Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Ці дикуни… вони просто… просто… дикуни якісь! Зовсім недавно вітали мене як своє нове божество, послане небесами для врегулювання проблем, а тепер відправляють на неминучу смерть.

Ні, зрозуміло, племені все здавалося трохи не таким, як мені. Вони підібрали майже мертвого хлопця, склали його мало не зі шматочків, і за добу він стоїть на ногах. Дивина, та й годі. Як сказав би вождь: «Паліть нечисть!». Але не сказав, тому що послушники страшніші, а від мене можна чекати хоч якоїсь подяки.

Далі. Оскільки врятована нечисть має порівняно цілий вигляд (шрами не біда), то пора б цій нечисті відпрацювати добре ставлення. А щоб у послушників не залишилося шансів, двоє добровольців готові віддати всю кров.

Ось вони, чисто викупані й натерті ароматичними оліями. Не подобаються? Але прабабуся шамана так хоче допомогти спільній справі! Дуже побивається старенька, що вже п’ятий рік сидить тягарем на шиї сім’ї. А як же не бути тягарем, коли ноги оніміли? Ах, вік поважний, незручно кусати? І чим тоді молоденька погана? Дивись, шановна нечисте, як вона причепурилася. Сорочка дочки вождя, намиста його дружини! Аж рветься бідна сирітка послужити благій справі, відплатити племені за притулок і добре поводження. Неприваблива? Та тобі ж із нею не… Чи треба? Ось, молодша невістка з дому головного пастуха така красуня! А ти мовчи, дурню, це не твоя справа. Що?.. Що ти сказав, сину паршивої вівці, про моїх дочок? Я тобі язика вирву, очі виколю, а жінка твоя… А-а-а! Заберіть його від мене! Заберіть! Герою, прости нам це непорозуміння. Герою?.. Куди він подівся, щоб вам усім викупатися у Кривавому озері?

Я не чекав, яких ще «благ» наобіцяє вождь. І так зрозуміло – зараз він готовий піти на що завгодно, а коли справу буде зроблено… Та й не вдасться мені самостійно впоратися з послушниками. А розчаровані дикуни гірші за дикунів фанатичних.

Пастухи захвилювалися. Такий варіант розвитку подій вони не передбачили. Даремно! Ні, я, без сумніву, завжди готовий допомогти, надати послугу або зробити благородний вчинок, але подяки планую вислуховувати особисто, оскільки у світ Реха вони погано доходять.

Тихо розсуваючи густі кущі, я вибрався на чисте місце. Вдалині шумів натовп, десь попереду маячила небезпека послушників, проте мені не хотілося замислюватись щодо майбутнього. Значення мав тільки я, живий і більш-менш здоровий, та прозоре безкінечне небо з фантастичними хмарами.

Ніколи не розумів диваків, які прагнули залишити затишні стіни великого міста і бути наодинці з природою, але зараз раптом усвідомив, що ніколи раніше не відчував такої свободи. Низькі криві дерева на кам’янистому ґрунті, жорстка невисока трава, що пробивається з кожної щілини, зарослі мохом округлі валуни, гучне щебетання дрібних пташок, шелест крил сокола, дзижчання товстої бджоли, легкий цокіт копит гірського козла… І жодних проблем і турбот, лише земля під ногами та небо над головою.

Я й не сподівався, що вдасться повністю насолодитися спокоєм. Кілька чудових митей – і привіт, необхідність щось вирішувати. Насамперед потрібно втекти з долини, не потрапивши на очі послушникам. Щодо цього я мав деякі думки, хоча вони ще не встигли оформитися в чіткий план.

Далі – якось перетнути Клус, де не-людей відверто ненавидять.

Дістатися в Мелос (або під Влаю – якщо надумаю більше не шукати пригод на свою голову). Знайти Каррана (за першого варіанту) і потім… тоді подивимось. Сім’я Ночі щедро віддячить тому, хто принесе їй грандіозну новину про співпрацю декого з них із послушниками.

Шкода, що довелося спішно йти з поселення. От би зловити прийомну доньку Білого, забрати у неї Рятівника, значення якого ніхто з дикунів не розумів, і повернути вампіра розгрібати його власне лайно. А то як людям допомагати й отримувати вдячність, то завжди будь ласка, а коли щось не вийшло і запахло смаленим, миттю відкинув зобов’язання. Помер! Але з умовою воскреснути, коли проблема вирішиться сама собою. І його після цього шанують як божество!

Чудова ідея! Рятівник напевно одноразовий, а помирати назавжди Білий навряд чи захоче. І доведеться йому зайнятися послушниками заради власного спокійного життя.

А мені – пошуками знаряддя вбивства.

– Це вирішило б багато проблем, – сказав я тихо, розвертаючись назад. – Можливо, навіть усі.

– Ти хочеш повернутися, воїне?

Вона з’явилася несподівано. Звуків за спиною я не чув, хоча час від часу обертався, побоюючись переслідування. Наче з повітря… чи скористалася порталом. Дурниці, звідки у дикунки пізнання в магії?

У яскравому сонячному світлі брудні плями на її світлій шкірі мали донезмоги дивний вигляд, немов ця Дара сама розмазувала землю по обличчю і шиї, а потім ще й руки забула помити. Вона була якась бліда і перелякана. Гадаю, односельці встигли пригадати їй «дружбу» зі мною. Чомусь лише від однієї цієї думки захотілося скоріше опинитися в поселенні. Не скажу, що тільки заради пошуку Рятівника.

Але як же вона мене догнала?

– Не треба повертатися.

Що за новини?

– Чому? – боюся, тон був не надто доброзичливим.

– Вассані-дир розлютився і вирушив у фортецю. Він хоче принести жертву і заручитися підтримкою.

– Вассані-дир?

– Наш вождь.

Я розсміявся:

– Зовсім недавно він вважав послушників головними ворогами.

– Навіть якщо ти спробуєш відкрити їм очі, вони не слухатимуть. Їхня мета – захищати долину від загроз, а хто є загрозою, вирішувати не тобі, воїне.

– Між іншим, Подарована, у мене є ім’я, і я тобі його називав.

– Я пам’ятаю, воїне. – Вона ледь чутно зітхнула. – Але ім’я робить тебе слабким, змушує згадувати минуле. А коли думаєш про родину і друзів, важко вбивати. І не називай мене Подарованою, це було давно і… і боляче.

Марно Рена дражнила мене йолопом. Дочку Білого я впізнав за однією фразою. Щоправда, вік у неї злегка невідповідний, однак не все в цьому світі ідеально і все має якесь пояснення.

– Рятівник у тебе?

– Рятівник? – Тепер уже вона хмурила брови.

– Чорний ніж, яким убив себе твій батько.

Дара не зомліла, не влаштувала істерику і не почала захоплено заглядати в очі, питаючи: «Як ти здогадався?». Вона спохмурніла і коротко кивнула:

– Так.

Варто визнати: незважаючи на невдоволення, дивилася вона з повагою. І наставницькі нотки зникли. Загалом, я начебто піднявся до рівня рівноцінного партнера, який заслуговує більшого, ніж безсовісного використання. Чи я помилився і донька Білого, яка культивувала в мені ненависть до послушників, була на багато років молодшою, ніж мала бути б, здатна з’являтися з нізвідки і бліда настільки, що навіть бруд не міг це приховати, безневинна овечка? Ага, звичайно!

– Вмийся, бо нагадуєш безпритульника.

– А ти хочеш, щоб я нагадувала богиню?

Я підхопив жарт:

– Таких чудес навіть клуська магія не…

І замовк. Вона не жартувала. У долині Білий вважався богом, а що його відрізняло? Сила, здібності, колір волосся і шкіри. А спершу що в очі впадає? Правильно, зовнішність. Зустрічають за одягом, так? У нашому випадку – за білою шкірою. І є така підозра, що під пилом і брудом Дара приховувала світле волосся. Для місця, де ніколи не чули про існування не-людей, причин обожнювання досить.

– Чому б тобі не прийти до послушників і не навчити їх жити згідно з твоїми бажаннями? Мені здається, вони б скорилися, хіба ні? Богиню мають слухати.

І знову вона глянула напрочуд серйозно.

– Тому що повернувся Закітай, – сказала, нічого не заперечуючи. – Він могутніший. Він живий бог, що знає, як наказувати.

– Хто це?

Чесно кажучи, я почав втомлюватися. Невже важко розповісти все доступно, як тоді, вночі? Донедавна я взагалі не знав про існування цієї місцини, не те що про її легенди.

– Закітай – один з тих, хто пішов із долини, – терпляче пояснила Дара. – Він соромиться свого походження, тож узяв ім’я якогось відомого у великому світі вбивці. Маргет – так його звати тепер. Він не потерпить, якщо з’явиться нове вчення. Він багато чому навчився і не боїться бруднити руки, а ті дурники… Вони – як стадо: куди поженуть, туди й підуть. Зараз їхній пастух Маргет!

Дивно було чути, щоб так відгукувалися про послушників. Без страху і відрази, з безкінечним жалем через марнування прекрасного матеріалу.

Сподіваюся, ми розмовляли про одного й того самого Маргета.

– А якщо повернеться Білий?

Дара презирливо скривила губи:

– Нічого не зміниться. Він вважає їх своїми неслухняними дітьми і не боротиметься, якщо Маргет накаже їм напасти. Він – слабак, що уникає відповідальності!

Загалом я б із нею погодився, ось тільки…

– Він – твій батько.

Моє зауваження вивело її з рівноваги. Вперше за наше недовге знайомство дівчисько закричало. Можливо, це й було її справжнє ставлення.

– Мій батько?! Мого батька Білий зробив калікою, а після його смерті підібрав мою матір! Вона жила з ним, проклинаючи себе щомиті, і лише необхідність піклуватися про мене завадила їй відразу піти за чоловіком, як велить звичай нашого племені! Мені було тринадцять, коли я стрибнула в Криваве озеро, а він витягнув мене і нав’язав це прокляте існування! Всі кажуть, я маленька, бо багато хворіла в дитинстві! Ха-ха, мені потрібно дякувати Білому за можливість жити! Ненавиджу! Чому ти так дивишся? Так, я нарешті можу не грати! Не подобається? Красива історія про любов усім більше до душі! А кому потрібна правда? Кому, воїне? Ось я зірвалася і розповіла правду, а ти хмуришся. І ти не підеш зі мною у фортецю, еге ж? Допомагати беззахисним – це одне, а захоплювати владу – зовсім інше, так ти вважаєш? І плювати! Коли ти з’явився, я вирішила, ти такий же, як ми… Я щиро запропонувала тобі свою кров! Так, я ненавиджу Білого! Я хотіла б особисто всадити йому кинджал у груди! Я…

– Що тобі заважає? – перебив я її. – На поклоніння допускають усіх, хіба ні? Іди і вбий його ще раз, тим паче, зброя у тебе є.

– Там скляна кришка, – прозвучало невпевнено.

– Я її розіб’ю. І ти можеш її розбити.

– А послушники?

– Ти вмиєшся.

– Маргет?..

– Його потрібно знищити насамперед.

– Тоді ходімо? – Вона не вірила, що я не насміхався. – Вперед?

– Показуй дорогу, Подарована.

Я вирішив. Кожен має відповідати за свої вчинки, і мені зовсім не було шкода ні Білого, ні Дару. Нехай спробують самі усе розгребти.

Хоч як це не прикро, та боги чудові, лиш коли можна говорити від їхнього імені.