Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

Ті, біля вікна, підвелися. Один із них поклав на стіл золоту монету. Другий хвацько увігнав у піхви кинджал, що різко контрастував з іншим оздобленням. Без жодної прикраси, чорний як ніч… Десь я бачив щось таке. Та кого обманювати, це був Рятівник. Одноразовий або багаторазовий – Рех його знає. А їхній співрозмовник уже охолов і запах свіжої крові більше мене не вабив. Чи кров’ю тхнуло від них самих? Уже не розібрати…

Напевно, не варто було так пильно витріщатися на людину в капюшоні. Тим паче, то був не Маргет. Це щупле, з вузькими плечима і тонкими долонями тіло не могло належати колишньому жерцеві, який, якщо вірити сну, мав могутню статуру і високий зріст.

– Свята простота, – глузливо промовив один з чоловіків.

Другий шикнув на нього і вказав на мене. Я постарався якомога ширше розплющити очі, доводячи всьому світу, що нічого не зрозумів. Що ще не доріс до розуміння.

– Та облиш, – посміхнувся перший, – це ж дитя того щасливчика, від якого зараз відвернеться удача.

– Він щось помітив.

– Тоді купи його завтра вранці і відкрутити голову.

– А чому не зараз?

– Це – без мене.

– Гаразд, почекаю до завтра.

Спритно огинаючи столи, вони досягли виходу. Я дивився на труп.

– Тут зайнято? – Мої думки перервав грубий голос.

Поряд стояли четверо головорізів, і один з них звертався саме до мене.

Я похитав головою і сів навпроти людини в капюшоні. Цікаво, чому нахаби не зачепили спочатку його? Він же менший і беззахисніший. Чи запах смерті відчувають не тільки перевертні?

Які тонкі у нього руки… Пальці зі слідами від перснів. Білосніжна шкіра, я такої раніше ніде не бачив. З-під капюшона звисало пасмо чорного волосся.

Тук-тук. Тук. Тук. Тук-тук.

Я закрутив головою, намагаючись визначити походження цих звуків. Інші займалися своїми справами, ніби нічого не чули.

Тук-тук-тук-тук-тук…

Зненацька пальці на столі стиснулися в кулак, який із неймовірною швидкістю врізався мені в ніс.

– А-а-а! – я закричав від переляку (не кожен день зустрічаєш зомбі!), а не від болю, хоча кулак був маленьким і кістлявим, і з носа миттю потекла червона річка.

– О-уй-й-й-й-й! – стогнав труп, баюкаючи свою руку, кісточки якої не витримали прямого зіткнення з моїм обличчям.

У таверні на мить запанувала приголомшлива тиша, потім відвідувачі затеревенили з новою силою – бійки тут траплялися приблизно щопівгодини. Стук монети припинився, зате прозвучало багато лайливих слів, вимовлених перевертнем. Карран схопив мене за шию, коротким рухом перекинув мерця (хоча який із нього мрець, коли стукає серце?) через плече і вийшов назовні, голосно грюкнувши дверима.

Кинув незнайомця на низьку лавку біля стіни, штовхнув мене на вулицю.

– Повернешся – сам уб’ю! – пообіцяв сердито і зайшов у таверну.

Ага, ще чого! Я пішов за ним слід у слід.

Перевертень не приєднався до гри. Сів за столик, який ще не встигли зайняти, перерахував вміст неабияк схудлого гаманця, скрушно зітхнув і покликав служницю.

– Баранячу ногу, пива і десять льодяників!

З чого я зробив висновок, що він якщо й не помітив мене, то спрогнозував мою появу. Дріб’язковий, гад. Знає ж, що я солодощів терпіти не можу, але гризтиму для зміцнення легенди.

Тим часом столики для гри звільнили і посунули, створивши подобу сцени. Зашкребли стільці й лавки, притихли голоси. Я сів навпроти Каррана, однак той нічого не сказав, лише показав кулак. Ніс немилосердно занив у передчутті нового зіткнення, а перевертень зауважив:

– Бачиш тих двох? Виряджених?

Звісно, я їх бачив. Мої старі знайомі в розшитому золотом вбранні. Ті, що йшли геть. Вони сиділи біля самого помосту, старанно вдаючи, начебто чекають на виступ. А, може, і справді чекали. Тільки пані Троянда мала співати не для них. Ті важливі гості, до яких підлещувався господар, розташувалися в невеликій ніші, куди слуги притягли м’який диван, а служниці постійно підносили нові страви.

Розглянути мені вдалося лише ватажка, який і не намагався ховатись. Він знаходив усмішку для кожної жінки незалежно від її віку та вроди, а пані в подяку нагороджували його захопленими зітханнями і зацікавленими поглядами. Хоча, відверто кажучи, нічого привабливого в ньому не було. Гостре підборіддя, дівочі губи, великі очі, біле волосся… У його зовнішності таїлась якась безглуздість, але, здавалося, ніхто, крім мене, цього не помічав. До речі, більшість чоловіків теж ловили його рухи, намагалися скопіювати поведінку. І ніхто не прагнув показати нахабі його місце. Ось що означає репутація!

Супутники біловолосого поводилися напочуд тихо. Лиш промайнуло золотисте волосся одного з них та прозвучали тихі слова:

– …моїй дружині принесіть…

Дивний голос. Було в ньому щось знайоме, але водночас чуже. Ніби чуєш сусіда, у якого раптом з’явився іноземний акцент.

Господар плеснув у долоні.

Всі світляки, крім тих, що висіли над гральними столами, погасли. Тихо заграла музика, повільно нарощуючи темп і гучність. Начебто скрипка і сопілка… Дивовижне поєднання. Одна плакала, друга веселилась… а з темряви повільно виходила пані Троянда, і важкий оксамит її темно-червоного плаття майстерними пелюстками струменів по підлозі. Вона знала, що має дивовижний вигляд, і сприймала це знання зі спокійним задоволенням впевненої у собі королеви.

А потім жінка заспівала. Це була якась стародавня мова, з якої я зрозумів тільки одне слово – «Кохання», але пісня змушувала душу злітати на небачені вершини і падати в безодню, з якої немає виходу, парити в хмарах і болісно пробиратися в темних печерах, знаходити своє щастя і втрачати його, розуміючи: нічого не повернеться, навіть пам’ять з часом потьмяніє…

– Дивись, підходить! – Карран штовхнув мене ногою під столом.

Я немов прокинувся й здивувався силі волі перевертня. Треба ж, і під спів справжньої сирени він думає про справу!

Пісня закінчувалася. Відвідувачі сиділи з блаженством на обличчях, і навіть ті виряджені розімліло усміхалися. А до них підбирався жах. Так мені здавалося, поки я спостерігав за переміщенням звичайного на вигляд чоловіка в потертому плащі й чоботях зі шпорами. Він ішов неспішно, ніби зумисно натикаючись на столи, але ніхто не наважувався зробити йому зауваження. А ті двоє дивилися на пані Троянду, що плавно зникала в темряві.

Маргет зупинився прямо за ними. Мені було видно тільки його профіль – прямий тонкий ніс, губи викривлені в задоволеній посмішці…

– Треба щось робити!

– Дивись. – Карран схопив мене за руку, утримуючи від необачних дій.

З обличчя колишнього жерця повільно сповзала посмішка. Нарешті воно застигло у здивованій гримасі.

Востаннє промайнув поділ сукні співачки, а двоє чоловіків уже лежали зі зламаними шиями. В руці Маргета блиснув чорний кинджал. Ні, він не обшукував своїх жертв. Тоді звідки?..

– Штампують їх, чи що? – немов продовжив мою думку Карран.

Це було неможливо. Настільки сильні артефакти могли існувати в одному екземплярі – закони Клуса не забороняли магам створювати щось «для особистого користування», як не забороняли це дарувати або продавати. А масове виробництво чарівної зброї строго контролювалося короною і самим Великим магом Радісом, до того ж коштували такі артефакти захмарно. Їхнє виготовлення напевно вимагало величезних витрат магії. Тому третій Рятівник за неповний тиждень насторожував.

Скористатися кинджалом Маргет не встиг. Пролунав несамовитий жіночий вереск, метнулася стрімка біла блискавка – і колишній жрець пропав. Ні, він не створив портал, а просто зник. Розсіявся у повітрі.

– Привид! – видихнули десятки ротів одночасно.

– Він живий, – тихо сказав Карран. – Я ж сам бив йому писок. Бачив? Заговорені ланцюги залишили шрами, досі не зійшли. Це якась нова магія. Не наша, бо він за своєю суттю людина. І не людська, тому що в присутності Лана вона не діє. Не магія когось із богів – знову-таки Лан здатний її стримати. Який висновок? Няве?.. Чуєш?

Я не слухав. Просто згадав, де бачив біловолосого раніше. Тільки на картинках у книгах його зображували більш мужнім і героїчним.

– Гадаю, ми на порозі великої війни…

– Що?! – отямився я.

– Мені здається, або виник новий Храм, або Світ Тварюк[15] звільнився. І молись усім богам, хлопче, щоб я помилився, бо до війни ми не готові. Занадто довго світ жив у затишші. Не-люди знали, що їх захистить Лан, люди сподівалися на Радіса. Навіть Пустка не витримає наскоку завойовників, особливо озброєних Рятівниками.

– Але це ж напевно клуський…

– Ти чув коли-небудь про клусця, якого звуть Кені-мей? – перебив мене перевертень. – У них чоловічі імена закінчуються на -с. Боюся, все набагато складніше.

***

/Рена/

Зете, я так втомилася… Мелос – кошмарне місто, його жителі жахливі, а про гостей краще не згадувати. Ми приїхали сюди в пошуках вожака роду Старшого Вовка, який вирушив за вбивцею своєї дочки. Лан вважав, ніби так можна розв’язати проблему. Ми його підтримали, оскільки на свіжих могилах тих, хто вбив Нява, ніяких слідів душі брата не виявилося. Цей перевертень – хоч якась зачіпка.

Єдине, що мені сподобалося, – виступ співачки в тій забігайлівці, куди чомусь понесло не-людя, та те, що Арголін мовчав цілий день. Втім, ще не вечір… І є у мене підозри, що наша Високість притих неспроста. Нехай він і поводиться в межах пристойності, його спритні оченята аж стріляють по сторонах, вишукуючи неприємності. Але дякую тому милому дідусеві-вампіру, який розважав юного спадкоємця казками про гномів. Дуже дякую. Хлопець слухав як зачарований, часом забуваючи про свій кепський характер.

О-ох, у що ж я вплуталася, га? Іноді мені здається, що мої погані передчуття абсолютно безпідставні і все буде добре, іноді я впадаю у відчай і ледь стримуюся, щоб не заплакати. А іноді уявляю, як би все склалося, якби ми з братом залишились у нашому ненависному Веселому кварталі… І доходжу висновку, що життя не таке вже й погане.

/[14] Десятка – гра в карти.

[15] Докладніше про Світ Тварюк можна прочитати в романі «Гра в чужу брехню»./