Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

***

/Рена/

Великий світляк замиготів, ніби втрачаючи енергію. Хм-м, зазвичай клуські вироби служили не одному поколінню. Чи світильник виготовили у майстернях гномів? А, може, його приніс сюди ще предок Гента… ймовірніше, саме так і було.

Отже, світляк спалахував і згасав, а очі сірого птаха розгорялися яскравіше. Жовті камінчики виблискували як маленькі сонця і вказували на те, що розгадка криється саме в них. Однак, незважаючи на наші зусилля, жодних відкриттів не відбувалося.

Я перша втомилася смикати камені, що немов уросли в тканину. Демонстративно сіла в крісло, схрестила руки на грудях і просто стежила за гартонцем. Той вкотре проводив нехитрі маніпуляції: натиснути, підняти, пересунути, стукнути кулаком, зашипіти, потерти забиту руку, зробити коло по кімнаті, натиснути, підняти…

Нарешті Гент згадав Реха і припинив безглузде заняття.

– Даремно бога Смерті ображаєш, – не втрималась я, – як-не-як, незабаром із ним зустрінемось. Уяви тільки – стоїш ти перед вратами в його світ, готуєшся побачитися з родичами, а Рех каже: «Куди прешся?! Твоє місце зайняте тими, кого ти до мене відсилав! Котись-но примарою гуляти просторами батьківщини, поки якийсь некромант тебе не захомутає і не пристосує для брудних справ…», і хрясь стулками перед самим носом!

– Рех ніколи так не скаже. Ось Лівайя – запросто.

– Богиня кохання? – скептично уточнила я. – А ти з нею розмовляв?

– І з богом Смерті теж. Гарна він людина. У сенсі, бог. Виконує свої обов’язки, та ще й монастирем керує. Повір, Рено, він найадекватніший бог із усіх дванадцяти. Ти коли-небудь відвідувала Храми?

– Звісно! Гадаєш, наша сім’я не може дозволити собі показати дітей богам?

– Як на мене, йдеться про показування богів дітям, – блюзнірськи заявив Гент, – тому що богам начхати на паломників, хіба що принц на кшталт нашого Арголіна удостоїться кількох ласкавих слів і туманного пророцтва.

Світляк сліпуче спалахнув і погас. Тепер жовті очі птиці залишилися єдиним джерелом світла. В їхньому тьмяному сяйві фігура гартонця, що невпинно рухався від стіни до стіни, здавалась величезною, а кімната – зовсім крихітною. Склепом вона мені видалась! А стеля взагалі аж тиснула на потилицю…

Краще б тут гноми бігали! Я б дивилася на них і раділа просторам приміщення.

– Генте! – До паніки залишалося зовсім небагато.

Він завмер.

– Що трапилось?

Моя уява миттю намалювала все, що може трапитися в замкненому підвалі чужого будинку мертвого міста, та ще й у світі гномів.

– Сядь! – прозвучало злегка роздратовано, – Будь ласка, – довелося додати, щоб не бути грубіянкою. – Ти заважаєш зосередитися!

Навіть якщо він глузливо посміхнувся, я в напівтемряві цього не помітила.

Гент озирнувся, вишукуючи місце, де б зупинитися. Еге ж, нащадку найбагатшої нареченої Гартона соромно просто опуститися на підлогу. Щоправда, там пилу стільки, що навіть наша покоївка Люка помітила б, але чоловікам моєї сім’ї на таке плювати. І батько, і Няв до сміття ставилися філософськи, а якщо точніше – пофігістично. О, ще одна дивина – пил був тільки на підлозі, інші предмети виблискували чистотою.

Велика амфора (та сама, в яку, за переказами, Рех помістив душу сварливої тещі) здалася гартонцю нормальним сидінням. А що? Нехай насолоджується сусідством, з нею за життя навряд чи так близько контактував привабливий підданий великого Гартона. Знаю, жартувати такими речами негарно й невиховано, проте в нашій ситуації багато що можна пробачити.

– Про що думаєш?

Питання Гента застало мене зненацька. Не зізнаватися ж, що в голові жахлива каша, приправлена неетичною уїдливістю?

– Про птаху. – Вона справді займала більшість моїх думок. – А ти? – Не те щоб я дійсно жадала дізнатися його передсмертні бажання… тьху, знову цей клятий песимізм!

Гартонець посунувся, влаштовуючись зручніше. Цікаво, амфора щільно запечатана? Ех, нашій компанії тільки розлюченої душі не вистачає для повного щастя.

– Мене хвилюють зниклі жителі. Зауваж, погромів чи поспіху не було. Місто спорожніло. Хоч би тварина яка залишилася, але в підземному світі немає домашніх улюбленців, та й худобу вони не тримають.

– Гноми купують м’ясо, – додала я, – а щури, навіть завезені, тут не приживаються. Колись справжньою бідою великих міст стали таргани, яким що підземний світ, що не підземний – байдуже, і довелося гномам спустошувати свої скарбниці, наймаючи клуських магів. Я вчилася в школі, Генте, і я це знаю. Хочеш, розповім віршик про тарганоловця та його музичну скриньку?

– У нас освіта не обов’язкова, та й на заняттях не розповідають про гномів… Батьки поб’ють такого вчителя, перш ніж його встигнуть звільнити. Добре, що ти знаєш про тарганоловця. Уяви: якщо є скринька для тарганів, можна припустити, що є і скринька для гномів. Ясна річ, її створення вимагає значно більших витрат, але…

– Але порівнювати мозок гнома і мозок таргана не можна, а музика тарганоловця діяла саме на мізки, – знаю, перебивати погано, та його теорія не витримувала критики. – Щоб зробити таку штуку, життя не вистачить.

Гент не образився.

– Рено, ти ж людина і мислиш у межах людського сприйняття. Для не-людей немає такого поняття, як час, коли поставлена мета.

– Тарганоловець був клусцем! – нагадала я. – Жоден клусець добровільно не поділиться секретом навіть з іншим клусцем, а тут йдеться про не-людей!

– Я не стверджую, що причиною обезлюднення міста стала саме музична скринька, а лише припускаю, що принцип вигнання гномів міг бути таким же.

– Але навіщо? Якби тут були якісь особливі скарби, місто процвітало б, про нього говорили б скрізь. З іншого боку, мешканців немає, портали заблоковані. Крім входу з Мелосу… нісенітниця якась. Якщо хтось хоче тут що-небудь знайти, йому потрібен зв’язок із зовнішнім світом, так?

– Не забудь про гартонський портал, Рено. Звідти до Крайніх гір рукою подати, а тамтешні рудники гостро потребують робочої сили. Щоправда, того, хто зумів організувати все це, работоргівля навряд чи зацікавить. І ті черепи… вони щось означають. Попередження… чи підказку. Жоден нічний так не вчинить зі своїми мертвими.

– Або вказівку на хибний шлях. Не забувай про відщепенців.

– Про них я пам’ятаю завжди… Дивись, витрачені зусилля мають окупатися з лишком, це закон сильних. Тобто є два варіанти: комусь конче потрібні кілька тисяч гномів, або ж комусь необхідне місто. Що вибираєш?

Я задумалась. Усе, про що казав Гент, вкладалося в логічний ланцюжок, але мені такий розвиток подій не подобався.

Рано чи пізно мелосці звернуть увагу на те, що з Жатрада ніхто не повертається, і почнеться розслідування. Хоч позиції Сім’ї й хитаються, безладу нічні не допустять, це точно. Справа авторитету, угум. І покарання понесе кожен, хоч трохи причетний. Зрештою, жителі інших гномівських міст піднімуть тривогу!

Заблоковані портали – не діряві труби у водопроводі, їх не ігноруватимуть роками. На скільки могли розраховувати невідомі лиходії? Кілька днів, щонайбільше – тиждень. А потім тут проходу не буде від бажаючих дізнатися, в чому річ, і я нізащо не повірю, ніби не можна якось виправити ситуацію з порталами. Тому…

– Їм потрібні гноми, причому на короткий час. Якщо те, для чого гномів звідси забрали, ще не сталося, то воно трапиться найближчими днями. Генте, а ти в курсі, що довгобороді після смерті не потрапляють до Реха? Їхні душі зливаються з душами нащадків, і іноді в одному тілі перебуває кілька поколінь. Саме тому майстерність гномів увійшла в легенди – вони мають досвід багатьох предків. Якщо ти вгадав щодо методу тарганоловця, то потрібен один Рятівник-Б, щоб стати володарем світу! Генте? – Здалося, він не слухає.

– Що? Пробач, Рено. Ти задумалася про долю міста, а я дивлюсь на птицю. Таке відчуття, ніби вона свердлить мене поглядом.

– Ясним поглядом! – Мене осінило. – Дивись!

Я опинилася за спиною гартонця швидше, ніж він встиг обернутися. Глянула на сяючі камінці. Так, птаха гляділа на мене. Точніше, на притулену до стіни вазу.

Один рух – і глиняний виріб відсунутий убік, а за ним блиснув усипаний жовтими камінцями важіль.

Гент різко схопився, амфора захиталась і впала на підлогу.

– Обережніше! – крикнула я. – Там же найстрашніша теща в усіх світах!

Він засміявся:

– У мене була теща-відьма. Гадаєш, є щось гірше?

Коли гартонець відійшов із прямої лінії між гобеленом і важелем, права стіна зникла разом із полицями. За нею темніла діра, наполовину перекрита двома кам’яними плитами.

Ледве Гент ступив у цей таємничий коридор, прохід почав закриватися.

– Чому це була?!

Кам’яні стулки сходилися з жахливим скреготом, тому не впевнена, що він почув мою репліку. Шкода! Такий привід розкрити йому очі й повідомити, що ми досі одружені…

– Ти не йдеш, Рено?! – гартонець перекрикував камінь. – Залишаєшся?! Я повернусь за тобою!

Я вірила, що він повернеться, та залишитись у цьому розкішному склепі не могла. Життя – це рух, і нехай мені зовсім не хотілося лізти в темряву, чекати було набагато гірше. Ні, нехай краще серце калатає в передчутті небезпек, ніж завмирає від побоювання.

Щілина між кам’яними плитами стискалася повільно, немов давала час на роздуми. Очі Гента розгорялися все яскравіше. Здається, він збирався повернутись, але – не міг. Наче назад шляху не було.

Я зловила себе на думці, що воліла б зробити вибір, керуючись серцем, а не розумом.

Чому ж так неспішно рухалися стулки?..

«Я повернусь за тобою!» – у мене не було причин сумніватися в його щирості. «Твоє життя довге, але вразливе, відьмо…» – і чому постійно згадуються слова перевертня? «Обов’язок жінки…» – що?!

Мій сміх рознісся по кімнаті. «Головні правила поведінки для благочестивої пані», цей грубезний манускрипт, який зібрав забобони нашого суспільства, я щиро ненавиділа і регулярно купувала лише для того, щоб вручити черговій пасії брата, яка надумала вимагати «узаконення стосунків, а то татко і матінка до нічних побачень ставляться упереджено».

Це було як пробудження! Немов хтось струснув мене і сказав: «Рено, час повертатися! Ти не можеш роздумувати! Е-гей, Рено, ти вже тут?».

– Довго ж ти розмірковувала, відьмо. – Гент не здивувався, коли я перетнула межу. – Мені на якусь мить здалося, що залишишся там як замкнена принцеса в очікуванні принца.

– На континенті немає принців відповідного віку, а чекати, поки виросте Арголін, занадто довго… Та й не конкурентка я гномці.

Зненацька стало тихо. Стулки зімкнулися, камінь не скреготав, необхідність кричати зникла.

Як і шлях назад.

– Рено, ти не уявляєш, як я вдячний за твій вибір.

Коротка фраза, але у мене ніби виросли крила. Я йому потрібна, він за мене турбується, хоче бути поруч…

– Інакше довелося б шукати не тільки вихід звідси, але і вхід у підвал. Здається, разом із важелем там уся система підйому розкришилася, – продовжував гартонець. – Чому тобі смішно?