Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Світ тварюк. Величезний континент у західній півкулі, волею Перших магів[16] перетворений на Закритий світ. Потрапити в нього міг кожен, а от вибратися… Не було відомо жодної зустрічі з вихідцем зі Світу тварюк. Тисячоліття ізоляції – що вони створили? Абсолютно особливу цивілізацію? Могутніх монстрів на кшталт Маргета? Чи все ж справа у новому храмі й новому бозі?

Перевертень розмірковував про це вголос, поки ми йшли у «Відпочивайлик». Там нас зустріла стурбована Дара, що вже почула плітки про мага, зловити якого не зумів сам правитель Старилісу. Карран повів її у кімнату, а я залишився з рабинею-ельфійкою на ґанку. Інших мешканців не було видно, що й не дивно – зазвичай постояльці приходили на ніч, а то й під ранок. У кімнатах залишалися лише дружини і діти, які не наважувалися носа поткнути на вулиці вільного міста.

– Ти хто?

Я здригнувся. Не очікував такого питання від власної няньки. Занора, здається, її звали.

– Ррікар із роду Старшого Вовка, – видав завчену фразу.

Вона підійшла зовсім близько. На мене різко глянули трохи примружені світлі очі.

– Я зобов’язана Каррану більшим, ніж життя, і йтиму за ним тінню, поки б’ється моє серце. Але зараз він затіяв нову справу, а я навіть не знаю, звідкіля чекати біди. Ти не Ррікар. Тільки закохана орка може не помічати твоїх поглядів і поведінки. Тому відповідай – хто ти?

– Запитай господаря!

Я розвернувся і помчав уздовж вулиці. Навіщо? Та просто так. Немов відчувши себе дитиною… Ех, який сенс брехати собі? Не розумію, що зі мною відбувалося, але слова ельфійки про закохану Дару ножем різанули по серцю. Це… Це як мана. Саме так – ніби на мене наклали якісь чари. Тому що Навагрем не міг так мучитися через закоханість. Не в моєму характері довго страждати! Я – як ураган, усюди встигав і ніколи не озирався… Швидше б із ними розійтися!

Було легко і вільно, вітер свистів у вухах, а ноги мчали вперед. Провулки, вулиці, заковулки… Я знав, що знайду дорогу назад. Торговий квартал, Житловий… Відразу згадалися розповіді про тутешні звичаї розправлятися з непроханими гостями.

Біля величного особняка мені довелось зупинитися. З його воріт четверо чоловіків у білому одязі виносили розкішну труну зі скляною кришкою. Поряд ішла худенька дівчина, і її розмашистий крок і точні рухи войовниці ніяк не поєднуються з виглядом юної феї. Чорне як смола, нерівно обрізане волосся (чи то через поспіх, чи через примхи мелоської моди) різко контрастувало з білосніжною шкірою. До речі, шкіра у всіх п’ятьох була не просто не засмагла, а саме біла, і жодна жилка не просвічувала крізь неї.

Дівчина, без сумніву, могла вважатися красунею, але в порівнянні з тією, яка лежала в труні, мала зовнішність ощипаного курчати. От на кого я б задивився! Навіть мертва, вона зачаровувала своєю дикою і нестримною вродою. Здавалося, варто принцу з казки торкнутися її червоних губ, і довгі вії здригнуться… У моєму уявленні такою була б очільниця кочівників, що рветься в бій. Прекрасна і небезпечна, ах…

Із воріт вийшов ще один пан у білому одязі, з червоною гвоздикою в петлиці, і відразу помітив мене.

– Ти хочеш випробувати своє везіння чи наше терпіння?

Я похитав головою, відчуваючи, що цим напевно начхати, дитина перед ними чи бандит із великої дороги.

– Увечері розберемось, – звернувся він до тих, що несли труну.

Ті злагоджено закивали.

Захист прийшов з несподіваного боку.

– Я ж його знаю! – вигукнула дівчина. – Це моя провина. Малюка привів поклик крові. Розумієш, батьку, – вона повернулася до пана з гвоздикою, – я випадково його вдарила, а потім злизала кров.

– Ти? Вдарила? Малоє, не сміши мене. Скажи прямо, що жалієш блудного баранчика. Я ж не проти. У мене залишилася тільки одна дочка, хіба я відмовлю в такій дрібниці?

– Спасибі, батьку! – Вона жваво підскочила до нього і поцілувала в щоку.

Якось ніяково все вийшло. Якось фальшиво… Але я дивився на тонкі пальці з великими перснями. Якщо уявити, що їх немає, що маленька рука стискається в кулак…

– Пробач, дитинко. – Боги, ця Малоя піднялася навшпиньки, щоб погладити мене по голові! – Тітонька не хотіла тебе бити. Віриш? Тітонька добра, вона лише переплутала тебе з одним знайомим, який дуже любить, коли його б’ють у ніс. Проведи разом з нами мою сестру, а потім ми повернемося, і я дам тобі стільки цукерок, скільки зможеш узяти. Згоден?

– Ти хто? – Іноді зручно бути дитиною, ніхто не дивується твоїм питанням.

– Мене звуть Валі… Малоя. Чув про Родину Ночі? Ми правимо цим містом.

Хто не чув про Родину Ночі? Вони були останніми представниками колись могутньої раси нічних вампірів, і нехай пан із гвоздикою не носив корону, а його родичі не мали крил, жодна більш-менш важлива подія в місті не траплялася без його згоди.

З воріт з’явилися ще п’ятеро чоловіків, і процесія рушила. За весь шлях до родової усипальниці я не бачив жодного мелосця. Квартал наче вимер – зачинені віконниці, замкнені двері… Тільки навряд чи це перешкодить нічним влаштувати розкішну тризну по сестрі і дочці. На відміну від звичайних вампірів, Сім’я Ночі харчувалася винятково кров’ю, переважно людською. Їхні жертви здебільшого залишалися живі, але я чомусь був упевнений – сьогодні на Мелос чекає кривава різанина.

Зовні склеп, у який ми увійшли, нічим не відрізнявся від бачених мною раніше – кам’яний, порослий мохом, побитий часом, хіба що входом до нього служила блискуча арка з чорного каменю та стояв він на вершині пагорба в повній самоті.

Однак усередині! Там було безліч світляків, які висвітлювали шлях у підземелля. Кілька десятків сходинок вели нижче рівня моря, до залу спокою, де біля гладких стін стояли труни зі скляними кришками. В них лежали чоловіки і жінки з однаковою білою шкірою. Здавалося, час тут не владний… Вони немов заснули, зберігаючи на губах легкі усмішки. Біля кожного – золота табличка з ім’ям і яскравий світляк.

Скільки їх було? Гадаю – сотні, але сходи вели і на нижні рівні… Важко уявити, як глибоко простягалася усипальниця.

У очах дівчини заблищали сльози. Вона тепер залишилася єдиною жінкою в родині…

Пролунав голос її батька. Створювалося враження, що він говорить невідомою мовою, проте в якийсь момент я зрозумів – цей пан перераховує імена тих, хто покоїться під прозорими кришками.

Його промова тривала довго, дуже довго. Нарешті і вона закінчилася.

Одним із названих імен було «Кені-мей»…

Коли ми підходили до особняка, сонце встигло зайти.

– Не намагайся бути схожою на сестру, не треба. Твоя сила – любов, а не міць, – тихо промовив некоронований король вільного міста. – Відведи дитя, куди він скаже. Пора міняти політику. І, благаю, будь обережна. Ти тепер нова Принцеса Мелосу, дочко.

За ним зачинилися ворота, а дівчина тихо промовила:

– Я колишня Принцеса, батьку…

***

/Рена/

– Чому ми маємо йти туди, де тебе одного разу ледь не вбили?

– Хто сказав таку дурість?

– Легенда «Про Лана і Принцесу Ночі»!

– Віриш пліткам, Високосте?

– На порожньому місці легенди не народжуються!

– Це у нічних діти не народжуються.

– А звідки вони беруться?

– Зайдемо, запитаєш. Або попросиш продемонструвати, так би мовити.

– Обійдусь! Навіщо пхати голову в пащу леву?

– Який ще лев? Там тільки Принцеса! І голова ні до чого. Чи це нові віяння гномівської моди?

– Збоченець! Не зачіпай Мію! Як ти можеш керувати державою, якщо постійно думаєш про одне?

– Я й не керую. Я з вами поневіряюся, а тим часом мій трон у Ландарі хитається, аж розхитується від того, що на ньому витворяють міністри.

– Дурень!

– А це вже міжнародний скандал. Шкода, що члени правлячих родів мають дипломатичну недоторканність. Коли повернуся до столиці, відразу ж відправлю ноту протесту.

– Та йди ти зі своїми жартами!

– Куди?

– Тут дівчина, тому вирішуй сам!

– Відколи принци соромляться дівчат?

– А в писок?

– Ні, Ваша Високосте, цілувати я вас не буду, і не просіть. Але можу дати монет, з ними ви легко знайдете друзів собі до смаку.

– Уб’ю!

– За що? За безплатну пораду?

Лан мляво відмахувався від наскоків Арголіна, стежачи поверх його голови за вулицею. Ми йшли Житловим кварталом, де місцеві жителі дуже недобре поглядали на приїжджих. Але поки тільки поглядали. Гадаю, знали, що за гість завітав.

Коней чоловіки вели за поводи. Ураган весь час роздував ніздрі і принюхувався, наче собака. Його дивне забарвлення зараз приховувала квітчаста попона, проте очі, що час від часу спалахували вогниками, видавали істоту, чужу навіть серед не-людей.

Проїжджу частину покривав шорсткий червоний камінь. В останніх променях сонця здавалося, ніби ми ступаємо по кривавому струмку. Лан говорив, що колись цей шлях справді був залитий кров’ю від початку до кінця. Це сталося багато століть тому, коли сім’я Ночі втратила одного зі своїх синів.

З наближенням до будинку нічних вампірів, яких у народі називали просто «нічними», роззяв ставало все менше.

Обитель негласних правителів Мелосу я помітила здалеку – її огорожа заввишки десять чешів була увінчана тригранними списами, що відливали багрянцем у золотистих променях. На масивних воротах висів замок із намальованим знаком меча, але біловолосий не-людь штовхнув стулки – і брама відчинилася, відкриваючи ретельно посипану жовтим піском доріжку, що вела до великого будинку.

Ніякої химерності чи розкоші – білі стіни, прозоре скло, квітники під вікнами, підстрижені кущі та карликові дерева. Однак тут було моторошно. Попри всю цю буденність, навкруг віяло такою старовиною, що волосся ставало дибки і хотілося щодуху бігти геть. Бігти, не озираючись, і забути назавжди дорогу назад.

Але я спокійно йшла між Гентом і Арголіном до парадного входу, трохи дивуючись, чому в такому будинку немає слуг.

Як з’ясувалося, слуги були. Лан не ввірвався у дім нічних без дозволу, а подзвонив у дзвоник. Двері відчинило дивовижне створіння, одягнене в строгий костюм дворецького. Чому створіння? У ньому не жевріло життя, хоч воно і мало вигляд людини. Ні, не зомбі – як на мене, результат магічних експериментів.

– Що треба, панове? – добре поставленим голосом поцікавився цей дворецький.

– Ми – гості. Пан Дайлен попереджений про наш візит.

Істота кивнула:

– Прошу. У вітальні ви знайдете їжу та напої.

Вітальня виявилася затишною кімнатою, в якій одна зі стін була скляною і виходила на крихітний ставок. Тут чекали пляшки, солодощі та широкий диван.

Коли ми залишилися самі, Лан пояснив:

– Це послужливе жахіття – результат прийняття в Сім’ю… ну або в Родину, кожен каже по-своєму… людини, що не підходила лише за одним з тринадцяти параметрів. Зауважте, саме людини – не-людь не здатний перетворитися на нічного. Ваше Високосте, ви дітьми цікавилися, чи не так? То знайте, що особливості Сім’ї Ночі передаються не спадкуванням, а через складний ритуал. Кандидат вибирається дуже ретельно, є навіть повір’я, ніби одночасно в цьому світі не існує двох, придатних стати нічними. Ні, звичайно, Сім’я може перетворити кого завгодно, проте результату в кращому випадку нема. А в гіршому з’являються неконтрольовані тварюки з підвищеною агресією і новими різновидами магії нічних. До речі, магія наших господарів спрямована не на атаку, оскільки вони зазвичай використовують зуби і силу крові, а на захист, ба більше – на втечу, адже ситий нічний втрачає більшу частину переваг перед іншим не-людьми. Така їхня природа, що вдієш… Тому члени Сім’ї відмінно б’ються зброєю. Наприклад, та Принцеса Ночі, легенду про яку згадував Арголін, вважалася найкращою войовницею не тільки Пустки, а й Лісу. Навіть мені не вдавалося виграти понад один поєдинок із трьох, та й то, підозрюю, вона піддавалася з такту і політичних міркувань. А гарна була… Ех. Ага, мало не забув попередити. Постарайтеся, щоб ні краплі вашої крові не потрапило на губи нічних. Ніяких надбитих склянок, заліковування порізаних пальців, пристрасних поцілунків з іклами, інакше матимете проблеми. Дурня тягнутиме сюди кілька років, поки поклик крові не ослабне.