Табір: мої записи

Я зайшла в спальню, намагаючись не привертати до себе увагу Поліни. Але вона одразу помітила мою присутність. Підійшовши до мене на дивовижно близьку відстань, вона подивилася мені прямо в очі, наче слідчий, що проводить допит. Тільки комічності їй додавав низький зріст, через що вона виглядала як бунтівна дитина.

— Нагулялася, так? — невдоволено запитала вона, примружившись, наче намагаючись залізти мені в голову.

— Ми не гуляли, — відповіла я, ігноруючи її необґрунтовану поведінку. У моєму голосі відчувалася байдужість, ніби я розмірковувала про погоду. — У нас була ранкова пробіжка.

— Ага-ага, ну звичайно, — уїдливо відповіла сусідка. Її обличчя скривилося в гримасу сарказму, ніби вона щойно вкусила лимон. — А я тоді пінгвін, — додала вона, схрестивши руки на грудях і по-дитячому демонструючи образу.

— Господи, поводиш себе як дитина, — пробурмотіла я собі під ніс, намагаючись закінчити цю марну розмову. Я намагалася зберегти спокій і не піддаватися на провокації.

Мої пальці обережно ковзали сирими, нещодавно випраними речами, відчуваючи їх прохолодну вологість. Я окинула палату поглядом і зрозуміла, що мені тут більше нічого робити. Дивно, що я кожного разу приходила до цього висновку. Ніби ця спальня для мене зовсім чужа. Мені здавалося, що у своїй же кімнаті я всього лише гостя, а не господиня.

— Анна Андріївна, а чому в нас сьогодні немає зарядки? — запитала я, спіймавши в коридорі вожату, що мимохіть проходила повз.

— Сьогодні санепідемстанція приїжджає. Я ж казала. Так що зараз, замість зарядки, ви маєте вилизати кімнату до ідеалу, наче в ній тільки що закінчили ремонт.

Її слова викликали в мене щиру усмішку. Ремонт тут, схоже, проводили десь пів століття тому — не менше. Замість того, щоб ремонтувати цей старий корпус з усіма його проблемами та тарганами, було б простіше його знести та збудувати заново. Але оскільки сьогодні скасували зарядку, у мене нарешті з’явилася можливість помити кросівки.

Я пройшла в кінець коридору до комори та дістала звідти дві мочалки та порошок, які там раніше сховала. Я не мала уявлення, скільки років цьому «реквізиту» й чи можна його взагалі брати. Але поки ніхто про це не знав, а мені ці речі дуже знадобилися.

Повертаючись, я помітила відчинені двері двадцять сьомої кімнати, яка розташовувалася навпроти тридцять четвертої. Там, на ліжку, сиділа Міла — тиха дівчинка з непримітною зовнішністю, яка була старшою за мене майже на рік. Вона губилася в загальній масі підлітків нашого загону, і мені захотілося налагодити дружні стосунки з нею. Адже я не помічала, щоб вона товаришувала з кимось у нашому загоні, а у таборі ніхто не мав залишатися самотнім. Без зайвих роздумів я постукала у двері й, отримавши запрошення, увійшла в кімнату.

Я уважно оглянула спальню, що призначена для двох осіб, але на другому ліжку лежало ідеально заправлене покривало. Ця деталь насторожила мене, і я мимоволі стала придивлятися до кожної дрібниці, але так і не виявила присутності сусідки Міли. Увесь цей час я думала, що в загоні не залишилося вільних місць — я це з’ясувала ще на першій планерці. Але, мабуть, інформація застаріла.

— Привіт, а ти одна живеш? — запитала я, підійшовши ближче до дівчинки. У її карих очах, сповнених сяяння, читалося глибоке зніяковіння.

— Привіт, — відповіла вона, сором’язливо зіщуливши губи та опустивши погляд. Вона говорила приглушено, майже шепотом. — Так, одна.

— Дивно, здавалося б, у перший день усі ліжка були зайняті. А де сусідка?

— Вона перейшла в одинадцятий загін у день їхнього заїзду. У неї там подруга. Так що я сама тут, — відповіла вона, нервово подряпуючи чохол свого телефону. Її пальці рухалися так швидко, що я ледь не могла чути скрип пластику під нігтями.

Міла — досить флегматична дівчинка, і зараз вона виглядала трохи загубленою. Я списала це на її самотність: у таборі дружба зазвичай зав’язувалася із сусідами по кімнаті, але Міла навіть їх не мала.

У голові відразу ж почали крутитися шестерні. Думки металися туди-сюди, але я не могла сформулювати конкретне питання. Ця кімната здавалася мені порятунком: порятунком від ненависної сусідки, від ранніх підйомів, від зіпсованих нервів, від постійного уникнення і втоми. Життя з Поліною за минулі десять днів настільки мене виснажило, що я буквально готувалася до втечі.

— Слухай, а можна я до тебе переїду? — запитала я, вловивши момент.

Міла розквітла від моїх слів, і в її очах кольору гречаного меду засвітилася іскра надії. Вона подивилася на мене з подивом, але на її обличчі я побачила відблиск радості.

— Так, звичайно. Тобі допомогти? — натхненно запитала вона.

— Ні, дякую. Я сама впораюся, — відповіла я і практично кулею вилетіла з кімнати.

Я знайшла вихід: можливість раз і назавжди позбутися від Поліни й викинути її зі свого життя. Це було як новий початок, новий шанс на щасливе життя в таборі. Я зависла на хвилину в роздумах, озирнулася довкола та взялася за справу. Найперше, погляд мій впав на валізу, яка досі стояла нерозпакованою, адже в мене забрали місце в шафі. З легкістю я взяла її до рук і, зробивши кілька кроків, віднесла до двадцять сьомої кімнати. Повернувшись, я взяла тазик із ванної та почала згрібати до нього всі дрібниці, закинула взуття та попраний вранці одяг у великий пакет, а на спину надягла рюкзак, який був заповнений їжею. Віднісши все це до своєї нової спальні, я повернулася за постільною білизною. І так, буквально за десять хвилин, я переїхала до привітної кімнати номер двадцять сім.

Моя нова кімната була просто ідеальною: просторою та світлою, з великим вікном та мереживними куртинами, крізь які проникало м’яке ранкове сонце. Біля вікна стояв великий стіл зі стільцем — ідеальне місце для будь-яких занять. Коло стіни розташовувалася шафа, у якій точно знайдеться місце для всіх моїх речей.

Тут було багато розеток, і всі вони справно працювали. У Міли навіть був чайник, що явно радувало такого любителя всіляких варіантів сніданку, обіду та вечері в чашці.

А ще в мене тепер була найкраща сусідка — Міла, і найвеселіші сусіди навпроти. Але найголовніше: моя колишня кімната, як і палата Міші, розташовувалася в іншій частині поверху, що була зліва від холу. Це означало, що в гості до мене малоймовірно хто-небудь прийде, крім тих, хто живе поруч.

Я ніжилася обіймами спокою, насолоджуючись новою спальнею. Я звикала до неї цілих пів години, відчуваючи кожен куточок, кожну деталь. Організація особистого простору з нуля виявилася не такою вже і простою справою. На щастя, Міла явно зраділа новій сусідці та допомагала мені всім, чим тільки могла. Її забавляла моя метушливість та необґрунтована поспішність. А мені просто хотілося якнайшвидше відчути себе так, ніби це моя звичайна кімната і я ніколи не жила з Поліною.

Я на мить замислилася про те, що мій переїзд виявився несанкціонованим та самовільним. Мабуть, у моїй голові все настільки швидко склалося, що я вважала думку вожатих — лише посередністю. Та й до того ж яка їм взагалі різниця? Я начебто в них мала добру репутацію: порядок не порушувала й дорослих слухалася. Та і я вже не раз помічала, що іноді, у якомусь черговому конфлікті з Поліною, вожаті та і справа кидали мені співчутливі погляди. Так що добробут їх підопічних — зокрема, мене — у них мало бути в пріоритеті.

Однак, бажаючи зберегти образ правильного піонера, я все-таки покинула нову палату та постукалася у сусідні двері, де якраз жила Анна Андріївна. Як тільки вожата виглянула зі своєї кімнати, я їй у двох словах переказала ситуацію і, скажімо так, попросила «милості». Звісно, вона зжалилася і без зайвих питань схвалила моє рішення.

За чверть дев’ята нас покликали шикуватися біля фасаду. Я щиро хотіла подружитися з Мілою якомога швидше, але в мене вже була своя компанія. З найпершого дня ми стояли в парі з Яною, і найчастіше поруч із нами кружляли хлопці тридцять четвертої кімнати, з якими ми завжди спілкувалися.

А з ким же стояла Міла? З дівчиною, яка жила в тридцять другій кімнаті. Чесно кажучи, вона — теж сіра мишка, тому вони з Мілою — єдині, хто не знайшов собі пару.

Поки однозагінці повільно виходили з корпусу, я розмовляла з Яною та хлопцями, що стояли попереду. Мій погляд привернула фігура, що наполегливо наближалася. Незнайомка була досить високою, років шістнадцяти на вигляд, зі світло-русявим волоссям. Її одяг — повсякденні джинсові шорти та білий топ, але щось у її постаті та чудовій зовнішності робило звичайний одяг схожим на образ із модного показу. За спиною в дівчини висів великий рюкзак, який вона явно несла тяжко, судячи з важкої ходи. Я ще ніколи не зустрічала цю дівчину в таборі, а таку дійсно важко не помітити. Але чомусь вона здавалася мені знайомою.

Зупинившись за кілька метрів від загону, дівчина поглядом шукала потрібну людину, а потім крикнула:

— Ігор!

Юнак, перервавши нашу дискусію, обернувся. На його обличчі не відобразилось ані краплі здивування чи збентеження. Впізнавши дівчину, він вийшов зі строю.

— Ася… — вимовив він на видиху, підійшовши ближче до початку строю.

Ігор виставив руки, ніби запрошуючи дівчину в обійми. Дівчина, забувши про вагу рюкзака за спиною, підбігла та стрибнула на нього, обвивши його ногами навколо поясу міцно обійнявши. У рюкзаку жалібно дзвякнуло скло.

Вона посміхалася йому тепло, а потім ніжно поцілувала.

— Це його дівчина? — прошепотіла я Саші, штовхнувши в бік, не в змозі приховати своє здивування. Я насилу відвела погляд від цієї романтичної й, мабуть, занадто особистої сцени.

— Ага, — прошепотів він у відповідь.

Пара повільно направлялася до нас, і, дивлячись на задоволені обличчя хлопців, вони точно впізнали цю дівчину. Поруч із нею Ігор буквально сяяв, ніби всередині нього запалала яскрава зоря. Від холодного та байдужого юнака, яким він був раніше, не залишилося і сліду. Тепер він посміхався не тільки очима, а й кожним м’язом обличчя. Я змогла побачити в ньому те, що він так вміло ховав за своєю повсякденною маскою. Мабуть, саме таким його бачили друзі та особливо кохана дівчина.

— Невже Ігор дійсно вміє проявляти емоції? — риторично запитала Яна. У її голосі відбилися нотки сарказму.

«Ех… Бачила б вона його таким, яким він був за корпусом».

— Це що… Коли він нам щось про неї розповідає, він її майже боготворить, — хмикнувши, відповів Андрій.

— А вони давно знайомі? — не стрималась Яна.

Я раділа, що вона це запитала, бо мене цікавили ті ж питання. Однак я просто не могла знайти в собі сміливості їх задати. Адже я добре усвідомила, наскільки ця компанія любила розпитування про особисте життя. Навіть сама думка про те, що я могла б підняти таку тему, змушувала мене відчувати тривогу та сором.

— Якщо не помиляюся, це було два чи три роки тому… — повільно тягнув Саша, копирсаючись у спогадах.

— Три, — непохитно перебив його Андрій.

— Так, три. Вони потрапили на одну зміну. Точніше, ми всі потрапили на одну зміну, — продовжив Саша, вказуючи на себе та Андрія, — ну й пішло-поїхало.

— Кажеш, не віриш у кохання на два тижні? — ще раз легенько штовхнувши Сашу в бік, звернулася я до нього, дивлячись із-під лоба.

— Ні, ну це ж зовсім інша історія, — протягнув Саша, почухавши потилицю та зкошлативши густе волосся.

— Ах, прямо як у романтичних фільмах, — театрально зітхнула Яна й мало не плеснула в долоні.