Табір: мої записи

Дорослі відпочивали в холі, обмінюючись нехитрими розмовами, і не підозрювали про те, що їхні підопічні порушили правила тихої години й покинули свої ліжка.

Ми сиділи в тридцять четвертій кімнаті та мовчали. Я не могла не помітити напруження, що витало між нами. Було видно, що Слава почував себе гірше за всіх. Він, здавалося, несвідомо переносив на себе відповідальність за все, що відбувається. Мені марилося, що в будь-який момент він почне просити вибачення перед кожним із нас.

Я переводила погляд з одного юнака на іншого, але кожен із нас був занурений у думки, відчуваючи розгубленість.

— Ні! Я так більше не можу! — шепотом вигукнув Андрій: він не витримав першим.

— Підтримую… — видихнув Саша.

— Ви, звичайно, як хочете, але я, мабуть, піду, — звернувся до друзів Андрій і зістрибнув зі свого ліжка.

Ми зрозуміли один одного лише з погляду й теж встали. Сім осіб вийшли з тридцять четвертої палати й направилися в хол.

— Чому не в ліжках? — піднявши одну брову, запитала Анна Андріївна. Вона навіть не зауважила підопічних докірливим поглядом і не відірвалася від екрана телефона.

— Анна Андріївна, ми хотіли б попросити вибачення, — першим почав Андрій.

Вожата вимкнула телефон і склала руки на грудях. На її обличчі читалося відчуття тріумфу, ніби вона тільки що зірвала куш. Чи справді ми настільки передбачувані?

— Так? І за що ж це? — хмикнула наставниця.

— Ми дійсно були неправі. Вибачте за те, що не виконали ваше прохання і залишилися сидіти в кімнаті після половини першої, — відповів Ігор: твердо, зберігаючи спокійний тон голосу.

— І за цей шум вночі, — підтримала я.

— І за воду в коридорі, — уткнувши погляд у підлогу, додав Слава.

— І за запах у корпусі теж. — Саша почухав кирпатий ніс.

— Ми не хотіли б втратити вашу довіру, — чітко вимовив кожне слово Ігор.

— Добре, я вас почула. Можете йти в кімнати, — махнула рукою Анна Андріївна і знову перемкнула увагу на телефон. Данило Анатолійович увесь цей час лежав мовчки йі не втручався в розмову, поступаючи виховну бесіду напарниці.

— Анна Андріївна, а ми могли б зараз… ну… — протягнув Андрій, поглядом вказуючи на двері.

— Шість годин, — промовила вожата собі під ніс. — Дрібніє порода, дрібніє.

Анна Андріївна замовкла, не даючи категоричної відповіді. У мене вже зародилася надія, що, можливо, вожата змилується над дітьми й не змусить їх проходити через труднощі залежності.

— У вас п’ять хвилин. Час пішов, — зі зневагою відповіла Анна Андріївна і, піднявши зап’ястя, подивилася на годинник.

— Ми могли б зараз все-таки зайнятися парканом до свята? — виступив Ігор.

— Там багато залишилося? — звернулася вожата до свого напарника.

— Чесно кажучи, ми тільки розсортували гілки. Роботи там ще чимало, — відповів Данило Анатолійович.

— Добре, тоді можете йти займатися парканом. Усе одно на вулиці ви точно нічого не скоїте.

Я виявила, як усередині мене все почало розквітати. За натхненними обличчями хлопців я могла сказати, що вони відчували те саме. Ось воно що: для щастя потрібно всього лише покурити.

Ми з хлопцями спустилися і, вийшовши з будівлі, повернули за корпус.

— Паркан — це, звичайно, добре, але спочатку — перекур, — піднявши голову, сказав Андрій.

Біля лавок не було ні душі. Я зраділа, що в цей момент це було тільки наше місце, і ми могли насолоджуватися компанією один одного. Адже таке траплялося не часто.

Цілу тиху годину ми розбиралися з парканом. Ми з Милою пихтіли, щоб створити одну довгу лозу, а хлопці зібрали все це в єдину конструкцію. Робота просувалася доволі повільно, і нам доводилося докладати немалі зусилля, щоб досягти гарного результату.

— Перший загін! Полуденок! — крикнув Данило Анатолійович згори. Він висунувся у вікно тридцять четвертої кімнати, що знаходилося прямо над курилкою.

— Ми трохи пізніше підійдемо, — крикнув йому у відповідь Саша.

Як тільки закінчилася тиха година, табір почав оживати. За корпус підтягнулися хлопці з інших загонів, і наше усамітнення закінчилося. Я засмутилася, адже, усупереч важкій праці без натяку на відпочинок, навколо нас панувала атмосфера безтурботності.

Новоприбула компанія оглянула хаос із гілок, який розкидався біля лавок. Люди, не приховуючи цікавості, стали уважно розглядати наш паркан. Уже можна було оцінити плоди праці, адже ми майже закінчили основу.

— Прикольно, — констатував один хлопець із дванадцятого загону.

Обмінявшись кількома фразами між собою, ми прийшли до висновку, що наш паркан виглядає непривабливо і його терміново потрібно прикрасити. Тут, у лісі, варіантів для цього було не так багато. І ми вибрали найкращий із них: соняшники — природний декор від природи.

Ми планували бути відсутніми всього пів години й були впевнені, що вожаті точно не помітять нашого зникнення. Адже вони знали, що ми нікуди не підемо з табору, а дбати про нас і стежити за кожним нашим кроком — це ідея, приречена на провал.