Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

/Навагрем/

Отже, цього разу я вляпався по вуха. Як і наш багатостраждальний світ… Опівночі сама Смерть прийде за нами, і сумніваюся, що хоч хтось із моїх товаришів по нещастю зуміє з нею домовитися.

Щоправда, Дайлен був радше засмученим і злим, аніж зневіреним. Він розважав нас розповідями про те, що станеться з його колишнім подільником, який виявився набагато підступнішим і хитрішим за вожака Сім’ї.

Подумати тільки – Маргет посмів обвести навколо пальця свого благодійника!

Хіба міг уявити владика Мелосу, що волоцюга з Крайніх гір може збрехати? Та ще й кому? Очільнику клану?! Ніколи! Ось і взяв він на віру слова про те, що перетворений Валією нічний зіпсував життя гарній людині… тоді ще людині.

Захотів, бачте, Кер'ял собі підручного і умовив довірливого горянина. Та от халепа – обряд він не завершив. І поневіряється тепер бідний Маргет, напівлюдина-напіввампір. Люди його не сприймають, Сім’ї соромно показатися… Однак Сім’я – це одне, а її ватажок – зовсім інше. Він вислухає, зрозуміє і допоможе, а якщо слізно попросити, то і збереже ганебну таємницю.

Для допомоги потрібно зовсім небагато – продовжити обряд: прочитати заклинання, вилити глечик крові у вогонь та інші дрібниці. Але от невдача – кілька років поспіль незакінченому вампірові щось заважало дістати завершеність. То опіка про інших жертв Кер'яла, яким не пощастило зберегти розум, то таємні справи Мелосу, в яких Маргет став незамінним помічником, а то просто зірки несприятливо сходилися…

Недобре Дайлен запідозрив, коли підопічний висловив такі дикі речі про обряд, що навіть у нічного заворушилося волосся. І найдивовижніше – горянин покладався не на почуті від мандрівних оповідачів легенди, а на документи з архіву.

Одного разу нерви мелоського правителя не витримали. Щоб довести свою правду, він спустився в підвал, де зберігалися стародавні манускрипти. Перше, що привернуло увагу, – брак пилу. Заінтригований (востаннє сюди заходили понад сто років тому), Дайлен почав шукати потрібний папір. І знайшов. А коли прочитав, у нічного очі полізли на лоб, бо ж усе описувалося точно так, як говорив Маргет.

Одна проблема – цього не могло бути, тому що пам’ять нічних ідеальна. Зате текст, написаний під промовистим заголовком «Діти – наше майбутнє», наштовхнув очільника Сім’ї на цікаву думку. Якщо відкинути всю мішуру на кшталт сушених очей світанкової жаби і пір’я німої чайки, інше зводилося до проведення древнього обряду, мета якого – створення місця сили.

Закритий простір, тисячі болісних смертей, безліч вільних від тіл душ і неймовірно сильний магічний фон… У тому світі, звідки прийшли нічні, це було першим етапом будівництва Храму. Навіщо Маргету Храм, та ще й у такому важкодоступному місці, як нижній ярус усипальниці нічних, Дайлен зрозуміти не міг.

Гарненько поміркувавши і згадавши деякі натяки в поведінці підопічного, головний вампір дійшов невтішного висновку: його намагаються використати, причому так, немов він давно з’їхав з ґлузду. У Мелосі до невизнаного правителя ставилися якщо не зі священним трепетом, то, щонайменше, з побоюванням, і ніхто не сумнівався у його розумових здібностях, щоб вести настільки грубу гру. З іншого боку, Маргет обманював свого повелителя багато років, займав тепле місце його таємного радника…

Як не силкувався Дайлен зрозуміти, що спровокувало помічника на таку поведінку, ідеї були поганенькі. Кілька разів вожака Сім’ї навідували думки з ким-небудь порадитися, проте він знищував їх без жалю. Але якось… Нічний відвідав Ландар, столицю Старилісу, і Лан розповів йому про Маргета – послушника з Храму Війни. Говорив він настільки немислимі речі, що Дайлен спробував їх спростувати. Під час розмови з’ясувалося – йдеться про двох різних Маргетів, тож правитель Лісу захотів почути подробиці.

Ті, кого доля близько зіштовхувала з легендарним героєм, переконані – він має чудодійний засіб, що розв’язує язик. Хоч ватажок нічних ніколи не вірив забобонам, цього разу в плітках ховалася частка істини. Дайлен виклав усе, починаючи від моменту появи обірваного горянина в Мелосі і закінчуючи його нещодавнім проханням отримати вільний доступ до усипальниці.

Лан клятвенно пообіцяв допомогти – і забув про свою обіцянку.

Тим часом Маргет став набагато нахабнішим і обережнішим. Подейкували, саме він стояв за тими, хто намагався посварити Пустку і Стариліс. Невизначеність, яку приніс би конфлікт, зіграла б йому на руку, проте не-люди знали ціну життя і не велися на провокації.

Приблизно через рік з моменту тої відвертої розмови правитель Дивного Лісу з’явився у вільному місті власною персоною, та ще й у неймовірній компанії – з відьмою, магом і новонаверненим вампіром. Причому вампіром не звичайним, і навіть не нічним – той чоловік був другим після самого Лана представником раси, чужої цьому світові. Досі ніхто не удостоювався честі стати родичем героя!

Та допомога запізнилася. Маргет припинив контакти з тепер уже колишнім покровителем, перш ніж той встиг демонстративно вивести його на чисту воду.

Взявши з колеги слово мовчати про те, що пов’язувало горянина з головним вампіром Мелосу, Дайлен і далі вишукував зрадника. Пам’ятаючи про його надмірну цікавість до усипальниці, нічний час від часу поглядав у той бік. І одного разу його старання виправдалися!

Коли вожак Сім’ї побачив, як у місці, де порушення спокою каралося смертю, гноми борються за неїстівну картоплю, Стражі охороняють вхід невідомо від кого, а банда головорізів вдає господарів світу, він ледь не втратив дар мови. Ще й Маргет мав нахабство поцікавитися, що повелитель збирається робити!

«Та ось думаю, чи не стати богом для вас усіх?!» – уїдливо кинув Дайлен, натякаючи на кари небесні.

Колишній підопічний жарту не оцінив. Він розплився в усмішці, з радістю поділився планами на майбутнє і запропонував пустити нічного першим до годівниці, то б пак у Храм.

Дайлен, не в змозі повірити в таку нісенітницю, заявив, що він би й радий співпрацювати, проте душа Валії вимагає відплати, тому…

Тут би життя Маргета й закінчилося, але він зробив здивоване обличчя і поцікавився, як це Валія може щось вимагати, якщо вона лише тимчасово відсторонена від дійсності і її душа мирно спочиває в одному з Рятівників?

Ватажок нічних підтримав гру. Життя дочки для нього значило все, до того ж кілька тисяч гномів, якщо подумати, просто дрібниця. Містом більше, містом менше…

На жаль, Маргету було мало стати тринадцятим богом (або чотирнадцятим, якщо враховувати Владичицю метаморфів). Він цілився вище. Значно вище!

Але про реальний стан справ Дайлен дізнався вже в кам’яному мішку, який не мав виходу.

Разом із ним туди потрапили й представники інших рас – усіх, крім відьом (хоча їх відносили до людей) і Лана. Про нового родича правителя Дивного Лісу майбутній «бог» не знав.

Це (звісно, в зовсім іншій манері) переказав мені Кер'ял, поки я терпів сюсюкання Дари. Вона торохтіла як квочка і запевняла, що все добре, татко скоро прийде, забере нас із цього моторошного місця і покарає тих поганих вампірів, які мене образили. А мені понад усе на світі хотілося, щоб Карран не вплутувався у проблеми. Він занадто прямолінійний і не мав жодного шансу в боротьбі з таким спритником, як Маргет.

– Як давно я тут не був… Неймовірно сильний магічний фон! Чому ти не питаєш, звідки я про все дізнався? – «мій» вампір вирішив, нарешті, перейти до діалогу.

Ніби я міг відповісти!

– І звідки?..

– Що таке, малюче? – Орка одразу почула шепіт і знову кинулась до мене.

– Нічого, задрімав, – мої слова її трохи заспокоїли.

Мене притиснули до грудей і почали заколисувати – точніше, розгойдувати. Я відчув, що знову занурююсь у божевілля, яке називають любов’ю…

– У мене був дар – я чув думки вампірів, – похмуро повідомив Кер'ял. – Не завжди, ясна річ, нічні вміють захищати свідомість у разі необхідності… З’ясувалося, що дар працює і в твоєму тілі. Тому я й кричав тобі «Біжи!» біля виходу… Знаєш, чому Дайлен говорить про майбутнє? Відчуваєш жар? Вогняна чаша за тією стіною, від якої йде пара… Маргет планує зруйнувати перешкоду. Всі помруть, окрім нічного. Він перетвориться на Стража. Гадаю, у нього буде можливість для помсти, і щиро сподіваюся, що він знищить загрозу, перш ніж наш світ стане власністю нового бога. Якщо, звичайно, обряд подіє… Свого часу я цікавився, чи підходять обряди рідного світу нічних для нашого. Здебільшого відповідь була негативною. Тільки не видай нас… ідею про панування над усіма Маргет почув від мене. Та теорія ґрунтувалась на вченнях двох світів, мені ніколи б не спало на думку перевіряти її на практиці. І, здається, вона повністю помилкова.

– Тобто верховенства над світом йому не бачити як своїх вух, а ми помремо з-за безглуздих фантазій покинутого коханця? – не змовчав я. До Реха! Хоч перед смертю висловлю все і всім! – Раніше сказати не міг?

– Коли це – раніше? – зі щирим подивом перепитав нічний.

– Нявчику, з ким ти так дивно розмовляєш? – Орка була поряд.

– З духами! – Я почав злитися. На її місці будь-хто давно здогадався б, що маленький Ррікар не такий вже й маленький, та й не зовсім Ррікар.

– З якими духами? – Білява красуня одним коротким рухом відсторонила Дару і приперла мене до стінки великим бюстом. – Ти чуєш духів вогню? – Кінчики її загострених вух аж тремтіли в передчутті ствердної відповіді.

І я не розчарував:

– Вони страшенно скучили за спілкуванням… Вони хочуть дізнатися… Вони такі самотні…

– І що їм треба? – скептично поцікавився худий, як жердина, вампір. Звичайний, без жахливого уточнення «нічний».

– Залиш дитину в спокої! – Орка кинулась на допомогу.

– Вони запитують, – мені кортіло ляпнути якусь гидоту, однак я стримався, – як ми потрапили в місце, звідки немає виходу?

Кер'ял вибухнув сміхом:

– А ти кмітливий хлопець!

– Передай їм, що нас закинули сюди порталом. – Дара погладила мене по голові. – Він відкривався он там, угорі… Неначе стеля розсунулася. Але це суцільний камінь, повір, там хіба що крихітна щілина. Хочеш льодяник? Він майже розтанув…

– Духам цікаво, чи серед присутніх немає нікого, хто б міг створити свій портал? – Я пропустив повз вуха пропозицію щодо льодяників і зосередився на справі, тим паче духів тут поважали.

– Ха-ха-ха, кумедні духи, – уїдливо відгукнувся сам Дайлен. – А вони знають, що сидять у підземному світі?

Я швиденько обдумав інформацію і зрозумів – це мені ні про що не говорить. А Кер'ял, як на зло, не ліз зі своїми припущеннями.

– Для них не важливі такі дрібниці. Підземний чи надземний – яка різниця?

– Ніхто не здатний створювати портали у світі гномів, окрім самих гномів, Няве, – м’яко зауважила орка. – Може, твої духи краще поговорять із кимось іншим?

– Ні, їм приємно спілкуватися саме зі мною. І вони хотіли б повторити: якщо тут не можна створювати портали, то як ми всі тут опинилися?

Схоже, це питання спало на думку не тільки мені. Чудово, нехай краще розмірковують про щось корисне, ніж стогнуть через гірку долю!

– Пам’ятаєш фортецю? – слова Кер'яла застали мене зненацька. – Невелика зовні, величезна всередині… як будинок Сім’ї. Маргет вміє працювати з простором, це його дар. Тут щось схоже. Не питай, як він це робить, я не знаю. Треба розворушити мага, Навагреме. Нехай він розбереться.

– Маг? – задумливо перепитав я.

– Так, хлопчисько ніяк не отямиться, – підхопила Дара. – А що духам від нього треба? Дайлен каже, він трохи неврівноважений, до того ж принц.

Досі мені було відомо лише про одного принца з магічними здібностями.

– Арголін!

– Тихіше, маленький мій, – почала клопотати орка, – не кричи. Невже духи про нього чули?

– Духи його терпіти не можуть, але вважають, що він вміє робити не тільки паскудства. Треба його розтуркати!

– Ну-ну. – Судячи з надмірно пильного погляду вожака Сім’ї, моїм словам він перестав вірити ще в Мелосі.

Та це були його особисті проблеми.