Табір: мої записи

Закриття зміни розпочалося о п’ятій вечора в актовій залі на третьому поверсі корпусу їдальні. До чого такий поспіх? Деяких дітей забирали вже цього вечора, тому адміністрація хотіла, щоб кожен попрощався з табором сповна. Через це в залі також були присутні батьки.

Нам, як і іншим старшим загонам, концерт довелося спостерігати з останніх рядів, напружуючи зір, щоб розгледіти деталі.

Захід вийшов просто чудовим. Після кожного номера вожаті виступаючих запускали презентацію і під атмосферну музику дякували своїм дітям за зміну. Я з нетерпінням чекала, що ж для своїх підопічних придумають вожаті першого загону.

Наш виступ став однозначно найкращим. Діти в таборі й так уже були на межі сліз через завершення зміни, а тут ще й ми зі своїм лірично-драматичним танцем. Як тільки пролунала остання гама, ми сіли прямо на сцену, і на екрані з’явилося відео про наш загін.

Десь на задньому фоні говорили Анна Андріївна й Данило Анатолійович. Вожаті розповідали про те, які ми круті, скільки всього сталося в нашому загоні й, безумовно, що ми найкращі підопічні. Дівчата, які сиділи поруч зі мною, не могли стримати сліз і плакали вже навзрид, навіть не звертаючи уваги на розмазаний макіяж. Я теж почала плакати від того, наскільки ця зміна стала дивовижною. Без сумніву, вона перевершила всі мої очікування.

Саша, помітивши мій настрій, нахилився й однією рукою обійняв мене ззаду за талію, притискаючи до себе. Я розуміла, що він навряд чи плакав, все-таки це ж Саша. Але юнак точно був засмучений. Для нього це теж була остання зміна, а табір дав йому набагато більше в житті, ніж комусь іншому.

Як тільки відео закінчилося, діти встали й повільно спустилися у зал. Наш виступ був останнім — як-не-як, ми найстарший загін, — тому після нас говорила тільки старша вожата, а потім захід завершився.

Після концерту була остання вечеря, а потім нас повели на велике футбольне поле, де вже підготували місце для прощального багаття. Як тільки ми прийшли туди, у мене мало не відвисла щелепа від вигляду цього «спорудження». Це був величезний «курінь» із гілок заввишки понад два метри.

Як тільки весь табір зібрався, вожаті почали поливати деревину бензином. Наставники запалили сірники, і вогонь спалахнув з оглушливим тріском. Я відчула, як тепло і світло обволікали мене. Я заплющила очі й вдихнула, насолоджуючись моментом. Це було просто неймовірно.

Я завжди любила багаття: вони здавалися мені чимось чарівним. У них відчувалося щось первісне: щось, що пов’язувало нас із матінкою природою. А коли я розплющила очі, я побачила, як вогонь піднявся до неба. Він був таким яскравим, таким живим. Я відчула, як щось всередині мене затрепетало.

Коли багаття розгорілося на повну силу, на галявині ніби розгорталося щось магічне. Навколо ватри стояли всі загони, а Владислав Ігорович із Данилом Анатолійовичем грали на гітарах. Вожаті немов занурилися в транс, перебираючи акорди на грифі й не звертаючи уваги на все, що відбувалося поруч. Вогонь освітлював усе навколо, розрізаючи темряву, яка щойно згустилася. Його язики неначе торкалися зірок. У повітрі витав запах диму, просякаючи одяг спогадами.

Усі співали пісні. Дитячі голоси зливалися в єдиний хор, і це звучало неймовірно красиво. Я відчувала, як щось всередині мене підіймалося і розправляло крила. Я дивилася на вогонь і на людей навколо нього, і мені здавалося, що я ніколи не забуду цей момент. Це було щось особливе, що залишиться зі мною назавжди.

Через годину багаття впало, і це означало закінчення прощального вогнища. Усі загони вирушили на останню дискотеку, але я залишилася біля багаття. Мені хотілося ще трохи побути в цьому чарівному місці.

Через десять хвилин я все-таки зібралася із силами й пішла танцювати. Цього вечора майже весь перший загін відривався разом у великому колі. І навіть хлопці з тридцять четвертої кімнати. Піймавши атмосферу, я приєдналася до них. Ми скакали, кричали і веселилися. Мені стало так добре, що я і зовсім забула про всі свої переживання.

Малечу відправили спати о десятій, що для них було доволі пізно. А старші загони продовжили танцювати, насолоджуючись атмосферою післязахідного неба й наступаючих сутінків. Остання дискотека, як і на відкриття, тривала до одинадцятої.

У якийсь момент ми з друзями трохи втомилися, і, оскільки лавок тут, на відміну від Ракушки, не було, ми відійшли подалі від усіх у бік лісу на перекур. До нас приєдналася четвірка одинадцятого загону й теж влилася в розмову.

Ми знайшли затишне місце в лісі й сіли на траву. Ми з хлопцями базікали про минулу зміну, згадуючи найкращі моменти цього літа. Я сміялася так, що навіть боліли живіт і щоки.

Коли увімкнулась музика повільного танцю, Андрій, який стояв поруч, простягнув мені руку, запрошуючи, і ми почали танцювати, усе так само стоячи в колі компанії. Я бачила, як Влад кидав на мене косі погляди, але мене це зовсім не бентежило. За всю зміну я танцювала тільки з Мішею, Сашею і Владиславом Ігоровичем, тому повільний танець з Андрієм виявився дуже навіть приємним, особливо знаючи, що юнак займався хореографією. Коли музика закінчилася, ми знову розійшлися по своїх загонах.

Ближче до одинадцятої клубна музика змінилася плавною мелодією, і діджей вимовив заповітні слова: «Останній білий танець цієї зміни. Дівчата запрошують хлопців».

Вдих-видих, і я попрямувала до Владислава Ігоровича, який стояв зі своїм загоном неподалік від нас.

— Можна тебе, тобто вас? — Я простягнула йому руку, а потім парубок обійняв мене за талію.

Від запаху Владислава Ігоровича, його одеколону, одразу віяло відчаєм. Мені було важко зрозуміти, які емоції переживав хлопець, наче кидати дівчат для нього було звичайною річчю. Тоді, сидячи в номері на моєму ліжку, він говорив дуже спокійно, але в його голосі відчувалася жалість. А зараз…

Я встала на носочки, щоб дотягнутися до голови Владислава Ігоровича, і ніжно, зовсім ненастійливо, поцілувала його. Він відповів так само ласкаво, наче боявся мене зламати. Мені на мить здалося, що між нами не було цих розмов сьогодні. Парубок виглядав розслабленим і стриманим, як і завжди.

Коли Владислав Ігорович сказав, що нам потрібно розстатися, я мимоволі відчула себе скляним келихом, який кинули на кахель, й ось він летів вниз. Але цей поцілунок був наче килимом, який постелили на плитку в останній момент і він не дав мені розбитися на мільйони осколків.

Коли танець закінчився, Владислав Ігорович відсторонився і відпустив мене, йдучи в іншу сторону. Я стояла одна посеред футбольного поля. Ні, я не залишилася зовсім сама: навколо мене танцювало багато парочок, але я була самотня — одна в цьому чужому світі, наповненому болем.

До мене ззаду хтось підійшов і, поклавши руку на талію, повернув до себе. Це був Саша, він міцно-міцно обійняв мене, змусивши вмить забути про проблеми з Владиславом Ігоровичем. Тепер я не одна. Це був останній повільний танець у таборі, а я танцювала його не зі своїм хлопцем, який кинув мене сьогодні вдень, а із Сашею. Але морально гірше мені від цієї інформації не стало. Головне, що я потрібна.

Після дискотеки Анна Андріївна відпустила нас у курилку не більше ніж на пів години, тому що сьогодні планувалася прощальна «свічка». Як тільки ми звернули за корпус, то побачили біля лавочок багато людей з інших загонів. Сьогодні ми спілкувалися всі разом, а нас там було близько тридцяти осіб.

Мав рацію Данило Анатолійович, коли в перший день у курилці казав, що ми станемо найзгуртованішою компанією. Ми стали.

Безумовно, у загоні теж були люди, які добре спілкувалися, зустрічалися між собою, випивали ночами й дружили з іншими загонами. Але наша компанія стала найкращою — я ніколи ще не зустрічала таких чудових людей. Слово за слово, і ми навіть не помітили, як із вікна третього поверху висунулася Анна Андріївна й почала кричати.

— Перший загін! Я вас чекаю! Усі вас чекають! — ледь не зриваючи голос, кричала вожата.

Її напарник, Данило Анатолійович, теж не був радий йти звідси, але ми все ж таки неохоче покидали недопалки в пляшку й попрямували до загону. Ледь я зайшла в хол, одразу здивувалася. Усупереч тому, що ми прийшли останніми, наш диван залишався вільним. Напевно, ніхто не наважився посягнути на святе.

Міла, яка пішла трохи раніше, а не сиділа, базікаючи з іншими загонами, простягнула мені термокружку, у якій заварила чай. Це було дуже мило з її боку.

Останню планерку, як завжди, почала вожата. Вона говорила про те, що дуже рада була познайомитися з такими талановитими і слухняними — на цьому слові вона подивилася на нас — дітьми. Що ця зміна стала унікальною і дуже важливою для всіх нас. Її промова була досить довгою, але від цього не менш надихаючою. У Данила Анатолійовича так гарно говорити не виходило, але він теж був дуже радий із нами всіма познайомитися і хотів би бачити нас наступного року.

Як би мені не хотілося, але сльозу проронити не вдалося — весь мій запас вичерпався ще в актовій залі. А ось інші дівчата виявилися більш сентиментальними й тому ридали, не ховаючись і не стримуючи сліз. Після того, як вожаті договорили, вони передали слово підопічним, і хлопці по черзі почали висловлювати свої враження від зміни.

Поки однозагінці говорили, я спостерігала за кожним із них, уважно вслухаючись. Як виявилося, деяких людей уже не вистачало, бо їх забрали. Більше за всіх, звичайно, було помітно відсутність Поліни, а разом із нею і Даші, яких, як я зрозуміла, відвезли одразу після багаття. Ще не вистачало кількох хлопців і двох дівчат. Безумовно, живучи три тижні із цими людьми пліч-о-пліч, я знала всіх без винятку на ім’я і з багатьма більш-менш регулярно спілкувалася. Але вони виявилися настільки нудними, просто пішаками в загоні, що розповісти про них майже нічого.