дивиться назовні, другий – всередину. Дочекайся, поки вони подивляться один на одного, і біжи. Не говори ні слова вголос, просто роби так, як я тобі кажу.

Легко сказати! У мене відразу ж засвербіла рука, в носі підозріло защипало, в око потрапила вія…

– Терпи, – наказав нічний, – зараз навіть рух повіки може виявитися для нас останнім.

Згадувати, як повільно тягнувся час, бажання немає. Я ніколи не підозрював, що нерухомість настільки стомлює. Це було неможливо – і я вистояв!

Стражі поверталися неспішно, і спочатку мені спало на думку, що Кер'ял помилився. Але ні! Потроху очниці з червоним полум’ям відверталися… А коли нічний вимовив: «Приготуйся!», зовні усипальниці почулися чиїсь кроки. В моєму уявленні так ступати могла тільки впевнена у собі людина – чи не-людь, проте точно не той, хто чогось боїться.

Ось порятунок! Хтось із Сім’ї прийшов провідати Принцесу, тож змова проти гномів буде розкрита, винні покарані, а мене повернуть Каррану і його сімейці. Прекрасне завершення страшної пригоди!

Стражі дружно повернулися до виходу.

– Біжи! – пролунало в моїй голові.

І я рвонув назад, встигнувши помітити, що в арці з’явився Дайлен

Нерозумно вийшло… Але Кер'ял кричав: «Біжи!», і я втікав…

Здається, вожак Сім’ї все-таки встиг мене помітити, оскільки Стражі не кинулися слідом.

Різко загальмувавши на черговому витку сходів, я сповна усвідомив, що виставив себе дурнем. Для мелоських нічних головну роль грали мої очі дитини… тобто не пізно все виправити! Треба повернутися, розіграти сценку нерозуміння, побіжно згадати Принцесу Ночі… лиш про всяк випадок, щоб у Дайлена не виникло бажання використати мене як обід, аби уникнути зайвої метушні. Я навіть встиг розвернутися назад.

– Молодець, стаєш спостережливим, – незрозуміло за що похвалив мене Кер'ял. – Тепер сховайся десь тут.

Зверху почулися впевнені кроки очільника Сім’ї. І навіщо ховатися?

– Швидше! – Не вгамовувався голос у голові.

А знизу все голосніше лунав тупіт.

Я начебто зрозумів задум Кер'яла. Справді, навіщо плутатися під ногами супротивників? Зараз із викрадачів клоччя полетить, тож лізти в колотнечу не варто. Чомусь не залишилося жодних сумнівів: лиходії дістануть сповна. Надто довго Дайлен був головним, надто багатьох пережив і переміг.

Далеко від виходу на сходи зашитись не вдалося – кроки і сопіння наближалися надто швидко. Заштовхавши тіло Кер'яла в прохід між двома трунами, я завмер. Рівне полум’я світляків зрадницьки висвітлювало весь ярус, прямокутні тіні лягали на сіру кам’яну підлогу, і якби хтось зробив кілька кроків углиб, ми були б як на долоні.

Звісно, я міг тихо пересуватися, зникаючи з поля зору, але тягати за собою труп… ні, на таке навіть перевертень не здатний. А в ідеальному порядку, що панував в усипальниці, зайве тіло нічного одразу впало б у очі. Зайве, кхм…

Я сам засоромився ідеї, що спала на думку.

Ватажок Сім’ї зустрівся з викрадачами якраз навпроти входу на «мій» ярус.

І сутички не сталося.

Він недбало запитав:

– Як справи?

І отримав відповідь:

– Тихо, тільки на тринадцятому була колотнеча! Дринь каже, у кількох коротунів від голоду дах знесло, якогось перевертня кличуть. Стусани заспокоїли заводіяк, тепер сидять як миші.

– Чому ж такий поспіх?

– Один Старійшина розколовся і за пів котлети розповів про таємний портал у катакомбах під містом, десь на сході від входу сюди.

– Десь?

– Вони самі не знають, де. Перші поселенці це приховали.

– Не треба було метушитись через дрібниці. Навіть якщо комусь закортить у Жатрад, він не знайде входу в підземелля, а якщо знайде, ми самі зробили для щасливчиків Стража. Що ще?

– Ну… це…

– Годі мимрити!

– Один зі старих Стражів потрапив у ті підземелля…

– Туди йому й дорога. Завжди ненавидів божевільних мертвяків. Як справи з жертовником?

– Залишилося трохи, пане!

– Тоді я повернуся пізніше. Мені подобається ваша робота, хлопці. Завтра зранку почнете ділити скарбницю, а поки нагодуйте гномів як на забій! Увечері вони мають бути сповнені сил.

– Зробимо, пане!

– І пройдіться по всіх ярусах, щось мені не подобаються твої слова про перевертнів…

– Так, пане.

Коли кроки Дайлена затихли, один з його підручних запропонував іншому:

– Почнемо з першого ярусу.

І вони потопали вгору.

У мене в голові все перемішалося. Жодних сумнівів, це був вожак Сім’ї! І він сам злочинець… а, може, і Валі… і всі нічні! Чудова перспектива… Зверху Стражі, знизу лиходії, плюс до всього гноми набагато кровожерливіші, ніж я міг уявити… Цікаво, чому довгобороді не накидаються на викрадачів?

На гномів надії немає. З’явлюся поблизу них – мене або здадуть, або з’їдять, причому не знаю, що краще. Тобто треба відсидітися тут і спробувати прорватися повз Стражів. Звучить як план самогубства, але чим Рех не жартує? Кер'ял керував послушниками подумки, то чому б йому не застосувати силу нічного знову?

Ось тільки труп…

Байдуже, залишуся живий, відмолю і цей гріх!

Потрібна труна була майже поруч. У ній лежала мініатюрна блондинка з ляльковим личком, занадто маленька для свого останнього притулку.

Я підняв важку скляну кришку, щосили намагаючись не стукнути нею об камінь.

– Що ти задумав? – насторожено запитав Кер'ял.

Навіть якби я ризикнув відповісти, йому б мої наміри не сподобалися.

– Це святотатство!

Наче я не знав… Зате коли прихвосні Дайлена швидко пройшлися ярусом, ніщо не привернуло їхню увагу.

***

/Рена/

– Хм, Генте, ти не подумай, я зовсім не сумніваюся в тобі, – мій тон мав на увазі протилежне, – але де ми зараз?

– Там, де немає снігу і ти не стукаєш зубами, – огризнувся гартонець.

Як я його розуміла! Це називається з вогню та в полум’я… І кого звинувачувати? Мене ж рятував… напевно. І врятував – як мінімум, від холоду. Поки ми з неймовірною швидкістю мчали вниз, я кілька разів встигла вирішити, що замерзаю остаточно. Вітер, сніг і висота – жорстоке поєднання.

І все ж я пережила незабутній спуск, тому Рех із ним, вершини позаду, долина з зеленою травичкою попереду… тобто навколо! Треба мислити позитивно, як полюбляє говорити бабуся.

Отже, що ми маємо?

Погода – хмарна, але без опадів, вітер – сильний, але теплуватий, ґрунт – кам’янистий, але без снігу і льоду… Зелень теж є, хоч і слабка – травичка, кволі кущики… Зате вона показує, що дуже скоро ми доберемося до гостинніших земель. Сподіваюся, це будуть не безкраї піски Великої пустелі з агресивними кочовими племенами, і не околиці Кривавого озера, та й в гартонські передгір’я мені потрапити не хотілося.

Хм, що залишається?

Ага, клуські степи… Ха-ха, Гартон точно краще. Взагалі-то є невелика надія потрапити у прикордоння Веллі! З іншого боку, тоді я буду, так би мовити, головною, адже жоден веллійський барон добровільно не допоможе південному сусідові. Краще опинитись у країні воїнів і покластися на гостинність Гента.

Один шанс із п’яти… цікаво, що приготує доля? Ех, швидше б вийшло сонце… Соромно визнати, але я не могла навіть приблизно визначити сторони світу.

– Візьми, – гартонець простягнув мені яскраво-червоні ягоди. – Це брусниця. Кислувата, звичайно, зате хоч якась їжа. Там, за скелею, її повно.

Що таке брусниця, я знала – на ринку чого тільки не побачиш. І коли на галявині не залишилося жодної ягоди, запропонувала:

– Ходімо?

Гент підозріло на мене глянув і запитав:

– У який бік тобі хочеться піти?

В який? Чом би не в той, де виднівся пологий спуск і привітно піднімали голівки невеликі жовті квіти?

– Туди! – моя рука недбало вказала напрямок.

– Ти впевнена? – з незрозумілою наполегливістю перепитав гартонець.

Я чесно обдумала можливі варіанти. Дертися вгору не хотілося, сповзати по щебеневому схилу під жахливим кутом тим паче, а інших шляхів видно не було. Хіба що у віддаленій частині долини проглядалося щось прийнятне, але туди поки дійдеш… Ні, я втомилась і понад усе на світі хотіла опинитися подалі звідси. Подумати тільки, деякі люди долають надзвичайно довгий шлях, аби помилуватися величною красою гір… Очі б мої їх не бачили!

– Ходімо вже!

Добре, що Гент не вмів читати думок, а то напевно образився б на невисловлене: «Поки я сама можу пересуватися».

Як не дивно, ми йшли неквапливо – так, немов чекали на когось, та ще й Гент озирався раз у раз. Наче Лан – загублена вівця, яку може з’їсти вовк. Та я б назвала його загубленим вовком!

– Тепер у цих горах з’явився новий кошмар, – задумливо мовив мій супутник, розглядаючи щось під ногами. – Даремно ми втекли. Разом завжди більше шансів на перемогу. А то й справді було щось інше. – Він сів навпочіпки і розгладив прим’яту траву. – Зовсім недавно пройшов…

Попереду біг ланцюжок напрочуд вузьких слідів.

– Який він? – несподівано для себе запитала я.

Ніколи б не подумала, що зацікавлюся зовнішністю якогось скелета!

– Як той, перший, але страшніший. Його череп не сплутати ні з чим. Чорні кістки, вогонь в очницях, ореол смерті навколо… А чому ти спитала?

«Тому що жити спокійно набридло!» – ледь не відрізала я. Дуже обнадійлива відповідь!

– Той, на горі, був трохи інший. Там їх немов два відразу виповзло…

– Мабуть, із тієї долини, – невпевнено сказав гартонець.

І якщо він мав рацію, скільки ще такої гидоти вільно розгулювало навколо?

– Хай там як, а долі не минути, – Гент спробував заспокоїти мене старою як світ банальністю.

– Але до всього можна підготуватися, – сухо продовжила я.

– Про що ти?

– Вона має на увазі, що якщо вже лізти в ду… туди, куди ви прямуєте, то треба дотримуватися елементарних правил безпеки!

Прокляття, краще б Лан до Стражів так непомітно підкрадався! У них не було б жодних шансів. А лякати напівживу відьму… Нема у не-людей совісті! Серце ледь із грудей не вискочило, коли на плече лягла чиясь рука, бо ж Гент ішов попереду. Можу закластися, гартонець теж злякався, хоч по ньому і не скажеш.

– Я тебе давно помітив, – трохи хизуючись, повідомив Гент біловолосому вампірові.

– Помітив? – глузливо перепитав той. – А я вас побачив тільки що. Який висновок?

– Ти брешеш? – припустила я, сподіваючись на ствердну відповідь.

– Ні, висновок інший: один новоспечений вампірчик переоцінює свої здібності. Тут довкола вас наш Страж кола та еліпси накручує, навіть на мене не звертає уваги. Ви не думаєте, голубки, що це незвичайна поведінка для мертвяка, створеного знищувати все, що рухається?

– Ходить кругами? – наморщив лоб Гент.

– І ховається, – додав Лан. – Який знову-таки висновок? У мене аж два.

– У нашому світі його завдання недійсні, – трохи подумавши, сказала я.

Правитель Дивного Лісу схвально кивнув:

– Розумниця, кралю, це буде третій. Ще якісь варіанти?

– Рена ж відьма, вона могла його зачарувати, – висловився гартонець.

– Дуже погано, родичу. Зачарувала вона тільки тебе! Не треба підносити відьму в ранг богині, тим паче відьму, яка ледь оклигала. Хоча… теоретично, звичайно, можливо все, але є ймовірніші пояснення. Наприклад, виникла ситуація, в якій Страж не може визначитися з першочерговими діями.

– Він думає?! – здивувалась я.

– І думає, і вирішує, і діє. Зараз уже й Дайлен точно не знає, яка природа справжніх Стражів. Основне завдання хранителя гробниць – упокоювати, тобто виганяти сторонніх, причому навічно, проте іноді він може змінити мету. Наприклад, якщо усипальниці загрожує небезпека серйозніша за звичайного шукача скарбів. Пам’ятаєте легенду про мене і Принцесу Ночі? Тоді кістяк припинив ганятися за двома телепнями, один з яких обов’язково хотів побачити вогняну чашу, а друга була впевнена, що «…Страж нічну не образить», і переключився на сімейку п’яних тролів, які побачили прозорі труни й кинулися воскрешати сплячих принцес і принців. До речі, приказка, що поцілунок троля мертвого підніме, не підтвердилася. Це я до того, що…

– Дивіться! – перервав міркування правителя Старилісу крик Гента. – Він прямує сюди!

Я різко повернулася, ледь не втративши рівновагу. Гори хитнулися перед очима, в скронях застукали молоточки… так, самопочуття поганеньке… Але істоту, що з’явилася з-за вищербленого сірого валуна, мені вдалося добре розглянути, і не можу заявити, начебто її вигляд залишив мене байдужою.

По-перше, він був високий. Ні, високий – не те слово. Він був вищим за моїх супутників, і, як на мене, його зріст наближався до п’яти чешів. По-друге, Страж ніби щойно побував у розжареній печі – всі кістки мали чорний колір, навіть вискалені зуби. І третє, що впадало в очі, – він не носив зброї, крім довгих гачкуватих пальців із тьмяними кігтями замість нігтів. Яскраво-червоний вогонь у його очницях у світлі ранкового сонця був не настільки помітний, як у темному підземеллі, тому мене не вразив.

Страж рухався на подив плавно і тихо, немов плив у повітрі, а не опускав кістляві ступні на ледь прикриті зеленню камені. Його череп повертався в такт крокам, нижня щелепа трохи відвисала і, якщо мені не здавалося, поклацувала.

Я стояла, боячись поворухнутися. Зліва напружено застиг гартонець, праворуч зображував статую біловолосий не-людь. Мені раптом захотілося вміти передбачати майбутнє… і читати думки… і придумати портал у рідне місто. У ненависний Веселий квартал! Ех, добре, що я не була магинею – адже не втрималася б і, незважаючи на попередження Лана, створила б портал, а гори… Рех із ними!

Кістяк підходив повільно, без ворожості. Навпаки, здавалося, він сам чогось боїться. І ці поклацування… Якби він мав язик, напевно виходили б слова… Точно! Страж хотів говорити, але своєї мови він позбувся багато століть тому.

За тим же каменем почувся якийсь рух, потім на відкритий простір вискочило створіння, схоже на те, що я бачила на вершині гори. Приземкуватий скелет, в конструкцію якого входило безліч зайвих кісток, причому не тільки людських, зміряв нашу невелику компанію «поглядом» і жваво кинувся вперед. За ним побігли ще кілька таких монстрів.

Мої супутники не зрушили з місця.

Мене охопила паніка. Чомусь грізний Страж спричиняв менше страху, ніж збіговисько кістяків, наче складених п’яним некромантом. Можливо, річ у кількості – мене з дитинства привчили не вплутуватися в суперечку, коли супротивників більше ніж один. А, може, від них занадто віяло смертю…

Недавньою смертю.

Блискавичних рухів Стража я не вловила. Побачила лише, як з того місця, де він стояв, зірвався вихор і закружляв серед кісток. Мить – і знову залишилися тільки ми та наш мовчазний переслідувач.