2. Подаруночок… для трьох

{Навагрем}

Привіт, Міко!

Не думав, що так скоро зустрінуся з тобою… Угум, зараз мені дійсно нема з ким поговорити. Уявляєш? Мені! Ні з ким! Точніше, спілкуватися на абстрактні теми я можу навіть із нашим кучером, справжнісіньким гартонцем. Або з сестричкою. Або з… Ні, з ним – нізащо!

Тільки я не хочу точити баляси… Чесно, Міко, вперше в житті у мене немає настрою тріпати язиком ні про що. Мені б поскаржитися… Боги, невже це говорю я?! Той самий я, який колись п’ять діб просидів у казематі на хлібі й воді, тому що бабуся вирішила навчити мене розуму і застосувала одну зі своїх ілюзій? Повір, фантом був як справжній, я після цього тижнів зо два ходив тихіший від води, нижчий від трави…

Але в’язниця – ніщо в порівнянні з цим! Клянуся, на місці Його Величності я б відправив дитя кудись подалі ще років десять тому. У старого Малдраба залізні нерви і дуже вірні піддані. Якби я жив у палаці, вже сотню переворотів влаштував би, щоб позбутися люб’язного наслідного принца.

Він жахливий! Ні, зовнішність у хлопця нормальна, але характер…

Я схиляюся перед магією. Якби придворний маг не відправив нас до кордону з Клусом, не уявляю, як би ми витримали цей шлях.

Їдемо другий день. Всі нечисленні (і якісь дивні) зустрічні люди вже в курсі, хто завітав до їхньої країни. Добре, що до Університету Радіса зовсім близько, а то, боюсь, аборигени почали б масово тікати від нашого стихійного лиха.

За час, проведений у світлішому товаристві, я відкрив у собі кілька нових рис характеру, про які досі й не підозрював. Жорстокість і безхребетність – як тобі поєднання, Міко?

Жорстокість – бо бачу в своїх руках батіг нашого візника (він його чомусь не використовує, хіба що ґедзів проганяє з кінських вух). Ех, пройтися б по ніжній спині Його Високості, та так, щоб хлопчисько раз і назавжди усвідомив: булка з камінцями всередині – не смішно!

А безхребетність – я разів зо п’ять поривався дременути геть, тобто повернутися додому, але – терплю… І я зовсім не співчуваю надто відповідальній сестрі, готовій витримати все, лише б не провалити «справу»!

До речі, вона не плакала з п’яти років… Навіть коли зламала руку, ногу і ніс, упавши зі слизьких сходів. Так, сходи тоді натер маслом я, і зараз мені дуже соромно, але що взяти з восьмилітнього хлопчака? Після того випадку від жорстоких витівок мене нудить. А як назвати підлітка, в якого зачатки совісті ще й не прокинулися?

Я вже не кличу сестру Ревою. І не жартую. Дивно, за ці дні ми здружились як ніколи раніше.

Рена просила не чіпати Його безглузду Високість хоч до місця призначення. Я і не чіпаю. Трохи втішає те, що сьогодні вранці Арголін відчув деякі незручності. Він спробував підлити в овес для коней пляшку якогось смердючого пійла, а Гент, наш гартонський кучер, це помітив і вилив частину вмісту хлопчикові в рот, частину – на розшитий золотими нитками одяг. І нічого, стерпів імператорський спадкоємець, тільки з кущів не вилазив десь півгодини.

Спробував би не стерпіти! У гартонців своя магія, Сила Вогню називається. Вона вимагає болю і страху, але може протистояти тому, що вважають справжньою магією. А ще Гент на голову вищий за мене і на дві – за принца, має широкі плечі і величезні кулаки, небагатослівний і не терпить, коли ображають тварин. Зовні він істинний гартонець: незворушне вродливе обличчя, світле волосся (щоправда, коротко стрижене – напевно наслідує гартонському королю), рельєфні м’язи. Якби не малолітня катастрофа, Рена звернула б на нього увагу.

Втім, навряд чи. Гент для неї занадто старий. Йому аж за тридцять.

А Його Високості варто було б народитися в сім’ї катів. Ні, я не злословлю! Але для того, щоб довести до сліз мою сестру, потрібен справжній талант.

Починаю підозрювати, у чому насправді полягає «справа державного значення». Схоже, нам судилося взяти участь у операції «Повернення блудного мага». Адже відомо: кожен, хто має хоч зачатки магічної сили, може розраховувати на привітну зустріч у Клусі, тому майже всі веллійські маги перебралися на північ. Ха, через тиждень спілкування з нашою Високістю вони дружно кинуться назад – на землі, де зараз немає цього кошмару!

***

{Рена}

Здрастуй, Кулько!

Це знову я, Рена.

Ні, Рева…

Хочу додому… Ти не повіриш, але вже на другий день перебування поза домівкою мені хочеться назад. Краще б я довіку сиділа у Веселому кварталі. Повір, Кулько, там було так добре!

Я ненавиджу дітей. Ненавиджу! Всіх без винятку, особливо дорослих. Ніколи не погоджуся завести власну дитину. Навіщо? Народжуй її, дбай, годуй, одягай-взувай, виховуй, захищай, втішай – і з жахом чекай, що буде в результаті! Нізащо не повірю, ніби в імператорському палаці бракувало няньок і вихователів. І?..

Вчора я плакала…

Втім, почну спочатку, Кулько.

Вчора на світанку нас із братом урочисто перепровадили в імператорський палац. Та ще архітектура, маю визнати! Його будували чотири покоління веллійських правителів, тому віяння різних епох дуже помітні. Однак не посвячені в історію бачать лише нагромадження різнокольорових веж, балкончиків і підвісних мостиків, що більше пасували б Веселому кварталу.

Тут чекала карета для нас і Його Високості. Також до відправлення готувалися двадцять найкращих воїнів із імператорської гвардії – ті самі, для супроводу принца на заняттях.

Про прощання не розповідатиму. Що говорити? Навіть бабуся лила сльози…

А імператор зі своїм сином тільки ввічливими поглядами обмінялися. Хлопчина так стримано подав руку придворним і кивнув солдатам, що ті аж очі витріщили. Я розчулилася – треба ж, який вихований, не хоче, щоб про нього погано згадували…

Придворний маг мав зробити портал до кордону з Клусом. Не до університету, бо ж над територією магів переміщення іноземців заборонені. Звичайно, неслухів ніхто не ловив і не карав, однак надто вже часто портали викидали те, в чому і людину не впізнавали. Через такі «нещасні випадки» Його Величність навідріз відмовився вірити запевнянням клуського посольства щодо безпеки Арголіна. Тому від кордону до університету ми їхали б у кареті.

Спочатку порталом накрило гвардійців, потім – транспортний засіб. Ха-ха, ми ледь не залишилися без кучера – його затримав Малдраб Четвертий, очевидно, даючи останні вказівки. Якби придворний маг трохи не напартачив із порталом, зачепивши нашого візника, правити кіньми довелося б або комусь із охорони, або моєму братикові.

Після карети зник Няв. А далі…

На натовп придворних обрушився дощ із тухлої риби! Його Високість зволив заіржати і бігом кинувся у портал, рятуючись від гніву батька. Я ступила за ним…

Пожухла трава до самого горизонту, ніде ні деревця, ні кущика. Вдалині якісь пагорби, поруч – карета, кучер (справжній гартонець – гарний, як… навіть не знаю!), Няв, принц і… І все! Жодного солдата!

Я озирнулась уважніше. Теоретично можливо, що охорона випадково перенеслася не туди… І що тепер?

– Ну і чого витріщаєтесь? Поїхали! – перервав мої роздуми ще не огрубілий (а тому часом писклявий) голос Арголіна.

Йому ніхто не відповів, навіть Няв вражено дивився на безкрайню рівнину.

– Генте! – Його Високість вказав пальцем на візника. – Вибач, але… Боги, це неймовірно! Навіщо ти… Ні, ну серйозно! Ти ж щасливчик, а вляпавсь як… Точно! Взявся за справу, то й працюй добре! – і засміявся, немов сказав щось смішне.

Гартонець і бровою не повів (ми з братом переглянулися – витримка завидна). Терпляче пояснив:

– Почекаємо всіх.

Дивно, проте принц подивився на Гента з якоюсь… повагою?

– Серйозно? Вони тобі потрібні? Ти ж завжди обходишся без помічників, – промимрив і затих.

Ми чесно чекали до полудня. Настав він дуже скоро, сонце немов забігло в зеніт. Шкода, у списку необхідних у дорозі речей, складеному бабусею і мамою, годинника не було.

А потім Його Високість почав розповідати, як вчився робити портали, як погано у нього це виходило, як хочеться йому потренуватися прямо зараз і як засмутиться його обожнюваний батько, якщо принц десь загубиться…

Візник мовчки взяв віжки, і ми поїхали. На північний захід. У місто Клус.

Клуська межа – найпомітніша у світі. Важко не звернути увагу на тонку золоту смужку під ногами. Чому вона пролягала саме тут, не знав ніхто. Ну, з тих, у кого я питала. Щось таке відділяло й землі Старилісу, хоча з не-людьми все ясно. А маги, як на мене, надто переймалися кордоном. Хто до них полізе?

Значна частина населення країни магів зосереджена в столиці, що дала назву державі, тому коли кажуть «у Клус», мають на увазі саме місто. Нечисленні селянські поселення туляться до столиці, тому місцевість, де ми опинилися, була майже безлюдною. «Майже» – бо ж кількох клусців ми бачили. Вони, схоже, вже знали, хто завітав, оскільки близько не підходили, обмежуючись жадібною цікавістю.

Коні йшли мірним кроком, незважаючи на запевнення Арголіна в тому, що четвірка може і пробігтися, не втомиться. Підозрюю, Гент сподівався, що залишки супроводу Його Високості нас доженуть.

Принц нив-нив, та й заснув, розвалившись на одній із лавок карети. Няв примостився поруч із кучером, я висунула голову у вікно.

Через півгодини шия затерпла. Суха трава змінилася травою соковитою, траплялися невеликі кущики, час від часу з’являвся якийсь дрібний степовий гризун. Вдивляючись у темні пагорби вдалині, я вирішила – саме такий вигляд місто має здалеку. То ж вежі, хіба ні?..

Карету труснуло на якийсь купині. Арголін прокинувся… Ех, чого я тільки не чула за двадцять років життя у Веселому кварталі, але не втрималась і дістала Зелений блокнот. Принц різко замовк – напевно, в його уявленні дівчата червоніють і затикають вуха, а не записують «красномовство». Ха-ха! Я з дитинства засвоїла одне правило – ображають лише тих, хто дозволяє собі ображатися. Або коли лайка влучає в ціль… А до слів малолітнього розбещеного спадкоємця у мене винятково лінгвістичний інтерес.

Зрозумівши, що істерики не дочекається, Його Високість почав ритися у речах. У наших із братом сумках!

На спробу пояснити, що чуже чіпати непристойно, Арголін відреагував надто мляво. Він взагалі тепер ніби не звертав на мене уваги, повністю зосередившись на браті. Бідний Няв! Він ніколи не відчував себе жертвою, звик завжди бути найнахабнішим і найдотепнішим. Тільки мені здається, що в порівнянні з принцом брат – як домашній песик проти вовченяти. Начебто і зуби є, і хапнути може, але не серйозно, граючи.

Ми зупинилися біля невеликої швидкої річечки. Дерев тут не було, зате росли очеретяні зарості й багато високої соковитої трави. Не схоже, що сюди приходили люди. Я уявляла Клус більш обжитим!

Розсідлали коней (Гент), розстелили скатертину на землі (я), розклали їжу (ми з Нявом), почали їсти (Його соплива Високість).

Склавши докупи чотири бутерброди, Арголін примудрився відкусити разом від усіх. Потім надкусив чотири котлети. Я стримала сміх – дуже вже нагадував принц хом’яка! Брат невдоволено поморщився, проте шукати в сумці інші м’ясні продукти не став, а схопив булку.

– Обере…

Даремно гартонець старався, зуби Нява хруснули так, ніби він вгризся у камінь.

– …жно, – закінчив наш кучер, а брат уже витрушував із рота дрібні камінчики.

Гадаю, від вбивства його втримала лише жалюгідна поза спадкоємця імперії, що вдавився від сміху. Ми відбили всі кулаки об його спину!

Цікаво, звідки Гент знав про підлість?..

На землю впали сутінки. Гартонец поставив біля карети невеликий намет для Його Високості. Вогнище не запалювали, коней візник стриножив і пустив щипати траву. Дощу начебто не передбачалося… Зате Арголіну, що виспався вдень, закортіло погратися.

Коли зойкнув Няв, я не відразу зрозуміла, що сталося. А потім було пізно… Брат оторопіло дивився на свою дорожню сумку, яка швидко зникала у бурхливому потоці. Наскільки я знала, іншої поклажі в подорож він не взяв. Кілька секунд – і нічого не нагадувало про його багаж.

Щось невиразно пробурмотів Гент.

«Треба б записати», – подумала я, поспішаючи перехопити розлюченого Нява і не дозволити йому стати державним злочинцем.

І побачила звалені в купу речі, серед яких як маленьке сонечко сяяв жовтий ліхтарик. Іграшка, пошита з яскравої тканини і набита ватою. Давній подарунок. Дуже давній…

Мені було років п’ять – вік, коли багато вже розумієш і багато запам’ятовуєш. У наші двері постукав пан, чийого обличчя я не можу згадати, як не намагаюся. Мама тоді повела брата на ринок купувати новий одяг. Вони майже щотижня туди ходили, на Няві все ніби горіло… Бабуся була зайнята. Тато клієнтів не приймав, тому що «…не з його хитрою пикою секрети випитувати» (так бабуся стверджувала).

А мені стало цікаво! Тихенько прокравшись у кімнату для гостей, я причаїлася в найтемнішому кутку і почала спостерігати, намагаючись навіть не дихати. Але той пан мене помітив. Поманив до себе і, коли я вилізла, чекаючи на покарання («Клієнти не люблять, коли хтось підслуховує!» – багато разів повторювала мама), зненацька запитав:

– Ви не зайняті, маленька феє?

На той час я знала, що від чоловіків, які називали мене «феєю», «дріадою», «німфою» або якось схоже треба триматися дуже далеко. Бажано за кулаками тата. Однак мені так хотілося комусь допомогти!

– Ні, пане, – проспівала я, входячи в образ «Жилетки», – прошу, розкажіть, що привело вас до нас?

І він розповів. Довго говорив… Всього не пам’ятаю, але загальний сенс… Той чоловік втратив життєву мету. Він дуже любив брата, готовий був заради нього на все, але брат помер. Потім зустрів чудову і незвичайну дівчину, але й з нею щось трапилося. Наш гість почав допомагати людині, яка «вважала його братом», але… Щось гризло його зсередини.

У п’ять років важко зрозуміти, як це – не мати сенсу життя. Я й не зрозуміла. Тільки зацікавилася дівчиною. Розпитувати почала – яка вона, що любила, чого хотіла. Дітям подобаються казки, в яких «жили довго і щасливо».

А пан той начебто засвітився в душі. Сказав:

– Дякую тобі, маленька феє.

І пішов, не чекаючи дорослих. З нашої «хитрої» кімнати вийшов, навіть не помітивши, що двері приховані ілюзією.

Наступного дня я отримала подарунок – м’яку жовту іграшку-ліхтар. Чомусь я знала, це – від нього! Перший заробіток! Мій талісман…

Як уві сні я бачила руку принца, що схопила моє сонечко. До нього майнув Няв – він розумів, що означала для мене та річ. І він був швидкий, але… Метеором пролетів ліхтарик, булькнув у річку. Брат ледь не кинувся слідом, тільки міцні руки Гента втримали його від самовбивчого стрибка у стромовину. А я дивилася на все це, не в змозі навіть поворухнутися, щоб витерти сльози. Мені було боляче, і справа не в іграшці!

Так, талісмана шкода, однак я ніколи не забуду, звідки він у мене. Не забуду свого призначення! І нехай часом мені наплювати на всіх, розумію – коли комусь знадобиться допомога, я не відмовлю. Не тому, що повинна або хочу. Допомагати – моя сутність, подобається мені це чи ні. Від долі не втечеш, і проігнорувати її навряд чи вдасться. А покликання Його Високості – шкодити. Не важливо – кому, не важливо – як, не важливо – навіщо. Просто зробити гидоту і порадіти своїй винахідливості, насолодитися безкарністю. Не від особливої жорстокості або черствості, а лише тому, що в цьому його призначення…

Я не сказала ні слова. Розвернулася і пішла в карету. Майже відразу ж до мене приєднався брат.

Арголін лізти до нас не ризикнув. Погасав ще біля річки і притих.

Ми з Нявом шепотілися до півночі. Він хоче кинути все і повернутися додому. А мені соромно перед Його Величністю. Ми домовилися піти, передавши малолітній кошмар вчителям.

Цікаво, де ночував Гент? Вранці він влаштував спадкоємцеві урок, за що виріс у моїх очах до нечуваних висот.

Може, не стримувати брата?

На горизонті з’явився ліс. Звідки він у Клусі? Тут же степ і степ… Вічно ці маги щось придумають! Але нічого, ми вже близько. Між іншим, це дуже добре, адже вантажний віз із речами принца і провізією нас не наздогнав. Харчуємося тим, що зібрали нам з братом у дорогу. Їжа закінчується підозріло швидко. Ніби гризуни якісь завелися у кареті!

До настання темряви ми в Університет Радіса не встигнемо, доведеться знову ночувати в дорозі.

Сьогодні під час вечері всі, навіть принц (розплати очікував, хе-хе?), спочатку розколупали вже черстві булки і лише потім почали їсти.

Гент заборонив розпалювати багаття. Останнім часом він помітно напружений. Роззирається, ніби чекає чогось… І, здається, не збирається спати. Ходить навколо карети, на північ поглядає.

А коли Арголін зійде на трон, я поїду з Веллі. Може навіть у Дивний Ліс.

Хвилювання заразливе! Мені вже й спати не хочеться… ні капельки… зовсім…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.