Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Я просидів на трохи обвуглених колодах, що колись служили основою фортеці, до самого вечора. Нічний запевняв, що якщо побудований ним будинок витримав дикий напір вулкана, то й мешканці Кривавого озера йому не зашкодять. Наче ми обидва не чули, як шкреблися міцні зуби об дерево…

Колишнє тіло Кер'яла довелося використовувати як лавку, інакше воно періодично намагалось зісковзнути у воду. А ганятися по надзвичайно нестійкій конструкції за трупом у мене не було ні найменшого бажання. Крім того, я став жертвою морської хвороби. Чи це регулярний струс мозку давав про себе знати?

Дивно, проте жодних ознак активного вулкана не було. Думаю, нічний мав рацію – стихія відчула магію і вирвалася, щоб насититись. Їй же невтямки, що обрушилася вона на ні в чому не винних людей…

Спочатку від сусіда безперестанку сипалися ідеї порятунку. Наприклад, він пропонував використовувати своє тіло як пліт, але коли один із монстрів перестрибнув наш плавучий прихисток, різко змінив плани. Ще Кер'ял хотів, щоб я прокусив собі зап’ястя і напився крові, а він спробує скористатися магією нічних. Від думки про це мені захотілося кинутись у воду… Також вампір сказав, начебто може навчити мене ритуалу створення рабів на кшталт послушників, і радив застосувати отримані знання для приборкання якогось монстра. Я підозрював, саме цим він займеться, коли моя свідомість засне.

Загалом, перспективи відкривалися пречудові… і кола перед очима плавали веселенькі. Так погано мені не було навіть після першої зустрічі з послушниками.

До вечора погода зовсім не змінилась, а от із озером коїлося щось дивне. Хоч ніякого вітру не відчувалося, піднялися хвилі. Спочатку невеликі, потім заввишки кілька чешів. Будинок не просто розгойдувало – він носився озером як оскаженіла каравела.

Кер'ял не подавав голосу від полудня. Може, образився (так, я заперечив його ідеї в дещо грубій формі) – або ж обдумував наступний проєкт (гадаю, настільки ж божевільний, як і попередні).

Ми виписували криві петлі по воді, мене вивертало на кожному різкому повороті, нічний мовчав, а озеро змінювалося в міру настання темряви. Коли з’явилися Рун і Рунна, над поверхнею води плавав червоний туман, в якому клубочилися іскристі вихори. Краса, та й годі!

Створювалося враження, що мешканці водойми вирушили дивитися підводні сни. Я до різі в очах вдивлявся у далечінь, але не помічав жодного сплеску лускатого хвоста. Якщо страховиська з глибини справді заснули… Розпитати б Кер'яла, як він переплив Криваве озеро!

Немов у відповідь на мої думки, нічний промовив:

– Будь дуже уважний.

Вихори з танцюючими в них іскорками почали рухатися. Спочатку повільно і нерівно, однак з кожною миттю їхній хід ставав швидшим і чіткішим. Вони збиралися в кола – безліч яскравих кіл на поверхні води. Великих хвиль не було, а що творилося під туманом, знали тільки боги.

Коли кола повністю сформувалися, туман піднявся вище. Поступово він застелив усе навколо, але не відчувався ні на обличчі, ні на одязі. Незабаром навіть сяйво зірок забарвилося в пурпур, а Рун і Рунна, що піднімалися небосхилом, здавалися викупаними в крові.

У центрі кожного кола утворився вир, з якого вдарило біле світло, сліпучо яскраве у червоній напівтемряві. Одна з таких дір виднілася досить близько від нашого прихистку.

– Це – портали у світи смерті, – буденним тоном пояснив Кер'ял. – Пам'ятаєш історію, Навагреме? Криваве озеро з'явилося в долині, де сталася найбільша битва нашого світу. Перші маги, люди і не-люди… Тут полягло стільки живих істот, що смерть століттями відмовляється покидати це місце.

– Ти вже говорив, – огризнувся я. – Називав його природним порталом. І що ж у ньому природного, якщо він виник з вини людей?

– Не чіпляйся до слів, – роздратовано буркнув нічний. – Портали Кривавого озера стабільні майже дві тисячі років. Вони ведуть до Реха, або в стародавні катакомби, а, може, і в мою долину… Один з них з'єднаний із усипальницею Сім’ї. Коли місяці зустрінуться, кожне з кіл ненадовго стане порталом. Дивись уважно, хлопче, якщо ми пропустимо цю ніч, то навряд чи дочекаємося наступної.

Я дивився. То на небо, де неймовірно повільно повзли нічні світила, то на озеро, в якому серед десятків порталів потрібно знайти саме той, особливий, та ще й дістатися до нього вчасно.

Зазвичай вночі мені уявлялося, ніби Рун і Рунна поспішають назустріч одне одному неймовірно швидко, а потім повільно розходяться, щоб за добу побачитися знову. Як же важко було довести дівчатам, що розставання місяців – не привід тікати додому! А якщо сувора матуся наказала повернутися не пізніше півночі, то день же вона не уточнювала, еге ж? Стає прохолодніше? О, моя кімната зовсім поруч, і вікно в ній велике, зручне… Як же злилася Рена, коли я плутав вікна!

– Стрибай, перевертню! – з приємних спогадів мене вирвав голос нічного. – Заснув?! Двадцять чешів на північний захід! Іди! Мене не забудь!

Не зовсім отямившись, я схопив труп під пахву і булькнув у воду. Точніше, хотів зістрибнути вниз. От халепа! Прямо під стіною виднілося приміщення, наповнене людськими останками.

– Це Проклятий храм! – Кер'ял аж кипів від люті. – Наш портал за ним!

В усипальниці нічних мені довелося побувати, і впізнати її було неважко. Щоправда, дещо насторожувало. Там начебто вищі люди лежали... І тільки у трунах.

***

/Рена/

– Темної ночі в темному лісі відчинилися темні ворота темного замку, і з них виїхала темна карета, за темними занавісками якої ховалося темне личко темної дами, що поспішала у своїх темних справах, – похмурим шепотом продекламував Гент.

– Не смішно! – огризнулась я і знову наступила йому на ногу.

В цьому кошмарному підземеллі легко було почуватися кротом, який опинився на поверхні. Грубо кажучи, я не бачила ні… нічого, одним словом. Хіба що волоссям гартонця іноді пробігав легкий відблиск, але, цілком можливо, зі мною грала уява. А ось його очі світилися. На жаль, Генту не вистачало такту запропонувати мені руку.

– Рено, досить, га? Від цього нікуди не дінешся. Тим паче, зараз поганий момент для боротьби із собою.

Якби з темряви вискочив Лан із криком: «Ось і ви!», я б здивувалася менше. Цікаво, що там знову зі мною не так? «Боротьба із собою!» – треба ж, як загнув! У мене навіть слів не знайшлося для гідної відповіді.

– І потім, – продовжував гартонець, – тобі ж подобалося бути відьмою! Що встигло змінитися?

– Нічого, – я все ще не розуміла, про що ми розмовляємо. – І проти відьмацтва я нічого не маю… крім деяких незначних деталей. А в чому, власне, проблема?

Він проігнорував моє запитання.

– Тоді не топчися по ногах! Дуже дратує.

– Але я…

– Ти ж відьма, захочеш – і побачиш, куди ступати, – без тіні сумніву запевнив Гент.

Я відкрила і закрила рот. От, що називається, сама собі викопала яму… хизувалася здібностями, але забула розповісти: ілюзії вимотують більше ніж робота у каменоломнях. І якщо в звичайному житті я завжди була сповнена сил і впевнена, що незабаром відпочину, то тут бозна-скільки підтримувати міраж, ризикуючи незабаром впасти від виснаження, мені не хотілося. Як і розповідати, що, по суті, дуже скоро я стану безпомічнішою за кошеня.

Я не хотіла, щоб гартонець вважав мене тягарем. Ні, нехай він преться вперед, як наказує їхній безглуздий кодекс воїна, а не постійно замислюється, чи не час запропонувати допомогу. Як-небудь тил я прикрию, але витрачати сили на таку нісенітницю, як освітлення шляху… ну ні, вибачте! Та й Гент на темряву не скаржився.

– Хто сказав, що я нічого не бачу? – вкотре за сьогодні обурилась я.

– Мої відтоптані п’яти! За дурня мене маєш, Рено? Не хочеш скористатися даром – скажи прямо. Навіщо злитися?

– Я користуюсь!

– Тоді доганяй.

Схоже, у гартонця урвався терпець. Його швидкі легкі кроки затихли вдалині, а я залишилася одна в цілковитій темряві – зла, втомлена і розгублена.

– Щоб тебе!..

Глухе відлуння щось прошелестіло у відповідь.

Ну і добре!

«Бачу… все бачу в темряві… підлогу… стіни… поворот…» – раптом я схаменулась. Яке до Реха бачення – переді мною відкривалися мої ж ілюзії. І якщо уявити портал… ні, з порталами поки рано практикуватися, не вистачало ще в світ Тварюк потрапити. А ось шлях до порталу… цікава думка! Угу, і потім чоловіча частина нашої команди шукатиме мене по всьому підземному світу. Та й що мені одній робити в Гартоні?

– Генте!

І знову відповіло тільки відлуння. Втім, далеко піти він не міг. Принаймні я на це сподівалася.

У моїх руках з'явився маленький жовтий ліхтарик. Слабкий промінь вихопив із темряви частину грубо обробленої кам’яної стіни і бічне відгалуження коридору дещо далі. Цього тільки не вистачало… І вирішуй тепер, куди саме попрямував гартонець.

– Генте! Ге-енте!

Тиша. Просто чудово.

Я підійшла до вузької діри в стіні. Ого! Виявляється, це ніяке не відгалуження, а прохід в інший, паралельний коридор.

– Генте! – На відповідь я вже не розраховувала, але для очищення совісті чого тільки не зробиш.

– Навіщо кричати? Ноги відтоптала, вуха…

– Гад!

– Де? – Цей негідник боком протиснувся до мене. – Я його зараз навчу ввічливо поводитися з дівчатами… вибач, з відьмами.

– Дурень! Тобі смішно?

Гартонець сліпуче посміхнувся:

– Я просто задоволений.

– І чим же? – крізь зуби запитала я.

– О-о-о, – багатозначно протягнув він, – це довгий перелік. По-перше, ти перестала вдавати безпорадність. По-друге, визнай, що тобі без мене було страшно. Ці крики: «Генте! Генте!» я інакше інтерпретувати не можу. По-третє, оскільки моя дружина…

– Досить і цього, – оманливо ласкаво промовила я, понад усе на світі бажаючи стерти посмішку з його самовдоволеної фізіономії. – А тепер послухай мій варіант подій, любий! Я намагалася створити шлях до порталу, – ця маленька неправда змусила його застигнути, – коли ти щось надумав і покинув мене одну. Я кричала, як проклята, оскільки не хотіла залишати тебе тут, поки ти насолоджувався власними ілюзіями. Я марнувала сили на дрібниці на кшталт ліхтаря, щоб знайти тебе, замість того, щоб іти до мети. То хто з нас кому потрібен?

З обличчя гартонця повільно сповзала посмішка. На жаль, насолоджувалась тріумфом я недовго. Він хитнув головою і засміявся:

– Рено, ти – диво! Але спочатку вирушимо до Лана, добре?