Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

– Звідки ти все це знаєш? – Чесно, гартонець аж ніяк не був схожий на ходячу енциклопедію.

– Кожна країна знає своїх героїв. А першими жителями Жатрада були старий гартонець Жат і четверо його синів із невістками. Все почалося з того, що молодшого сина побили і кинули в суху криницю. Коли Жат спустився за ним, то опинився в сутінковому світі, де прямо під ногами зміїлася жила срібла. Він зміг витягнути сина і вирішив, ніби колодязь веде в стародавні шахти. Було це біля підніжжя Крайніх гір, а портал старому трапився унікальний – відкритий і у зворотний бік. Офіційно вважається, таких більше немає, але хто знає…

У таємницю була посвячена вся сім’я. Кілька років вівся незаконний, на їхню думку, видобуток срібла. Незаконний – тому що всі рудники в Гартоні є власністю корони і завдяки їм наша промисловість не потребує співпраці з гномами. Заповзятливі люди навіть будинок побудували прямо на місці робіт. А потім випадково відкрили три портали – два в гномівські міста і один – у Мелос. Незабаром з’ясувалося, що й із вільного міста можна потрапити в Жатрад.

На той час старий Жат помер. Він багато хворів і, подейкують, до смерті не міг повірити в існування підземного світу. Сини ж, коли усвідомили перспективи, миттю оголосили про свою власність. Знаєш, Рено, в Гартоні світ гномів – як страшна казка. Мало хто погоджувався працювати там, де боявся опинитися з дитинства. Зате гноми кинулися на нове місце з притаманними цій расі наполегливістю і практичністю.

Не встигли гартонці й оком моргнути, як навколо їхнього будинку з’явилося місто. Спадкоємці Жата не змогли жити поряд із гномами, тому продали все. Тепер тільки назва міста нагадує про його засновників. До чого я це розповідаю… Про той портал, який привів моїх предків сюди, відтоді нічого не відомо. Є, звичайно, ймовірність, що він зник, але мені здається, що люди не хотіли розкривати свій головний секрет. З іншого боку, яку цінність для довгобородих мав вихід у безлюдне передгір’я, де досі процвітає натуральний обмін? Тому є невеликий шанс знайти портал.

– Чекай, я правильно розумію? Твої предки продали цей місто гномам? – моя цікавість не вгамовувалась. Схоже, в минулому Гента таємниць не менше, аніж легенд про гномів.

– Моя бабця по батьковій лінії була онукою старого Жата. В ті часи вона вважалася найбагатшою нареченою Гартона. Зараз важко в це повірити, Рено, але наші серебрики з’явилися саме через надмір срібла. Було зручно карбувати монету з металу, який у сусідній державі коштував удвічі, а то і втричі дорожче. То що?

Захоплена його розповіддю, я не відразу зрозуміла сенс сказаного.

– Що?

– Заходимо?

Замість відповіді я відчинила двері.

Не знаю, що мені хотілося побачити. Напевно, старовинну людську оселю… Куди там! Час і гноми стерли всі ознаки перебування тут людей. Низькі меблі, світляки, масивні прикраси, зелені килими…

З передпокою нагору вели двоє сходів, проте Гент на них навіть не глянув.

– Дивись! – Він вказав на великий камін поміж сходами. – Все як на схемі.

Гадаю, розповідь про предків була якщо і правдивою, то не повною.

– На якій схемі?

– А, я кажу про старі папери. Ніхто їх не сприймав серйозно.

– Стривай, – перебила я, – як ти зрозумів, що ми саме в Жатраді? Лан нічого такого не говорив! Чи він сказав тобі ще в Мелосі?

– Коли бачиш будинок із казки, нерозумно сумніватися. Та й у портал ми пройшли жатрадський, хе-хе. Ходімо! У гіршому випадку зіпсуємо одяг, зате зможеш потім згадувати мій промах.

І відважний гартонський воїн, не обтяжуючи себе вислуховуванням міркувань прекрасної дами, без зайвих роздумів вліз у чорну пащу каміна. Обережно випростався на повний зріст, помацав щось у димоході… і почав повільно опускатися вниз. Коли назовні залишилася тільки голова, цей шанувальник стародавніх манускриптів і таємних ходів запропонував:

– Рено, ти почекай, гаразд?

Наче я збиралася стрибати слідом. Рехів розумник… не міг знайти якусь мотузку? Та й невеликий світляк внизу точно не завадив би.

Дивна річ – Гент уже понад тиждень не людина, а замашки залишились гартонські: вперед, не замислюючись про причини і наслідки!

Боги, але ж отримавши нове життя, він втратив свою магію! Сила Вогню, що налякала мене на кордоні між Лісом і Пусткою, відтепер не захистить свого господаря. Певне, неймовірно боляче усвідомлювати, що частина тебе пішла і ніколи не повернеться… Ніколи… Ненавиджу це слово! Від нього віє тугою і безвихіддю… Смертю! Тому що «ніколи» – занадто довго. Навіщо існувати, якщо «ніколи»?.. Людині потрібна надія! Та й не тільки людина чекає на майбутнє…

Секундочку! А чому я вирішила, що новонавернений одноплемінник Лана не зможе користуватися власною магією? У нашому світі про таких, як правитель Старилісу, зовсім нічого не відомо. Можливо, гартонець зберіг Силу Вогню? У селі Вовків його магія ще вимагала їжі, але ж перетворення вже завершилося!

Боги, у що я знову лізу?!

– Я тебе зловлю! – долинув із каміна спотворений голос Гента. – Тут просто скарбниця!

Уява миттю намалювала гори коштовностей, зібраних першопрохідцями. Алмази, сапфіри, смарагди та рубіни… Розум не встиг втрутитись, а я вже летіла вниз, уявляючи себе з переламаними руками й ногами на купі блискіток. Не скажу, що в захваті від дорогих прикрас, але презирливо морщити ніс у ювелірній майстерні – то одне, а побачити справжній скарб – зовсім інше.

Я впала у м’яке крісло з потертою шкіряною оббивкою, змусивши старі меблі ображено скрипнути. Обурено підняла очі на Гента. Той лише плечима знизав:

– Ти ж зовсім недавно погрожувала мені руки відірвати. Не люблю ризикувати.

Ну от, знову мені приписують якісь слова. Втім, якщо йому захотілося погратися в ображеного, нехай! Я не виправдовуватимусь і не розповідатиму, як усе було насправді.

– Це жарт? – з прохолодою в голосі запитала я. – Мені засміятися? До речі, де ж скарби?

У невеликому приміщенні розміром десять на шість чешів не було нічого, що хоч віддалено нагадувало б коштовності. Дерев’яний стіл у центрі, розхитане крісло, поїдена міллю шкура якоїсь тварини на підлозі, яскравий гобелен на пів стіни і безліч поличок з керамікою уздовж інших стін. Я б не дала за все це й двох серебриків, та й то чисто з любові до мистецтва і поваги до колекціонера.

За такими виробами навіть у Клус не треба їхати – їх у нашому Веселому кварталі штампують швидше, ніж встигають нав’язувати покупцям під виглядом подарунків.

«Візьміть букет, пане, і отримаєте вазочку безкоштовно! Пані оцінить вашу ощадливість!» – як багато винуватих чоловіків вірять цим обіцянкам… Їм би замислитися, навіщо продавцеві розорятися заради якоїсь незнайомої жінки, чий благовірний на старості (або з дурної молодості) загуляв, а коли весь запал вивітрився, почав прислухатися до ледь чутного голосу совісті. Ха! Зазвичай у вартість розкішного букета, всередині якого сором’язливо ховаються пом’яті, а часом і засохлі квіти, включена навіть ціна крапельок води, що надає пелюсткам свіжості.

Загалом, нічого нового я не побачила.

Гент поблажливо посміхнувся:

– Кожна з цих речей коштує більше, ніж імператор платить своїй гвардії за рік, а заради деяких із них Клус без роздумів розв’яже війну. Он там, – він кивнув на праву від гобелена з птахом стіну, – переважно артефакти, але я не стверджуватиму, що точно знаю, для чого призначений кожен із них. Інші речі мають здебільшого історичну цінність. Наприклад, – гартонець вказав на непоказний глечик у вигляді потворної жаби з крилами, що стояв на полиці біля лівої стіни, – це останнє зображення принцеси однієї з ельфійських автономій. Дівчина грубо відмовила шаману орків й поплатилася. Глечик із її зображення зробив гончар, чий син зловив невдаху. Її потім на ринку за гроші показували, доки чутки не дійшли до батька нещасної. Стали розбиратися, що до чого і хто винен, а жаба лапки протягнула. До речі, закоханий орк собі іншу жабу на наречену перетворив. Гарну! Тільки розмовляти вона не могла – як рот відкриє, квакати починає. Це ще до війни було, тому річ дуже раритетна.

Я уважно оглянула глечик. Жах! Чи то гончар трапився геніальний, чи у Гента прорізався талант оповідача, але у виряченими очах тваринки відбивалася така туга!

– Запаяну амфору, – просвіщав мене гартонець, – Рех особисто вручив міністру Тревпіну. Той кілька років провів у Храмі Смерті, дякуючи богові за те, що забрав тещу, і благаючи за жодних обставин її не воскрешати. Уяви, наскільки ж треба було ненавидіти ту жінку, аби щоразу, заглядаючи в Дзеркало Таємниці, бачити її у труні! Я не перебільшую, Рено, багато сучасників Тревпіна згадують про це в своїх мемуарах. Зрештою терпіння Реха лопнуло, і він віддав міністру душу сварливої тещі зі словами: «Якщо тобі не потрібна твоя родичка, то мені вона навіщо? Тепер сам відповідай за неї!». Університет Радіса з руками відірвав би таку річ, щоб дізнатися, чи дійсно там хтось є, чи Рех хотів провчити Тревпіна за нетерпимість.

З побоюванням покосившись на пузату амфору, я перевела погляд на іншу стіну, де стояли переважно дрібні предмети – чашки, тарілки, блюдця, люльки і попільнички. Гент повернувся за мною.

– Дивись, он та маленька чашка з відбитою ручкою давним-давно належала Першому магу Радісу. Коли у великій війні настав переломний момент, і раса людей опинилася під загрозою повного знищення, він з’явився на одній з пиятик не-людей і виплеснув Лану в обличчя напій саме з цієї посудини. Відтоді й почалася їхня співпраця, а пізніше – дружба. Кожен клусець душу за неї продасть, щоб довести Радісу свою повагу.

– Скажи краще, щоб спробувати повторити його подвиг! – хмикнула я. – Відколи це в Гартоні цікавляться історією? Озираються в минуле, так би мовити? Ви ж тільки вперед і вперед, без зайвих думок і… це…

Під пильним поглядом синіх очей я чи не вперше в житті зніяковіла і зім’яла кінець тиради. Справді, чому мені весь час спадають на думку банальні фрази з байок про гартонців? Але ж і веллійці не ідеальні. Якщо в Гартоні хизуються силою і військовими вміннями, то в Веллі – працьовитістю і порядністю, а в Клусі – розумом і магією. Звісно, така громадська думка… Відносини між Клусом і Гартоном прохолодні, але жодна з держав не лізе на рожен: сила і вміння проти вміння і сили – хто може сказати, кому усміхнеться доля?

А з Веллійською імперією донедавна взагалі не рахувалися. Наш імператор тільки після смерті дочки і народження спадкоємця чоловічої статі взявся за сяке-таке правління. Стратив нечисленну братію, що облизувалась на трон, «за держзраду», налякав великих землевласників, які уявили себе єдиною владою на ввірених територіях, і нагадав – уся «…Веллі – власність корони…». «Почистив» в’язниці, відправивши половину ув’язнених на рудники «…оплачувати своє перебування на казенних харчах…», а другу – в світ Реха, «…замолювати гріхи…». Оголосив стройову підготовку обов’язковою для знаті «…щоб уникнути насмішок над армією, якою нікому командувати». До речі, це все офіційні формулювання.

– Лиш ясний погляд відкриє небо, – задумливо пробурмотів Гент.

Я ледь не вибухнула від обурення. Він на птицю дивився, а мене гризла совість за скривджений Гартон і конкретного його представника! Це ж треба таке уявити! Що за доля відьми – постійно думати про інших? Злій – як напаскудити, добрій – як допомогти… Навіщо ми взагалі існуємо? Адже люди і капості самі вміють робити, і за допомогу подяки від них не дочекаєшся.

– Та заплющ їй очі, хай не заважає! – Зі мною точно відбувалося щось дивне.

Я ж бо спокійна, врівноважена, можу тримати емоції під контролем… а ще можу вибити зуб і послати за Крайні гори, але це так, в особливих випадках. А птах дійсно свердлив нас поглядом, немов бажаючи встромити пазурі в непрошених гостей. Не варто повторювати, що був він як живий.

Гартонець слухняно (а, може, йому самому не терпілося поекспериментувати, і лише присутність дами стримувала гарячого… прокляття, знову байки в голову лізуть!) натиснув на жовтий огранений камінь, що служив птиці оком, потім – на другий. І нічого не сталося. Ми ретельно оглянули гобелен, стіну за ним, підлогу і стелю. Нічого… Залишалося повірити в те, що фраза про ясний погляд і небо була лише цитатою.

– А там що за важіль? – Я помітила в кутку під стелею якусь закарлюку і відразу ж потягнулася до неї.

– Не чіпай! – Гент відштовхнув мене, тільки було пізно.

З’їдений іржею метал залишився в моїй руці. Ззаду щось заскреготало. Ми обернулися, щоб побачити, як кам’яна плита, що служила підйомником, зайняла своє місце в стелі.

– Я, звичайно, радий залишитися з тобою наодинці, Рено, але це вже явний перебір, – зітхнув гартонець.