Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

Я підійшла до брата. Тихо запропонувала:

– Відвернеш його увагу?..

Він невпевнено глянув на «об’єкт».

– А ти?

Моє зітхання було красномовнішим за слова. Чомусь так повелося, що чоловіки різного віку вважали мене онучкою, донечкою, сестричкою, подругою, але аж ніяк не засобом для відвертання уваги. Мені з радістю довіряли таємниці (й не тільки свої), скаржилися на долю і несправедливість світобудови – ті, хто хотів поплакатися. Гент до таких не належав. А чим зацікавити його, крім безкоштовної сповіді, я й гадки не мала. Всім відомо, з жінкою справжній гартонець визнає лиш одну «бесіду»… Втім, вони ж воїни, їм подобається зброя. Дуже хороша зброя!

– Повернеш! – наказала я, вкладаючи Няву в пальці руків'я гномівського кинджала – випадкового подарунка на день народження.

Брат розцвів такою блискучою усмішкою, що стало ясно – більше цієї речі мені не бачити.

– З кого почнемо? – кровожерливо поцікавився він, перехоплюючи клинок зручніше і роблячи декілька невмілих випадів.

– З тебе… Не заріжся, – роздратовано порадила я, вже подумки попрощавшись із кинджалом.

Хоча, відверто кажучи, жаліти нема про що – з холодною зброєю я вміла поводитися приблизно так само, як із чарівною паличкою. Потримати-помахати – будь ласка, але користі від цього…

Няв схопив ніж за кінчик леза, розмахнувся… Я скрикнула, Гент ледве встиг відскочити вбік. Кинджал тюкнувся руків'ям у якесь дерево і впав на м’яку траву.

Гартонець запитально підняв брову. Няв незворушно пояснив:

– Тренуюся. Чомусь мені здається, що захищатися ще доведеться. Або захищати її, – кивнув на мене.

Гент зміряв мене довгим поглядом, немов вирішуючи, чи варта я зусиль, але (ймовірно, згадавши звичаї батьківщини – сім’я понад усе) стримав насмішку. Запропонував:

– Хочеш, покажу, як це робиться?

Ха, спробував би не показати! Няв років з чотирнадцяти освоїв ефективну техніку: «Зацікав старшого, щоб він забув, як ти цілувався з його донькою-сестрою-дівчиною». І ця техніка спрацьовувала у восьми з десяти випадків. А для решти в запасі були варіанти «Вибачте!», «Не помітив!», «Не знав!» та інші.

Для навчання обрали місце віддалік, щоб, боронь боги, не зачепити Його дорогоцінну Високість. Спадкоємець імперії уроком метання кинджалів у ціль (чи у напрямку цілі…) не зацікавився. Він і далі розкладав речі на чотири купи: свої, мої, Гента – і залишки карети, що не мали слідів магії.

Сумка Нява лежала на дні річки.

Трохи запізно я усвідомила, що дорожні баули чомусь витрушені і принц перебирав не тільки те, що лежало вперемішку, а й предмети, для його очей не призначені. Кхм… Якщо він ще кілька хвилин витріщатиметься на мою нижню білизну, залишиться без очей зовсім – вилізуть. Ще одна дивина – живучи в палаці, дивуватися таким речам? Досить скромним і без особливих прикрас – в дорогу бралися, як-не-як, і на завдання. Мда, Високосте, не все у твоєму житті зрозуміло. Чи у старіючого імператора немає фавориток відповідного віку?

Присівши навпочіпки поруч із Арголіном, що одразу зашарівся, і відібравши у нього свої… е-е-ем… речі, я почала методично сортувати купу, в якій було найбільше моєї власності. Принц не придивлявся, що куди кладе, зате мені випала нагода побачити, які… хм!.. носять у Гартоні. Вельми цікаво. На помилку я не вказала – брату згодяться, у нього ж що було – то спливло, причому в буквальному сенсі. Або посміємося потім, коли в руках Гента не буде холодної зброї.

Вибираючи те, що не завадило б у пішому поході, я терпляче прислухалася до сопіння принца. Ну ж бо, малий, чому так довго? Можна було, звичайно, почати розмову мені, але бабуся занадто часто повторювала: перший крок клієнт має зробити сам, а потім бери його тепленьким, тільки співчуття побільше в голосі та не забувай охати й ахати в потрібних місцях.

– Вибач, – ледь чутно буркнув Арголін.

Я зраділа. Все, хлопче, тепер ти на гачку! Сімейне ремесло я не зганьблю.

– Ой, та дивись, мені не шкода, – «дозволила» я з удаваною байдужістю, підгортаючи свою купу до себе – про всяк випадок. – У вас у палаці, напевно, лише шовк та мережива, – мрійливо зауважила, скоса поглядаючи на Його Високість.

Зараз він або почне хвалитися, якщо є чим, або скаржитися, якщо все так, як я думаю.

– Звідки мені знати? – прийшла черга принца «дивуватися». – Я ж не фрейліна. І не покоївка, та й на куховарку не схожий, – трохи згодом додав він.

Угу… Тепер би не перестаратися. Дуже багато співчуття і ні краплі жалості. Для підлітка яке найстрашніше зло у світі? Батьки, і чим турботливіші, тим більше дратують. До речі, якщо ти, хлопче, і до покоївок з куховарками шукав підхід, то віддаєш перевагу звертанням без титулів? Чи навпаки? Гаразд, ризикнемо!

– Але, Арголіне, – в його погляді очікування і прихована надія, тобто ризик виправдався, – принц має знати все, що відбувається у столиці, навіть віяння моди. – Начебто не образився. Чи не збагнув, про що я? – Невже батько ніколи не пояснював тобі, як… як влаштовані справи у палаці?

Співрозмовник відразу втупився у землю. Я спробувала виправити ситуацію. Боги, не вмію я розмовляти з підлітками про такі матерії!

– Хоча що він розуміє в сучасності! – Цю думку було схвалено енергійним кивком. – Батькам завжди здається, ніби діти ще маленькі. – О, я поцілила в болюче місце. – Уявляєш, Навагрему тато недавно подарував дерев’яного єдинорога! Брат тоді з ним місяць не розмовляв, а батько досі не розуміє, чому.

– Це правда? – засміявся імператорський спадкоємець, втративши зарозумілість і перетворившись на звичайного хлопчиська, що намагається здаватися дорослим.

Та не треба забувати: коли до нього повернеться можливість використовувати магію, це миле створіння знову стане кошмаром.

Я кивнула, забувши уточнити: те «недавно» було десять років тому, а брат не розмовляв, бо на радощах спробував поцілувати конячку і загнав у язик велику скалку. Вже наступного дня від рани не залишилося й сліду, але чомусь Няв тоді подумав, ніби тато все підлаштував навмисно.

– А я Обраний, – тихо вимовив принц.

Спершу я навіть не зрозуміла, про що він.

– Куди?

– Не куди, а ким, – із сумом уточнив Арголін. – Коли я підріс, мене провезли по всіх Дванадцяти храмах. Знаєш, як це робиться?

Звісно, я знала. Новонародженого (або дитину до одинадцяти років) показували богам. Багатії влаштовували ціле паломництво святими місцями, люди середнього достатку обмежувалися якимось одним храмом, біднота задовольнялася молитвами.

Я теж була в такій подорожі. Найбільше мені запам’ятався Храм Смерті. Точніше, його головний артефакт – Дзеркало Таємниці. За легендою, в ньому з’являлись потаємні бажання людської душі… Я не зважилась подивитися в нього.

– Мене обрав бог Війни, Мечоносець, – продовжував співрозмовник. – Він подарував мені магію і сказав, що я зобов’язаний відновити рівновагу, оскільки її порушили через мене. Це ніби пророцтво… Воно збудеться через п’ять років.

– Як збудеться? – Я не могла не вірити його словам хоча б тому, що завжди відчувала, коли брешуть. – Як порушили?

– Ну, мені тільки переказували все це… Коротко кажучи, моє народження спровокувало знищення артефакту Храму Війни – Меча Ненависті. Чи навпаки? Меч зник раніше[1]! Тоді Мечоносець отримав тіло і силу, але він зайнявся облаштуванням свого світу і не звертав уваги на справи людей. А паломники все йшли, приносячи ненависть і виплескуючи її в храмі. Вона накопичувалася, поки один зі служителів не став її вмістилищем. Може, ти навіть пам’ятаєш… Була Пора Паломництва. Дуже багато людей загинуло, в імперії оголосили тижневу жалобу.

Так, я пам’ятала той час… Добре пам’ятала. Клієнти приходили часто, сподівалися щось змінити… ми й грошей з них не брали. А в Храм Війни відвідувачів тепер не пускають.

– На цього жерця, Маргет, здається, його звали, оголосили полювання в Клусі, Веллі і Гартоні. Він втік до Дивного Лісу. Тут будь-яка магія гаситься, навіть магія богів. Як у мене… Але за розрахунками Мечоносця виходило, що понад п’ять років Маргет не протримається, чужа ненависть спалить його зсередини, тим паче, він уже ніби як сам перетворився на артефакт і збирає негативні почуття оточення. У країні не-людей він не може позбутися цього вантажу, отже буде тягнутися до людей. А я, маючи силу бога Війни, зобов’язаний його знищити… І стати наступним збирачем ненависті, щоб через п’ять років передати цю почесну посаду черговому Обраному. Сама розумієш, батьку така перспектива не сподобалася, – з гіркою насмішкою закінчив принц.

У мене виникло закономірне питання:

– Арголіне, у Дивному Лісі ти ж не маєш магії? Як і той… Маргет?

– Все передбачено, – криво посміхнувся веллійський спадкоємець. – Магії немає, проте сила Мечоносця зі мною. Ненависть, тому що іншої бог не знає. Тільки спрямована на мене. Чим більше людей мене щиро ненавидять, тим сильнішим я стаю. Знаєш, Рено, – він уперше вимовив моє ім’я, – як важко постійно стримувати силу, якій потрібна підгодівля? І як легко наплювати на все… Батько не дозволяв мені ні з ким близько спілкуватися, тому що це завжди закінчувалося смертельною образою. І в Клус мене відправили лише для того, щоб маги спробували накласти обмежувальні заклинання. Адже ніхто всерйоз не вірить у покликання, та й куди мені змагатися з колишнім служителем Храму Війни? Навіть якщо мене зненавидять усі люди й не-люди, він буде сильнішим. Я тому й хочу стати воїном, щоб перемогти Маргета силою зброї. Тільки мені це заборонено. Як небезпечному божевільному! Гед… тобто Гент мене трохи розуміє. Його Вогонь теж вимагає болю, страху і ненависті. Найчастіше він обирає тих, хто йому дорогий… І навіщо я тобі це розповідаю? – здивовано глянув Арголін, не демонструючи, втім, особливого збентеження.

Я м’яко усміхнулася, хоча в серці бушувала пожежа. Противитися відьмі, що лізе в душу, неможливо. Заговоривши, викладеш усе до кінця. Навіть якщо відьма ще не зовсім відьма. І якщо зовсім не відьма!

– Все гаразд, – спробувала я підбадьорити того, до кого несподівано відчула симпатію. – Все гаразд, Арголіне.

З нашим родом теж якось пожартувала богиня, поставивши нас між людьми і не-людьми…

– …а «Весняний лід»? – задерикувато просив Няв, відтісняючи гартонця вбік.

Вони вже тренувалися на мечах. Гарно братик уміє зобразити телепня!

Я показала стиснутий кулак – знак того, що все зроблено.

– Після того, як зберемося в дорогу, – миттю зорієнтувався Няв.

/1. Докладніше про зникнення Меча Ненависті можна прочитати в романі «Гра в чуже життя»./