19.2

***

{Рена}

Головний мелоський «гномівський колодязь» розташовувався у лівому крилі міської ратуші. До речі, ратушею цю будівлю іменували чисто номінально, оскільки офіційного уряду місто не мало. Але Сім’я не проводила «неофіційні» зустрічі в своєму особняку, тому висока, з вузькими вікнами і зубчастими вежами споруда стала ідеальним рішенням.

Нічого спільного з тими входами у підземний світ, про які я чула, цей колодязь не мав. По-перше, в ньому не було ні краплі води. По-друге, не вимагалося стрибків униз головою – завбачливі мелосці встановили підйомник. І, по-третє, за все доводилося платити.

Всім, крім правителя Дивного Лісу.

– Це грабіж! – обурювався доглядач колодязя. – Тут і так майже ніхто не з’являється, а як кому закортить, то кожен хоче безкоштовно пролізти! І дружків за собою тягне, неподобствам учить! Ні, ви тільки подумайте! І хто? Обличчя величезної країни, єдиний представник своєї раси! А я тут навіщо стою, на вашу думку? Для красоти? Ні, дорогі мої, у всьому потрібен лад. Якщо не стежити за колодязем, його засипле піском! І листям! Водою заллє! Хто-небудь спіткнеться, зламає собі шию, і добре, якщо не людина. Відлежиться, вилізе, а…

«Обличчя країни» не дало змоги закінчити цей монолог.

– Ми у справі.

– Ну-ну, – пробурчав доглядач, – ясно, у справі. Які там можуть бути розваги? Екскурсія в зразкову шахту? – Він засміявся зі свого жарту. – А якщо у справі, то особливо платити треба! Місто має розвиватися, розширюватися, розростатися, роз…

– Ми можемо надати місту величезну послугу і зробити ваше місце вакантним, – похмуро кинув Гент.

Я ж підморгнула вартовому колодязя і показала з-за спин розшитий бісером мішечок, в яких зазвичай жінки носять монети. Доглядач розцвів. Він припинив з’ясовувати, хто має рацію, і послужливо відчинив подвійні стулки підйомника. Мішечок непомітно перекочував у загребущі лапи працівника важеля і мітли. Я сподівалася, що ілюзія протримається хоча б до моменту, коли ми опинимось у світі гномів, а то розлючений страж може відправити нас у вільний політ.

Все-таки до справжньої майстерності мені далеко! Важкий гаманець перестав відтягувати кишеню доглядача, коли від поверхні нас відокремлювали двадцять чешів, а від дна… та тільки боги знають, скільки залишалося до дна!

Внизу клубочився щільний сірий туман. Його щупальця гладили стінки колодязя, зверху линула відбірна лайка, а платформа, на якій ми стояли, не рухалася. Схоже, ображений страж просто заклинив механізм.

– Зовсім із глузду з’їхав від безгрошів’я, дурень, – фиркнув Лан. – Невже він вирішив, ніби ми звідси заплатимо? І лінь же лізти назад, вправляти йому мізки… А, облишмо, іншим разом розберуся. Ну що, ходімо? Красуні вперед!

І відчинив стулки.

– Мабуть, не забиратиму пальму першості у Гартона, – навряд чи Генту сподобалася моя посмішка. – Після вас, пане!

Гартонець, зчепивши зуби, без єдиного слова ступив у нікуди. Туман поглинув його абсолютно беззвучно, і сірі тіні затанцювали швидше, немов запрошуючи вниз.

– Хм-м, трохи не так, як планувалося, але ж легше змінити плани, ніж ситуацію, еге?

– Вибач, що? – чимось мені не сподобалися муркотливі нотки в голосі не-людя.

– Ну як же, я хотів допомогти другу вирішити його сімейні проблеми, а натомість позбувся друга. З іншого боку, поруч зі мною на крихітному майданчику чарівна молода вдова, яку необхідно втішити… Гей, Рено, ти куди? А прощальний поцілунок або передсмертна записка? Залиш хоч рожеву хустинку на пам’ять!

Але я вже зробила крок у порожнечу.

Це мало нагадувало падіння. Втім, мені було не до того, щоб запам’ятовувати відчуття. Я кипіла, як забутий на розпеченій плиті чайник. Ненавиджу! Ненавиджу глузування і його постійну гру! Так і хочеться повисмикувати це біле волосся, подряпати самовдоволену пику! Підловити на чому-небудь принизливому і скласти сотню байок про легендарного героя!

– Посилкою пришлю! – звісно, Лан моїх слів не чув.

– Що?

Я різко обернулася, втратила рівновагу і опинилась в обіймах гартонця.

– Руки! – моєму приглушеному гарчанню позаздрив би будь-який звір.

Гент незворушно обіймав мене й далі.

– Руки? Але навіщо посилкою? Вони ж протухнуть. Краще заплатити магу за маленький портальчик…

На очі навернулися злі сльози. І тут глузування! Як же я втомилася від усього цього… Хочу додому, в своє м’яке ліжко, де так добре жувати теплі пампушки і читати про дивовижні пригоди, до яких я не мала жодного стосунку. Там герої стійко витримували насмішки долі та йшли до мети, незважаючи на жахливі перешкоди на шляху. Навіть Няв знав, що чіпати мене в такі моменти небезпечно для життя. Я ж не лізла до нього, коли помічала, як у широке вікно кімнати брата незграбно заповзало чергове «єдине кохання».

Хочу тиші і спокою… Прокляття, що зі мною відбувається? Зовсім недавно я вирішила, ніби мені подобається наповнене небезпеками життя, а зараз?

Ми були в невеликій кам’яній западині, де колись хлюпалося підземне озеро. Лан матеріалізувався прямо перед нами.

– Що це з нею? – одними губами запитав гартонець, якого я в роздратуванні відштовхнула.

– Перехідний період, – вампір навіть не намагався говорити тихо. – Так кумедно спостерігати. Нічого, ще кілька років – і справжня відьма готова!

Не знаю, чи можна вірити його словам. Та й яка різниця, перехідний період винен чи щось інше?! Настрій у мене був поганий, досада й образа змінилися чистою злістю на весь світ, і навіть в майстерно вирізаних із дерева, яскраво розфарбованих фігурках гномів, що виднілися навколо, видавалося щось зловісне.

А, можливо, річ у підземному світі. Надто вже гнітючим він був, занадто тиснув звідусіль масивністю. Я не уявляла, як можна провести життя в цьому кам’яному мішку, не бачачи неба (крім гранітного), не чуючи вітру (протяги - зовсім не те), без зелені навколо (чи цвіль теж вважається зеленню?) і співу птахів. Без Руна і Рунни, нарешті!

Я з подивом помітила, що нас ніхто не зустрів. Ну, на почесний ескорт очікувати й не доводилося, але мав же хтось доглядати за порталом? Дивно…

Лан впевнено попрямував до одного з виходів, яскраво освітленого великим світляком. Незабаром ми побачимо місто гномів… Мені було страшенно цікаво, яке воно. Ні, не так. Мені було страшно і цікаво.

Вузький, облицьований мармуром коридор справляв неприємне враження. Його стіни, підлога і стеля відбивали холодне біле світло, створюючи відчуття чужості. Саме так – я почувалась тут незваною гостею, яку господарі не женуть за поріг лише задля пристойності.

– З поняттям гостинності довгобороді не знайомі, – немов прочитав мої думки Гент. – Тільки скелетів-вказівників і черепів-прикрас не вистачає.

Як не дивно, Лан нас не підтримав. Він прискорив крок, кидаючи косі погляди навколо, ніби боячись побачити щось неприємне. Я згадала гномів, що притягли Арголіна в село ельфів, і відчула незрозумілу тривогу. Все, що мені розповідали про маленький народ, суперечило тому, що ми бачили зараз.

Життя в підземному світі значно впливає на світогляд. Одна з головних заповідей гномів – двічі на день обходити володіння. Ще одна – не залишати чужинців самих… Доглядач мав чергувати біля порталу, і крапка! А якщо його там немає…

– Що ж тут відбувається, га? – тихо вимовив біловолосий. – У них не буває воєн і повстань…

– Все трапляється коли-небудь вперше, – філософськи зауважила я. – А чому ти… – і замовкла.

Слова Гента виявилися пророчими.

Там, де коридор закінчувався, виднівся вільний простір, а біля виходу на притулених до гладкої стіни списах шкірилися два обвуглені черепи. Поза сумнівами, не гномівські.

– Це люди? – діловито поцікавився гартонець.

Лан потикав пальцем у чорні діри, підібрав з підлоги відпалу нижню щелепу одного з черепів.

– Якщо нічному вампірові відірвати голову і помістити її в плавильну піч, то вийде щось схоже… і не питайте, звідки я про це знаю. Рено, скажи чесно, чи є сенс просити тебе повернутися туди, звідки ми прийшли?

Сенс був, і я б з радістю скористалася привабливою пропозицією.

– Портал у зворотному напрямку не працює? – напівзапитально нагадав Гент.

– Маєш на увазі, що як помирати, то всім разом? – важко було втриматися від шпильки. – Гаразд, ходімо. Гартон, як завжди, лідирує?

– Пропоную тимчасово перервати з’ясування стосунків. – Помаранчеві очі Лана дивилися, не кліпаючи. – Я йду попереду, тому що вмію це робити. Ти йдеш позаду, щоб нікому не заважати. А Гент залишається тут, поки не зможе приєднатися до процесу. Та не так же, Рех тебе забирай!

Остання фраза адресувалася не мені.

Гартонець сидів навпочіпки, схиливши голову вниз. На світлому волоссі не залишилося жодного сліду крові, зате воно немов палало. Ще одна загадка… і синє світло в його очах здалося мені майже звичним.

– Боги, ти зовсім не тренувався! Досить тріпати нам нерви. Вимикай це диво-дивне, не маю часу тебе налаштовувати. Ідеш за Реною і працюєш живим щитом. Сподіваюся, у тебе вистачить вправності не перетворитися на мертвий вантаж. Ходімо нарешті!

Коридор вивів нас на широкий карниз, звідки відкривався прекрасний краєвид на обитель гномів. Напевно, мені треба було захоплюватися низькими, здаля наче іграшковими будиночками, грибними полями і сріблястими трубами водогону, що оперізували місто, але я не могла відвести погляд від горизонту, дивуючись неймовірним розмірам цієї печери.

– Ось так і з’являються легенди про мертві міста, – тихо сказав Лан. – Поля не прибрали, жителів не видно… А найголовніше – немає диму. У підземеллях вогонь вирішує усе. Облиште бойовий порядок. Там немає ні ворогів, ні друзів. Нікого там немає…

– Сюди ж навідуються з інших селищ, – впевнено припустив гартонець.

– Особливістю цього міста було те, що воно спілкувалося з іншими винятково за допомогою порталів. Якщо вони перекриті…

– Не могло ж ціле місто просто вимерти? – не вгамовувався Гент. – Мелоський портал працює! Та й запаси їжі довгобороді роблять на сотні років наперед. Там хтось має бути.

– Ти бачиш дим? – втомлено запитав біловолосий вампір.

– Нічним вогонь не потрібен.

Не знаю, навіщо я це сказала, але мої думки постійно крутилися навколо Сім’ї.

– Нічні… – Лан серйозно задумався. – Скрізь нічні… Прекрасна ідея, Рено, просто чудова! Нам би вибратися звідси, а потім ми зробимо з неї відмінний привід втрутитися в мелоські справи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.