Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Сонце вже сховалося за укутаними снігом вершинами, і хоча його відблиски ще золотили хмари, панував вечір. Червоні й жовті тюльпани, що росли всюди, де їх не витоптували, стулили пелюстки, а комарі, навпаки, вийшли на полювання. Земля поки зберігала накопичене за день тепло, але від перевалу віяв прохолодний вітер. Він підганяв кучеряві хмари, а на північному заході збиралася гроза. Дуже скоро важка сіра пелена затягне небо над моєю головою…

– Поговори зі мною!

Я лежав на спині, дивився вгору – туди, де плавали золотисто-рожеві хмарки, і вдавав, ніби не чую його голосу.

– Чому ти злишся? Все можна вирішити спокійно.

Хіба я злився? Та ні!

Послушники (аж п’ятеро) рядком сиділи віддалік, очікуючи наказів. Як не дивно, страху вони не спричиняли. Безвольні маріонетки, їхня доля була набагато гіршою за них самих.

– Невже ти справді мене не чуєш? – ненависний голос сповнився відчаю. – Тоді нам краще померти… Гей, Беріаку, Жерете…

Я подумки послав цього ненормального в таку далечінь, куди й нічним не дістатися.

– Все-таки чуєш. Я відчуваю твою досаду, хоча не можу прочитати думки. Поговори зі мною!

Знову та сама пісня!

– Про що нам розмовляти? – дивно ж бо як, говорити в порожнечу, і нехай жоден із дикунів навіть головою не повів, мені стало незручно. – І хто гарантує, що ти почуєш мене?

– Я бачу те, що бачиш ти, і відчуваю як ти, то чому слух має бути винятком? – Невідомий співрозмовник явно зрадів. – Як тебе звати?

Здалеку долинув гуркіт грому. Сутінки густішали, розчерки блискавок миготіли на заході. Кілька крапель дощу впали на підставлену долоню, а потім почалася така злива, якої я давненько не бачив. Потоки води били з надзвичайною силою, обіцяючи змити мою трав’яну спідницю.

Блискавка ляснула прямо над будинком, страшенно гримнуло, затремтіла земля.

– Діти, швидко всередину!

Послушники скорилися миттю.

– Нам теж треба піти.

Мені ця ідея зовсім не сподобалася.

– Навіть дитина знає: під час землетрусу потрібно залишатися на відкритому місці.

– А під час виверження вулкану?

– Та звідки тут узятися вулкану? Ні диму, ні…

Підземний поштовх жбурнув мене вниз.

– Ці гори створила магія! І вони відчувають її. Тебе в школі не вчили історії?! А сьогодні тут використали стільки сили, що може прорватися й новий вулкан, що вже казати про кратер старого?! Повзи до будинку! Не вставай, дурню!

– Це жарт такий? Звідки в Крайніх горах маги?!

– Закітай полікувався магією і втік порталом! Ти що, не знаєш? Магія нічних за своєю суттю мало відрізняється від людської. Тільки відьми використовують внутрішню силу і не впливають на навколишній світ! Не вставай, чуєш?!

Я не послухав розумної поради і знову розтягнувся на теплій землі.

– Тепер його звуть Маргет, – пробурмотів, випльовуючи глину, що потрапила на зуби. – І щось мені підказує, що раніше він тут не пішки пересувався.

– В якому сенсі?

– У прямому! Кілька днів тому я бачив його в Мелосі. По-твоєму, він перетнув пів континенту ногами?

– Я показав йому, як використовувати Криваве озеро. Це стабільний портал, який…

– У якому живуть монстри! – обірвав я і закашлявся, ковтнувши жменю пилу.

– Ти б зараз не через монстрів турбувався, а через вулкан!

До мене почав повертатися здоровий глузд.

– Де він? Звідки чекати вогню?

Голос у голові не відповів.

– А як же інші?

Він зволив розреготатися:

– Жерете, допоможи!

Один із послушників, спритно пересуваючись по тремтячій землі, перекинув мене через плече й швидко опинився біля ґанку. Останнє, що я побачив, перш ніж зачинилися двері, було полум’я, що охопило схід.

– Засув!

Руки слухняно виконали наказ, і лише потім я усвідомив – замкнені двері не захистять нас від стихії. А ось швидкі ноги…

Немов прочитавши небезпечні думки, голос у голові гаркнув:

– Беріаку, тримай двері!

І світ перевернувся.

***

/Рена/

Велика сіра птиця з жовтими очима міцно тримала в довгих чорних пазурах закривавленого голуба і підозріло косилася на нас із Гентом. Спочатку я сприйняла її за живу, але звідки в світі гномів взятися зеленим деревам на задньому плані? Добряче затертий напис внизу гобелена стверджував: «Лише ясний погляд відкриє небо».

Ми були в єдиній, як мені здається, будівлі, де не доводилось згинатися в три погибелі, щоб увійти в двері, – в замку Старійшин, а саме – в підвалі цього замку. Як ми тут опинилися? Ох, краще не згадувати…

Трохи раніше Лан висловив припущення, що в місті з населенням понад п’ять тисяч жителів теоретично хоч хтось та мав залишитися. Може, забутий усіма і звиклий до голодного існування в’язень або випадково забута в коморі дитина зі сльозами на очах молять богів послати їм рятівників… Коли я розчулилась і зірвалася негайно перелізти через стіну, щоб допомогти стражденним, біловолосий вампір байдуже додав:

– Якщо хтось і залишився, то він настільки здурів від голоду, що зжере тебе без солі й подякує небожителям за послану їжу, а коли трохи прочухається, накладе на себе руки, оскільки порушить гномівський Кодекс, який забороняє їсти ввечері м’ясні страви. Тому, кралю, якщо тобі дуже хочеться щось шукати, почни з потайних ходів, які, сама розумієш, є скрізь і можуть завести всюди. Точніше, ви з Гентом займіться стінами та підвалами.

– А ти? – спитала я.

– А я виконуватиму свій обов’язок. Тобто бігатиму по місту і заглядатиму в кожну щілину.

– Може, хоч ворота відчиниш?

– Хіба для тебе є перешкоди, відьмо?

Я прикусила язика, щоб не пом’янути Реха і його діяння. Це ж треба так зганьбитися! Гартонця годувала, раділа, що вдалося обійти його несприйнятливість до ілюзій, а про такі елементарні речі не подумала…

Потренуватись на воротах мені не довелося. Гент, невпевнено відштовхнувшись від землі, перелетів стіну і, здається, зніс прихисток вартових. Важіль опустився, товсті смуги заліза зі скрипом розійшлися, і шлях у місто був вільний.

Камінь і скло – ось що впадало в очі. Жодних ям чи вибоїн, усе ретельно замощене… Навіть яскрава цвіль, що панувала всюди, обійшла проїжджу частину боком. І, зрозуміло, стіни теж були з каменю. Величезні вікна, за якими в багатьох будинках виднілися світляки, показували розкішне оздоблення приміщень. Переважно зелений колір, безліч штучних рослин… У моєму уявленні житла гномів мали зовсім інший вигляд.

– Вітальні, – сказав гартонець, помітивши мій зацікавлений погляд. – Житлові приміщення без вікон, а це данина моді.

– Зайдемо? – запропонувала я, вказавши на милий будиночок, у якому виднілося кілька іграшок.

Він зітхнув.

– Рено, повір, в цьому домі немає ні підвалу, ні комори, ні чогось потайного. Тут жила молода навіть за гномівськими мірками сім’я, заощаджень якої не вистачило на нормальні стелі. Які таємні ходи, тим паче у старі шахти? Ти, напевно, не знаєш, але соціальне становище в підземному світі визначають саме за висотою стель. У великих містах, таких як Лірн або Треум, ми могли б вільно пересуватися, починаючи з кварталів власників рудників і заводів, а тут, боюсь, хіба що замок Старійшин буде придатним.

Чим далі ми просувалися, тим більше я переконувалася в словах Гента.

Порожнє місто лякало. Мені довелося бачити кілька картин часів великої війни, на яких художник зобразив кинуті села та зруйновані міста. Там панував хаос. Будинки з вибитими вікнами, зламані вози, розкидані речі і безліч щурів… Навіщо згадувати? А тут усе свідчило про те, що якоїсь миті жителі зникли. Не виїхали – оселі здавалися залишеними на короткий час, а не покинутими назавжди. Не втекли в паніці – ознак поспіху або безладу я не бачила. Не стали жертвами невідомої хвороби або заклинання – ні на вулицях, ні за прозорим склом не було чиїхось останків.

Зникли…

Чим ближче ми підходили до центру, тим більше хмурився Гент. У мене створилося враження, що йому не подобався лад, який панував навколо.

Як і передбачав гартонець, низькі сірі будівлі тяглися аж до головного майдану, і лише замок Старійшин височів над ними. Ця велика темна споруда була значно давнішою, ніж будинки, що її оточували, і зовсім не мала вікон.

– Тут колись жила родина засновників селища, – промовив Гент, – а потім рудники дали прибуток… Прийшли інші сім’ї, побудували заводи, розбили плантації, створили робочі місця, показали гроші… і засновники перетворилися на звичайних жителів. Пізніше, коли чисельність населення дозволила заявити про Жатрад як про місто, а не поселення рудокопів, з’явилися Старійшини – головні роботодавці, і народилося ще одне гномівське містечко.