Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

***

/Рена/

Луската тварюка відчайдушно крутилася на мілині, піднімаючи довгими сильними плавниками хмари бризок, але повернутися в озеро не могла. Її широка паща з гострими кривими зубами розкривалась і закривалась, проте вже не наводила жаху на дрібніших хижаків, тому чудовисько готувалося розділити долю власних жертв.

Вітер неквапливо ганяв хвилі, час від часу омиваючи рибину темною водою, кривавою навіть зблизька. З чахлого деревця, що казна-як виросло біля самої води, за агонією спостерігала зграя ворон, зацікавлено виблискуючи чорними намистинами голодних очей.

– Як бачиш, Рено, найсильнішого противника цілком можна перемогти, – повчально прокоментував це Лан. – Необхідні відвага, терпіння…

– …чисельна перевага і багато удачі, – закінчила я, крадькома озираючись на Шервана.

Не знаю чому, але мені була важлива думка скелета. Втім, Страж не помічав нічого навколо. Він з дивною напругою вдивлявся у сонце, що повільно повзло до заходу, і немов був десь далеко.

Ми чекали півночі. Якщо вірити правителю Дивного Лісу, саме опівночі у Кривавому озері відкриваються портали у світи смерті. Не тільки до Реха, ні – також туди, де багато небіжчиків.

Одним із таких місць була усипальниця нічних.

Порив вітру приніс запах гару. Я поспішно відвернулася до води. Так, важкі червоні хвилі та напівмертва рибина – не найприємніше видовище, але краще дивитися на життя, наскільки б страшним воно не здавалось.

Позаду нас виднілася долина, що вигоріла дотла. Лава зупинилася десь за сто чешів від берега, проте вогонь знищив усе до самої води. Виверження закінчилось, чорна пляма долини вже не загрожувала смертю, але мені здавалося, ніби звідти віє справжнісіньким жахом, і це відчуття було настільки сильним, що я зіщулилася.

– Змерзла? – співчутливо поцікавився Гент, ще більше погіршивши мій і без того не найкращий настрій.

Йому що до мене? Все одно не зігріє – шматки його сорочки залишилися в горах.

– Втомилась? – От же ж не очікувала надмірної турботи! – Голодна?

Я не зізналась, що за час спуску до озера встигла і відлучитися «в кущі», і вдосталь підгодуватися. Генту пропонувати участь у трапезі не хотілося з двох причин: по-перше, Лан потім кепкував би з мого методу годування; по-друге, гартонець і без того вдосталь напився моєї крові!

– Я не голодна, давно відпочила і почуваюсь досить пристойно. В чому проблема?

– Проблема, кажеш? – Як не дивно, Гент був трішки збентеженим. – Розумієш, Рено…

Початок мені ох як не сподобався! Ненавиджу, коли фраза починається зі слова «розумієш». Це означає, що хтось готується старанно вішати співрозмовнику локшину на вуха або ж довго і нудно виправдовуватися. Ну чи просити про щось неприємне.

– Не розумію! І тебе не впізнаю! – підвищувати голос було зайве, але його тон дратував. – Куди ділись гартонська сміливість і впевненість? Може, скажеш прямо?

Даремно я так із ним, визнаю. Боягузтво тут ні до чого. Такого поводження Гент точно не заслужив. Адже він за мене турбувався, намагався пом’якшити якусь звістку…

Тьху! Знову я стрибаю з однієї крайності в іншу. Та коли ж закінчиться цей відьомський перехідний період і повернеться справжня Гремнава – спокійна, розважлива і нереально врівноважена? Гремнава, що вміє справлятися з неприємностями, контролювати досить-таки довгий язик і за жодних обставин не втрачати голову?

– Я теж не можу зрозуміти, куди ділась та, на кого я надів корону!

Ой-йой, яка прикрість! Можна подумати, він одружився з великої любові, а наречена виявилася жадібною шукачкою чужих грошей. Бідний обдурений хлопчик! І погана зусібіч відьма!

– Та ні, все зовсім непогано, – в голосі гартонця я почула усмішку, – особливо якщо добре придивитися.

Боги, невже я знову думала вголос? Це схоже на діагноз… Чи він уміє читати думки? Навіть не знаю, який із варіантів гірший!

Напевно, переляк відбився на моєму обличчі, тому що Гент швидко додав:

– Невдала спроба тебе розвеселити, згоден. Я ось про що… До півночі довго, а ти сама визнала, що відпочила достатньо. Спробуй створити прохід в усипальницю, Рено.

– Час геройствувати? Але там навряд чи буде принцеса, яка гідно оцінить твій подвиг, – мені дуже кортіло сказати якусь гидоту.

Гартонець не підтримав жартівливого настрою.

– Гноми теж люди… живі істоти. Йдеться про ціле містечко.

– Яке заснували твої предки. Гаразд, вибач, – я не могла повірити, що вимовляю ці слова. – Але, знаєш, мені щось не подобається у всій цій історії… Таке бридке відчуття, ніби ми таргани в коробочці.

– Що? – Не знаю, що здивувало Гента: мої слова чи мирний тон.

– Обставини змушують нас іти за певним маршрутом. Поміркуй сам! – Схоже, у мене настав день прозрінь. Сподіваюся, правильних. – Ми шукали Арголіна і за чиєюсь підказкою потрапили в покинуте місто, з якого був єдиний вихід – через підземелля. У підземеллях нас чекали Стражі, причому один із них був схожий на тих, що залишилися на стежці, а другий палав бажанням поділитися інформацією про Дайлена. І знову-таки шлях до гартонського порталу був завалений, а інший портал вивів нас на вершину гори, звідки можна спуститися до вигорілої долини. В підсумку ми біля озера, яке незабаром перетвориться на прямі двері до гробниці Сім’ї. Якщо все це – збіги, то, погодься, у долі занадто химерне почуття гумору. Як думаєш?

– Лялечкам не можна багато думати про долю світу, бо тоді вони перетворюються на язикастих відьмочок, – звичайно, це заявив не гартонець. – Від зайвої підозрілості вуха витягуються, очі косять, та й ніс іноді повертається вбік… втім, ні, це я про надмірну самовпевненість. Рено, ти всерйоз вважаєш, що Страж міг усе вигадати?

«По-твоєму, у нього проблеми з уявою?» – хотілося б відрізати, але слова Лана наштовхнули мене на настільки неймовірну думку, що я ледь не затисла рота руками.

Ні, в те, що скелет обманює, не вірилося. Він був… не знаю! Я йому в душу не заглядала! Але Страж не брехав, і я це відчувала. Такий дар нашого сімейства – відчувати! Бабуся могла з першого погляду визначити, чи чесний клієнт, мамі потрібно хоча б привітатися… А мені, здається, вдавалося вловити правду.

Я точно знала, що можу довіритися Генту. Що Малоя приховала дещо важливе в своїй розповіді. Що Дайлен любив Валію як дочку, і її життя було для нього важливішим за амбіції. І що розв’язність правителя Старилісу – давно і міцно приклеєна маска, за якою дуже легко приховувати справжні почуття і наміри.

– Я вірю Стражу. – Червоні очниці вдячно спалахнуло. – І трошки вірю в збіги. Тим паче, його теж могли обдурити, правда ж? І тебе! Шукати Арголіна в підземному світі мені порадив якийсь гном, але ти про це не знав! А в Жатрад ми пішли за тобою!

Лану мої припущення не сподобалися. Ба більше, він вперше глянув на мене серйозно, без звичайної посмішки і поблажливості.

– Кралю, що за дивні думки? Вважаєш, ти настільки мене зачарувала, що змусила організувати викрадення? Чи ти думаєш, нібито мені подобається з вами панькатися? Чи я тепер працюю на побігеньках у Дайлена? А, може, саме гномів мені не вистачало для повного щастя?

– Твоя правда! – Я ще не могла зв’язно висловити ідею, проте розгадка була поруч, і вона ховалася в тираді Лана. – Просто неймовірно, як мені раніше це не спало на думку! Ще в селі ельфів, коли Гент відмовлявся брати мене з собою… Я тоді здивувалася, де ж чоловіча солідарність?

– Рено! – перервав гартонець. – Не говори нісенітниць! Лан завжди допомагав нам, і…

– Саме так! – мені не терпілося закінчити промову. – Тільки його допомога трохи не така, як зазвичай буває у правителів. Уяви себе на місці… ну, скажімо, короля Геданіота. У тебе є влада і безліч агентів, у тому числі за кордоном. Тепер питання: як би ти вчинив, щоб знайти людину? І як би ти шукав душу? Нехай у Дивному Лісі живуть не-люди, але це – держава, вона не може обійтися без особливих служб, а її правитель не може роз’їжджати Рех знає де без зв’язку зі столицею.

– Моя країна не розпалась за п’ятдесят років моєї відсутності, нічого їй не зробиться і за якийсь тиждень, – підморгнув Лан. – Хоча версія цікава, продовжуй.

– Дайлен затіяв якусь гру, в якій почав програвати, і попросив про допомогу, але не розкрив усі карти. Ти від самого початку прямував у Пустку, так? І підтримав Гента, коли той хотів залишити мене в ельфійському селі. А потім сталося щось, що змусило тебе вважати, начебто від мого існування залежить дещо важливе. Зауваж, я не кажу, що причина – мої особисті якості. Річ у крові відьми, так? Тому мене виманили з дому Сім’ї в Мелосі підробленою запискою, та я врятувалась завдяки тому перевертню, що шукав сина! Ти злякався, що це повториться. Ти не міг допустити, щоб я опинилася… де, Лане? Кому я була потрібна настільки сильно?

На моє плече опустилась важка рука.

– Рено, послухай…

Порив вітру перетворив тихі слова гартонця на стогін. Мені стало по-справжньому страшно. Якщо він знав, але мовчав, то все набагато гірше, ніж я припускала.

– Не час говорити про це, – голос правителя Старилісу був напружений. – Клянуся, завтра опівдні ти дізнаєшся все. Згодна, лялечко, чи цікавість сильніша?

Його награна веселість посилила мої підозри. Завтра? Залишилося менше доби… Занадто довго! Я відкрила рот, щоб категорично вимагати пояснень, але раптом зрозуміла – мені зовсім не хочеться почути правду. Принаймні зараз.

– Генте? – Гартонець зняв руку. – Ні, я не про те… Гей, це не дозвіл мене обіймати! Пообіцяй ти, гаразд? Пообіцяй, що завтра опівдні ми вип’ємо вина і поговоримо. Пам’ятаєш?

Мить – і він стояв переді мною.

– Пам’ятаєш? – наполегливо повторила я.

Гент повільно кивнув, не зводячи з мене очей.

– Пам’ятаю. І обіцяю. Хіба я можу обдурити свою відьму?