Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Ох, Міко, як же мені подобається загробне життя! Чи це вже не життя? Та байдуже, однаково тут чудово!

Я лежу в тіні гіллястого дуба на оберемку м’якого сіна, покритому оксамитовим плащем. Поруч стоїть невеликий столик. На ньому – два глечики з вином: червоне ландарське і якийсь невідомий мені сорт, а також таця із солодощами. Шкода, печеню не подали…

Ой, та що я все про їжу й питво? Цього з мене і вдома вистачало.

Тут служать ельфійки! Ти тільки вслухайся в це речення, Міко. Ельфійки! Служать! Мені!

Яке щастя, що я потрапив у ельфійське потойбіччя! Ні, я не радію своїй передчасній смерті, але, погодься, було б набагато гірше опинитись у загробному світі лісовиків або кікімор.

Прекрасні дівчата з довгим розпущеним волоссям граційно проходять повз, час від часу підкладаючи мені фрукти або підливаючи вино. Та я ж пиякою стану! Чи мені це не загрожує? Кхм… Хміль зовсім не відчувається.

Здається, неподалік їхнє село, хоча жодного ельфа не видно. Напевно, ці покидьки не заслужили такої розкоші. Це ж треба – вчотирьох на одного! Гент молодець, двох встиг якщо не вбити, то покалічити сильно – за мною вони вже не гналися. До речі, я теж міцно стукнув гостровухого. Він свої зуби все ловив і ловив… а я падав і падав…

Я ніколи не замислювався, що відчуває людина, розуміючи: вона бачить сонце востаннє. Коли дивиться на стрілу, від якої не зможе ухилитися. Коли очі відображаються в лезі, що стрімко опускається вниз…

Не знаю, як хто, а я не вірив… Лежав під прицілом трьох сталевих наконечників (цей, що без зубів, тільки клинок витяг) і не міг сприйняти те, що все скінчено. Що я ніби як є – але мене вже немає… і навіть коли свиснула оперена стріла, мені здавалося, це не по-справжньому… все ще змінитися… адже не може такого бути зі мною?! І досі не вірю…

Гадки не маю, чому ми разом, Міко, але мені не так самотньо.

Ех, лежати в тіні набридло… І ельфійки надокучили. Добре, звичайно, що вони настільки, хм… вражаючі – маючи таку красу під боком, жоден ельф і не гляне на мою сестру. Щоправда, чомусь при погляді на цих дівчат я згадую Храм Зоряного Неба: він прекрасний і величний, годі й казати, проте лізти нагору не хочеться. Пробач, Міко, вульгарно прозвучало, але суть зрозуміла, чи не так?

Мабуть, варто встати і поглянути навколо. Раптом тут ще якісь раси є? Може, знайду, з ким зіграти у клітинку[6].

О, щось ельфієчки сполошилися. Мене злякались? Ха-ха, я ж ніби не страшний!

Ага, з’явився хтось новий… зараз підійде ближче… невже ельф?.. Ні, начебто перевертень. Справжній, а не якийсь там метаморф.

Ах ти ж!.. Дівчата рабині! З нашийниками! Що за?.. Та такого бути не може! У Дивному Лісі немає рабства!

– Як почуваєшся, синку? – здається, це мені…

Чи то у мене тепер неймовірна компанія, чи я не вмер… І навіть не знаю, що краще.

Бувай, Міко. Схоже, я просто збожеволів.

***

/Рена/

Зете, сьогодні воістину найдивніший день у моєму житті! Саме так: вчора був найстрашніший, а сьогодні – найнезвичайніший.

Я прокинулася на світанку. Сонце тільки виглянуло з-за обрію, пофарбувавши фіранки в легкий жовто-рожевий колір. Фіранки?! Я ж заснула в лісі?.. Але жодних сумнівів – я розплющила очі в невеликій світлій кімнаті. Широке ліжко біля стіни, стіл навпроти, під ним – табурет, у кутку умивальник, на вікнах – справжнісінькі білі фіранки! Двері відчинені, чути голоси.

Я схопилась як ошпарена. Одяг на мені, і слава богам! Вікно відкрите, але під ним – зарості кропиви, причому не клуської декоративної, а дикої. Підлога вистелена товстим килимом, тобто є шанс дізнатися трохи більше про ситуацію, що склалася, не привертаючи уваги.

Двері розчинилися беззвучно. Ага, тут – порожня кімната. Далі – ще двері… й одні в бічній стіні.

Ой, голоси стихли… Цікаво, чому? Невідомі помітили мої пересування?

– Магі, чому ти не подоїв корову?

Я підскочила від несподіванки, а жінка обурювалася десь поруч, за відчиненим вікном:

– Я розумію, що на свято Меду чоловіки йдуть у ліс, але ти обіцяв! Пам’ятаєш, я тебе перепитувала? Я тоді сказала: «Магі, любий, я збираюся до мами, ти зможеш подоїти корову? Якщо не зможеш, мама прийде до нас погостювати, бо я дуже хочу її побачити, і саме сьогодні вона вільна, адже її новий дивак-приймак іде в ліс». Пам’ятаєш?

Чоловік щось бурмотів на своє виправдання, але дружина його не слухала.

– Як ти міг? Я пішла на весь день! Корову треба доїти, Магі, якщо ти хочеш, щоб вона давала молоко!

Сперечальники йшли до тої кімнати, де я прокинулася.

– Хто спав у нашому ліжку, Магі?! – страшним голосом закричала господиня.

Грюкнули віконниці, брязнуло скло…

Я вирішила, що час тихенько тікати.

Чергові двері відчинилися теж без скрипу. За ними було щось на кшталт прибудованого сараю. Там стояли якісь бочки, діжки, відра, висіли зв’язки часнику та цибулі, лежали мішки… Я подякувала богам за підтримку, зробила кілька кроків і закричала!

Перед моїми очима мірно розгойдувалися дві ноги. Стрункі такі ноги, у високих шкіряних чоботях і оркських штанах (зі щільної тканини, яка нагадувала мішковину).

З’ясування стосунків між господарями будинку припинилося, однак мене хвилювали інші проблеми. Варто було підняти очі й упевнитися в здогадці, та я зволікала, не в змозі поглянути на чиєсь розпухле посиніле обличчя. В голові не вкладалося, що і довговухі можуть зводити рахунки з життям. Чи цьому хтось допоміг?

Стукнули двері, впускаючи кремезного ельфа з вилами. Побачивши мене, він злегка сторопів і озирнувся назад – чи не помітила дружина. Потім запитально підняв брову. Я вказала вгору, мимоволі подивившись туди ж.

І знову закричала.

«Самогубець» розтиснув руки, якими тримався за балку (здається, його привернула риба, що сушилась під стелею), і зістрибнув униз. Біле волосся мазнуло мене по щоці, очі, що світилися навіть вдень, на мить опинились напроти, але цього разу я стрималась. Зате господиня будинку влетіла розлюченою кішкою!

Скалка опустилася на потилицю незнайомця, і він упав на бруднувату підлогу…

Всупереч побоюванням, жінка не кинулася зі своєю зброєю на мене, навіть на чоловіка не накричала. Воно й зрозуміло – яка ж я конкурентка ельфійці? Прикро, у Влаї мене вважали красунею.

– Дозвольте відрекомендуватися – Магірел, – витончено вклонився ельф.

Я трохи розгубилася.

– Віарела, – кивнула господиня.

– Ду-уже приємно, – сяк-так впоравшись із подивом (не очікувала, що ельфи знайомитимуться з чужачкою, яка невідомо як з’явилася в їхньому будинку), пробурмотіла я. – Рена.

– Поснідаємо? – запропонувала ельфійка. – Магі, допоможи цьому нахлібнику і попередь, що я серджуся, тому нехай задовольняється твоєю компанією.

– Ви його знаєте? – Моє здивування пояснювалося тим, що вуха у незнайомця були звичайнісінькими.

– Ох, дитинко, ми тут всі одне одного знаємо, – заусміхалася господиня, – а цього телепня й поготів. Ходімо, Дімік вранці готує особливо смачно. Дімік – наш домовик, – пояснила вона. – Хоч і молодий ще, зате старанний і не соромиться вчитися.

У стіні знайшлися двері на кухню, напівприховані мішками з картоплею. Ось де панували чистота і лад!

Дерев’яний стіл із білою стільницею і різьбленими ніжками, кілька зручних стільців, численні вироби з лози… І піч, біля якої поралася волохата істота розміром як велика собака. Щоб управлятися з рогачем, вона ставала на лавку.

– Діміку, познайомся, це Рена, – назвала мене Віарела.

Домовик зістрибнув на підлогу, витер руки вишитим рушником і протягнув крихітну, схожу на дитячу, долоньку. Я обережно її потиснула, і кухар повернувся до роботи.

Через деякий час на столі з’явився сніданок, але мені було важко відчути його смак. Я згадала, що такі-от милі ельфи, як господар, вбили моїх супутників… мого брата! Що в гості мене не запрошували…

Ельфійка немов відчула мій настрій. Вона навіть не спробувала ні про що розпитати. Мовчки прибрала порожні тарілки, налила запашний чай, поставила печиво і блюдце з медом. І несподівано сказала:

– Ти, напевно, хочеш побачити нареченого. Допивай і підемо.

Я вдавилася печивом. Чашка з гарячим напоєм перекинулася, ледь не обшпаривши мені коліна. Це що ще за милі ельфійські звичаї?! Тільки з’явилася – і вже засватали? Для повного щастя мені лише нареченого гостровухого не вистачає!

Сяк-так прокашлявшись (господиня легенько постукувала мене по спині), я наважилася уточнити:

– Е-е-е, нареченого?..

Віарела загадково усміхнулася:

– Не бійся, дитино, я сама здогадалась. Цього молодого чоловіка вчора притягли наші хлопці. Він зміг побороти двох із Пустки, уявляєш? Та що я тобі розповідаю, ти напевно все знаєш сама… Вродливий, ах! Плечистий, білявий, обличчя гарне, відкрите… Він попередив, що десь у лісі ховається його наречена. Дитино, чому ти плачеш? Йому пощастило, у нас гостював Лан[7]. Тепер твій любчик трохи відлежиться і…

А я ридала, зрозумівши, про кого говорила господиня. Ні, те, що Гент живий, не могло не радувати, але в глибині душі я сподівалася, що вона мала на увазі мого брата.

– Заспокойся, Рено, сльози тобі ще знадобляться, – продовжувала Віарела. – Сьогодні ми ховатимемо одного хлопчину…

Моє серце зрадливо стислося.

– Зовсiм молоденький, людина до того ж. Може, ти його знала? У нас тут люди не часто з’являються.

Я зірвалася з місця і побігла світ за очі, мимохідь розквасивши дверима ніс біловолосому незнайомцеві. Так йому й треба, не одній же мені страждати…