Спадкоємиця Конзекрейт

Між народами Паладії іноді трапляються суперечки: їхні погляди на світ розходяться. Проте, є дещо, у чому вони єдині – страх перед тінями. Ніхто не знає, звідки прийшли ці потвори, джерела різняться.

Люди вважають, що після смерті янгол Люксиліна – їхня покровителька – очищає душі від скверни, щоб забрати їх до себе на небо. Уся та лють, що жила у них роками, йде під землю, де приймає подобу тіні.

Стіми чтять Творця – перший механізм, що з'явився на Сірчаних Пустотах. Він створює їх бездоганними, а усе зайве викидає, з відходів і народжуються прокляті сутності.

Ельфи стверджують: це все фокуси проклятих чаклунів. З цієї ж причини вони воювали з темними сородичами, і ті, як не дивно, розділяли версію щодо магії.

Тільки темні ельфи вважають що тіні – адепти Пітьми, які втратили розум. Занадто віддані фанати, засліплені таємницею Нічного лісу.

Гноми склали таку легенду: колись Вічний Холод, що вкриває їхні рідні гори, проникав до самої глибини печер. Там неможливо було жити, поки не з'явився Вогонь Негасимий. Він розтопив лід, дав їхнім предкам дім, вигнаний холод і став тим, що решта народів звуть «тінь».

Чудиська не мають ні землі, ні роду, ні племені. Вони не без гордості кажуть, що моторошні почвари їхні колишні брати, вигнані іншими народами.

Можливо, хтось вже знайшов істину, а може, і нема її зовсім, тільки в одному згодні жителі чарівного світу – звідки б воно не прийшло, немає у тінях нічого доброго, вони створені тільки щоб руйнувати. Щоправда, є у почвар одна слабкість – страх перед світлом, чи то сонце, чи свічка, ліхтар, кристал, факел чи ще якесь джерело.

Різа ніколи не бачила живих тіней, тільки наслідки сутичок із ними. З дитинства її навчав однорукий вояка. Колишній полководець одного разу схопився за тінь, кисть почорніла, вкрилася наривами, речовина почала розтікатися по венах. Усе це відбувалося впродовж декількох годин, щоб врятувати його, цілителі відрізали руку, та навіть через багато років час від часу вона кровоточила.

- Принцесо, запам'ятайте одне, - казав він після розповіді, - наші вороги то не звичайні тіні, вони лише віддалено схожі на них. За собою ці потвори тягнуть чорний шлейф, наче дим, не торкайтеся його, хай що там трапиться.

Дівчина довго не могла зрозуміти, про що говорить вчитель, поки сама цього не побачила. Одного зимнього ранку незадовго до світанку вона почула голос за вікном. Він належав жінці, кликав її на ім'я і казав такі речі, яких навіть найближчі друзі не знали. Неочікувано спокійна розмова обернулася на крик, наче хтось схопив ту незнайомку. Різа вибігла на вулицю і опинилася сама у темряві.

Шлейф було помітно одразу – він був темніший від ночі, розтікався повільно, наче туман. Тонкі нитки тяглися вгору, розкачувалися на вітру, очікуючи на жертву. Усе, чого торкалися відростки, починало гинути, навіть столітні стіни замку вкривалися чимось темним. Слідів було дуже багато, та тіні зазвичай з'являлися поодинці.

Інші емоції затихли, поступаючись страху. Однієї миті з чорноти вистрибнула висока фігура, обриси якої нагадували людину, та не мали обличчя, одягу чи навіть пальців – краї силуету розпливалися. Воно опинилося біля ніг юної принцеси, простягуючи до неї свої відростки. Ще секунда і її тіло згниє, а душу вороги заберуть з собою, а може, перетворять на якусь мерзоту.

Але тінь спинилася. Істота підняла голову, прислухаючись, довкола царювала тиша. Воно простягло руки до храму (такі стояли біля кожного замку) і полинуло у той бік. Слідом кинулися сотні подібних почвар, це був ідеальний момент для втечі. Однак у голову прийшла інша думка: «щось відволікло їх від жертви, і це щось буде гірше за мільярд тіней».

Принцеса рушила за ними, намагаючись не підходити занадто близько, перестрибуючи чорні згустки, падаючи і знову підводячись. Коли вона дісталася до місця істоти не звернули на неї уваги – вони оточили будівлю, схиливши голови.

Храм являв собою подобу великої альтанки. За повір'ями людей спілкуватися з янголами краще було у відкритих приміщеннях, вночі там нікого не було. Кожен крок давався з великим зусиллям – складно було знайти місце, не вкрите чорним шлейфом. Під кованим дахом стояли два силуети.

- Я його знищу, чого б це мені не вартувало! – Перший зробив жест рукою, наче намагався створити закляття, та сили його були на межі.

- Ти не побачиш його сходження! – Друга фігура підскочила до першої, після чого різко відштовхнула її від себе і якимось незрозумілим чином розчинилася у пітьмі.

Перші сонячні промені торкнулися землі. Вони були занадто слабкими, аби їх помітило людське око, та тіні відчули наближення світла. Лише мить, і вони усі зникли, шлейф почав розчинятися, наче світ повернувся до норми і усе, що відбулося, було сном. Тільки от яка штука – прямо як з рукою вояки – відголоски цього дня ще довго нагадуватимуть про себе Паладії.

Різа підбігла до незнайомця, який намагався протистояти мороку. Його обличчя та шия були вкриті дивними символами, виглядав він як людина, лише кров була якоюсь незвично темною, відсвічувала зеленим. Тіло було холодним, але дихання лишилося – дуже слабке, все через рану між ребер. Дівчина згадала, що казав їй лікар про такого роду травми – рану треба терміново закрити, щоб туди не потрапляло повітря. Не маючи нічого підходящого, дочка короля просто затисла її руками і стала чекати, поки прийдуть паломники.

Так минула хвилина, друга, вони здалися неймовірно довгими. Схоже, ніхто не поспішав на службу, а коли прийдуть буде надто пізно. Вона єдина може допомогти, і у той самий час абсолютно безсила, бо немає необхідних знань. Вдихи ставали уривчастими, рука, що затискала рану, тремтіла. Несподівано за спиною почувся голос. «Аби не ті сутності знову» - подумала принцеса.

- Ти справді хочеш врятувати незнайому істоту, навіщо? Можливо, це його доля – загинути тут сьогодні, покинути світ живих.

- Тіні прийшли за чимось, а він намагався це знищити. Будь ласка, покличте на допомогу...

- Мені не треба кликати, я і сам можу допомогти.

Якимось чином вона опинилася збоку, над пораненим нависала дивна істота. У пам'ять врізалися великі очі з золотою райдужкою, плащ з воронячого пір'я та неприродньо довгі пальці. Він зняв одну пір'їну, приклав її до рани, муки хворого у той самий час полегшилися.

- Тепер житиме? – З надією спитала Різа.

- - Сил йому не вистачить, аби одужати. – Відповів Чоловік-Ворон. – Вампіри, на відміну від зомбі, дуже тяжко переносять поранення.

- Вампір?! Та я вже взялася його рятувати...

Про цих створінь дівчина чула лише у легендах, бо ходити до Змертвілого лісу, де мешкала усіляка нежить, людям заборонялося. У тілах упирів текла отрута, вона підтримувала тіло, не дозволяючи старіти, потребуючи натомість крові. Наче читаючи її думки персона у чорному плащі ухопила за руку, заносячи над нею свої кістляві пальці.

- Диви, як тільки відпущу біжи з усіх ніг. Коли прокинеться, може напасти. – Попередив він, після чого порізав кігтями зап'ясток.

У вампірів була одна страшна особливість – їх ікла наче пазурі сови хапали жертву, впиваючись у шкіру, приносячи глибокий біль, і все це дочка короля відчула на собі. Щоками покотилися сльози, кричати в неї ніколи не виходило.

Тіло накрила слабкість – воно й не дивно, спрага цієї істоти була велетенською. Чоловік-Ворон допоміг звільнитися з нелюдської хватки, борець з тінями розплющив очі. Обернувшись на птаха цілитель зник, а принцеса що було духу побігла до палацу. Її хитало зі сторони у сторону, голос у голові кричав «нащо ти це зробила?!». Однак згадуючи збіговисько темних істот дівчина розуміла, що навряд чи хтось з підданих короля зможе здолати таке військо.