Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!

***

/Рена/

– Де він?

Коли таке питання супроводжується гучним клацанням зубів біля самого вуха і тихим гарчанням, відповідь доводиться підбирати обережно, а то інтуїція – річ ненадійна, вона й підвести може.

– Вибачте, хто саме? – Я постаралася зробити налякане обличчя.

Чесно кажучи, багато зусиль не витратила.

– А я на кого схожий? – Темна пика викрадача заколихалась у мене перед очима.

Боги, на кого ж він був схожий? На театрального лиходія. На не-людя. На…

– На перевертня. – Цікаво, мені вдасться зобразити дурненьку налякану кралечку? Навряд чи, бо ж він звідкись знає, що я – відьма.

– Правильно. – Праве вухо обпекло гарячим подихом. – То де він?

– Хто?! – не витримала я цих загадок.

Міцні пальці так стиснули шию, що в очах потемніло.

– Моя дитина…

Тепер не було ні краплі гри. Я ніби на власні очі бачила, як цей тип, не добившись від мене нічого корисного, з легким жалем скрутить мені шию («Бідолаха! Не пощастило їй…») і піде шукати відповіді в іншому місці. І плювати йому на те, що мене захищають нічні… адже він хоче знайти дитину. А я… та що я? Що мені сказати? Нічого не бачила, нічого не знаю? Хто повірить? Пригрозити Сім’єю? Перевертень не схожий на божевільного, напевно усвідомлює наслідки… До речі, ще одна причина відкрутити мені голову. Хоча у хорошого некроманта і старий труп заговорить, а нічні не гребують розкопувати могили.

– Згадала? – Сталеві пальці розтулилися, але лише для того, щоб на них з’явилися кігті. Криві, темні, вони напевно обірвали не одне життя.

Я згадала, що відьма. Згадала, що можу себе захистити. Що треба якось викручуватися, а то…

Легкий укол, тепла крапля збігає по шиї, тремтіння охоплює все тіло… і як створити ілюзію?! Ніколи не вважала себе слабачкою, але, здається, на мить все-таки знепритомніла. Не від болю – його я не відчувала, і не від страху – на світ Реха ще ніхто не скаржився (може, тому, що ніхто звідти не повертався?), а від безвиході.

Від того, що закінчити свої дні на задньому дворі дешевого готелю в місті бездушних аж ніяк не входило в мої плани. Та й саме це безглузде життя мене зацікавило! І взагалі – я була занадто молода, щоб померти як на бійні. Треба себе опанувати, зосередитися, і якщо не вдається скористатися здібностями, то згадати правила боротьби… Обережно повернутися… найчутливіше місце у чоловіка… у перевертня…

– Карране, це занадто!

Я здригнулася. Викрадач теж. Кігті вп’ялися мені в горло… ні, не кігті – звичайні пальці.

– Досить лякати дівчинку! Ти обіцяв розпитати її, а що я бачу? І перестань м'яти калину, вже все плаття їй забруднив. Вічно ви з Занорою щось придумаєте… Йди в дім, а ми поговоримо!

Перевертень притулив мене до паркану і без заперечень рушив до ґанку, що виднівся у слабкому світлі місяців.

– Дурню, вона ж людина, хоч і відьма, а у них серце слабке! – прошипіла йому вслід моя рятівниця. – Здичавів зовсім у цій Пустці.

Я вчепилася в шорсткі дошки огорожі. Бігти? Куди? І перевертні бігають швидше. І бачать у темряві… І… і… і якби ноги не відмовилися мене слухатись, я б начхала на доводи розуму і рвонула б звідти в будь-якому напрямку. Але сил вистачило лише на те, щоб провести долонею по шиї і упевнитися: «кров» гіркувато-кисла, зірвана з найближчого куща і ретельно зігріта лапою перевертня. Прокляття, театральність відразу ж впадала в очі! Правильно бабуся каже – перше враження найчесніше.

– Ходімо, маленька.

Маленька? У яскравому полум’ї світляків співрозмовниця здавалась молодшою за мене. Домашня, мила і привітна. Добра… А, може, свою роль зіграло нічне освітлення.

Вродлива, але не яскрава, в простому повсякденному одязі, з прикрас – якісь обереги на шиї. І голос – дзвінкий, доброзичливий, таким би казку дітям розповідати, а не командувати злющим перевертнем.

На широкому кухонному столі з’явилися дві чашки з чимось ароматним і гарячим. Я піймала себе на тому, що усміхаюся. Скільки разів уявляла таку картину, але навпаки. Затишна кімната, чай, задушевна бесіда… приблизно за таким сценарієм йшла робота з клієнтом. А тепер на місці «клієнта» – я сама. Воістину доля – та ще жартівниця.

– У нас із чоловіком, – співрозмовниця опустилася на лаву навпроти мене, починаючи розмову, – пропав син. Зовсім малюк… Карран його образив, – вона усміхнулась, – ременем стукнув, а Принцеса Ночі прилетіла на захист. Нява від обіду не видно, то ми подумали, що він побіг до нічних. Ті дітей не люблять… Тим паче, сусіди розповідали, що біля будинку кровососів крутилась дитина перевертнів. Ти зараз гостя в Родині, відьмо, і напевно знаєш, що з ним сталося.

Ось так, коротко і по суті. Однак єдине, що я зрозуміла з усієї цієї історії, було:

– Няв?..

– Усі вовки в дитинстві гарчать, а наш Ррікар нявкав, звідси й кличка.

Я струснула головою, проганяючи марні надії. Хто сказав, що тільки у мого брата може бути таке прізвисько? А дурне серце прискорено билося, чекаючи чудес. Навіщо мене понадили братом?..

– Відтоді, як ми повернулися зі свята, ніхто чужий не заходив, клянусь. – Судячи з розгубленого виразу обличчя співрозмовниці, вона мені повірила. – А що ви знаєте про мого брата? – запитала і сама зрозуміла, що ляпнула дурість – записку мені передали вранці, коли дитина ще не пропала.

– Про брата? – Дівчина здивовано подивилася на мене. – У тебе зник брат?

– Не те щоб зник…

І я поділилася своєю історію. Не знаю, навіщо – на допомогу я не сподівалася, у них власних проблем вистачало. Просто раптом захотілося з кимось поговорити… не з уїдливим не-людем, не зі знаючим усе на світі гартонцем, і точно не з самозакоханим принцом, який теж пропав зовсім недоречно… У мене ніколи не було близьких подруг, але у Влаї їх заміняла сім’я. Мама, бабуся, та й батько міг згодитися. Або Няв. Здається, відтоді минула вічність.

Ледь чутно рипнули вхідні двері. Я скосила очі – на порозі стояв перевертень. Не знаю, чому, проте мені дуже не сподобався вираз його обличчя. Зазвичай так дивляться, прийнявши важливе рішення: тверде і непохитне, яке зачіпає інтереси інших. Цікаво, він давно підслуховував?

– Даро, час прощатися. Ходімо, я проведу…

Моя співрозмовниця здивовано стрепенулась, але не заперечила, а м’яко кивнула:

– Удачі тобі, відьмо.

До особняка нічних ми не промовили жодного слова. І на прощання він мені нічого не сказав. А коли червоні плити підвели нас до кованих воріт, я дозволила собі коротку напівпосмішку. Дивна у них сім’я! Дружина командує чоловіком, чоловік – дружиною… і ніяких сварок, тому що кожен впевнений в іншому. Напевно, я заздрила.

– Навіть не вимагатимете мовчання? – Тепер, коли захист був поряд, я почувалася у відносній безпеці.

Краще б тримати язика за зубами! Тому що перевертень сказав те, про що я могла б давно здогадатися сама.

– Ти лише людина, відьмо. Миле звірятко, що сподобалося господарю. Ніхто не розв’яже війну через людину, як би добре до тебе не ставилися. Послухай моєї поради, дівчинко, повертайся додому. У цій грі ти – приманка. Можу припустити, записку, через яку ти бігала вночі Мелосом, написали твої «друзі».

Мій сміх пронісся порожньою вулицею. Що за нісенітниці він говорив? Який сенс Генту виманювати мене в нічне місто? А Лану? Або Родині? Втім, від Арголіна всього можна чекати!

– Так? Але ж кошик вранці дали мені ви!

– Це правда. Там, крім оголошення, навіть була записка. Інша записка, в якій Дресп, глава торгової гільдії гномів, повідомляв: ваш маленький маг потрапив у Підземний світ і не хоче звідти йти. Також додавалося сапфірове намисто як плата за допомогу в поверненні хлопця. Твоє щастя, що сьогодні ми з Занорою наткнулися на тебе першими.

Я стояла, роззявивши рота і вже не розуміючи, що правда, а що – брехня. В голові не вкладалося таке… така зрада! Якщо перевертень не бреше (а навіщо йому брехати?!), то лише мешканці та гості особняка Сім’ї могли ритися в моїй кімнаті. Для чого? Яка їм вигода? Ми ж начебто в одному човні? Точно, начебто… Треба навіки запам’ятати, що у кожного є свій інтерес.

– Даремно ти погодилася надіти кільце вампіра, відьмо. Твоє життя довге, але вразливе, його занадто легко зламати…

Остання фраза мене остаточно добила. Здалося, ще трохи – і я вибухну від обурення. Що за вечір одкровень? Що за кільце вампіра? І що за натяки на моє життя?

Поки я повільно закипала, перевертень зник. Його щастя!

Людина? Кумедне звіреня? Та я зубами вигризу з так званих друзів правду! Навіть якщо це буде останнє, що я встигну зробити у своєму вразливому житті!