Табір: мої записи

Це сталося за три дні до мого народження. У мами почалися перейми, які, як згодом з’ясувалося, були хибними, і її відвезли до пологового будинку. Мій дід завжди мріяв про онучку. Він зрадів, передчуваючи швидке здійснення мрії всього його життя, і зібрав своїх друзів, щоб відзначити поповнення в родині.

З ранніх років дід страждав від алкоголізму, не усвідомлюючи цього. Він не приділяв багато часу своїм дітям — моїй мамі та її брату. У той день, коли я так і не з’явилася на світ, мій дід помер. Він не дочекався мого народження, і я ніколи його не бачила.

Я так і не змогла познайомитися з ним, дізнатися, яким він був і який «подарунок» він передав мені через гени. Мені було дуже прикро, що не вистачило всього пари днів, щоб він здійснив свою мрію. Він здався, він не зміг, і все через те, що не зумів вчасно зупинитися.

Уперше я спробувала алкоголь літом після сьомого класу. Мій найкращий друг Микита познайомив мене зі своїми друзями, і ми часто пили різні коктейлі або слабоалкогольні напої. Тоді я зрозуміла, що алкоголь потрібен для того, щоб весело провести час у компанії: якщо ти п’єш, то тобі автоматично відчинені двері в життя тусовок, юрби друзів і всього іншого, про що мріяв кожен підліток.

Насправді сам алкоголь мені не подобався: на відміну від друзів, мені не ставало весело, і я не робила безрозсудних вчинків. У дванадцять алкоголь на мене взагалі не діяв, просто нагадував за смаком газований напій, тільки коштував він удвічи дорожче.

Осінню восьмого класу я познайомилася з підлітками із сусідньої школи. Майже кожного дня після уроків ми збиралися в однієї дівчини у квартирі та проводили веселі вечори. У той час пиво та коктейлі відійшли на другий план: переважно ми пили портвейн, тоді це було дуже модно, та горілку, змішуючи її з різними соками. Навіть від чистої горілки мене не «торкало» — тринадцять років не той вік, коли ти страждаєш від алкогольного отруєння та похмілля.

З того моменту, як я почала приділяти свій вільний час алкоголю, навіть прогулюючи останні уроки школи, щоб швидше зустрітися з друзями, моє навчання та оцінки почали гіршати. Батьки не раз сварили мене через це, але мені було однаково.

Однокласники мене не розуміли. У восьмому класі ще ніхто не пив, особливо з огляду на те, що я навчалася в одному з кращих класів, де кожен другий учень був відмінником та учасником олімпіад. Через це в мене не складалися стосунки з однолітками, і я завжди спілкувалася з більш дорослими.

Коли Микита та я поїхали в подорож, напившись та пропустивши поїзд назад через те, що заснули, я відчула, що щось не так. Раніше алкоголь ніколи не викликав у мене сонливості, навіть дуже міцний. Однак після того, як мого друга відрахували з коледжу, і він поїхав із міста, я залишилася без друзів. Це призвело мене в стан глибокої депресії.

Щоб хоч трохи розвіяти самотність, я приходила додому після школи та випивала чарку горілки. Легше не ставало, та й гірше теж, але я відчувала себе інакше. Це тривало кожного дня. Випиваючи перед сном, мені ставало легше засинати, оскільки мене мучило безсоння через постійні нав’язливі думки.

Літом, коли ми поїхали з концертною поїздкою в інше місто, мій організм уже сприймав алкоголь зовсім інакше. Святкуючи день народження одного хлопця, я бачила, як хлопці відрубувалися від алкоголю один за одним, і не могла зрозуміти, у чому проблема. Навіть коли ми пішли до старших оркестрантів, я виявилася набагато стійкішою, ніж ці люди, що мене дуже здивувало. Адже в них було більше досвіду, ніж у тринадцятирічної дівчинки.

Саме в той момент я відчула підступ. Коли я пила горілку кожного дня протягом пів року, навіть у невеликих кількостях, моє тіло розвинуло імунітет, тобто звикло до алкоголю. Тому я не п’яніла, і це означало, що в мене з’явилася залежність. Тоді я цього ще не усвідомлювала.

У таборі того літа я вперше пила вночі з іншими дівчатами та вожатими. Не те щоб сталося багато цікавого; єдине, що я можу згадати, так це те, що ми втекли з корпусу вночі та пішли плавати в басейні. Це виявилася цікава зміна, мені сподобалося.

А потім, у день свого дня народження, я зустріла Федю та познайомилася з його компанією. У день чотирнадцятиріччя мій організм мене ніби зрадив: одразу ж почалася мігрень через магнітні бурі, спина боліла, суглоби на погоду ломило й найголовніше — я знову отримувала ефект від алкоголю. Хлопцям і справді ставало весело, коли вони п’яні, ніби переді мною зовсім інші люди. Свій стан, коли я перебувала під дією алкоголю, можна було описати як «сонний і тупий». Я не дуже захоплювалася травою, на відміну від своїх нових знайомих, віддаючи перевагу алкоголю.

Наступного літа я знову поїхала в табір. Мені було чотирнадцять, майже п’ятнадцять, а мене засунули в загін для середніх, де абсолютно всі були молодші за мене. Ну гаразд, тільки молодші — я так-то теж почала пити у дванадцять, — але ці діти виявилися справжніми пестунами, тому я пила горілку вночі в гордій самоті.

У вересні я вирушила в інше місто на концертний тур з оркестром. Цього разу в нас було набагато більше алкоголю, а людей — менше. Фактично це був просто тижневий запій: кожного дня ми продовжували пити, не даючи собі можливості протверезіти. Я пила більше за всіх і засинала раніше, забуваючи, що мені вже не тринадцять років.

Однак, наперекір нашим зусиллям, ми не змогли випити все, що привезли із собою. Один із викладачів забрав у нас останні дві пляшки чорної горілки, вирішивши, що нам уже вистачить.

«Цікаво, де він був усі ці дні?»

Відразу після поїздки в моє життя увірвалася Аня, і все стало ще складніше. Першого листопада ми знову змогли зібратися з друзями, щоб випити залишену горілку, яку наш відповідальний викладач усе ще зберігав у себе. Я, як досвідчена людина, запропонувала сісти в невеликому сквері біля метро, щоби потім ми не хиталися п’яними великим містом в пошуках станції. Однак один із хлопців сказав, що тут часто буває поліція, і я, за своєю дитячою наївністю, повірила йому. Тому ми вирушили до великого центрального парку, який розташовувався за п’ятнадцять хвилин від метро.

Це стало фатальною помилкою. Ми пили міцний алкоголь на вулиці, що саме собою було ризикованим. І на додаток за вікном стояв мороз, а від свіжого повітря та холоду легко сп’яніти. Щобільше, ми пішли в одне з найбезпечніших для звичайних людей місць — центральний парк, який цілодобово охоронявся та був напханий десятками камер відеоспостереження.

Ми розташувалися в прекрасній альтанці в самому серці парку, де швидко розлили алкоголь у прозорі пластикові стаканчики та почали пити. Бувши єдиною людиною, звиклою до горілки, я пила більше за всіх і не закушувала, залишивши їжу для «слабших».

Через десять хвилин підійшов охоронець і попросив нас піти. Але оскільки в нас не було інших варіантів, а парк був занадто великим, ми перебралися на віддалену лавку. Через пів години до нас знову підійшли, на цей раз уже представники поліції. Вони попросили нас покинути територію, якщо ми не хочемо проблем. Ми удали, що збираємося йти, і, дочекавшись, поки вони сховаються з поля зору, знову сіли на лавку. Адже нам залишалося вже менше половини, а йти було нікуди.

Я була вже найбільш п’яна: з двох літрів горілки, які в нас були, я випила рівно половину. До нас знову підійшли поліцейські, але на цей раз уже попросили пред’явити документи. Я чудово розуміла, до чого все йде, але мені було п’ятнадцять і, на відміну від хлопців своєї компанії, документів у мене із собою не було. Першою за чергою виявилася я, тому що я дівчина — слабка дитина, так ще й виглядала років на дванадцять. Я довго м’ялася, а потім у голові щось перемикнулося, і я побігла. Я бігла куди очі дивляться — попереду був довгий і крутий спуск сходами. Заплутавшись у ногах, я просто летіла сходами вниз, а за мною біг чоловік у формі. У якийсь момент мій кнопковий телефон випав із кишені, але я вже не могла його підняти — якщо зараз зупинюся, то мене спіймають. Коли я зрозуміла, що за мною вже ніхто не біжить, я пригальмувала. Де я опинилася, не розуміла, це було абсолютно невідоме для мене місце. На п’яну голову я не знайшла кращого виходу, ніж просто йти вперед і спробувати вийти на знайому мені місцевість.

Звісно, це був центр, а не спальний район чи хоча б двори, тому мої шанси на те, щоб дістатися додому, зросли. Але, блукаючи численними центральними вуличками, які нічим одна від одної не відрізнялися, я не відчувала себе в безпеці — алкоголь сприяв появі тривожності. Через незрозумілу кількість часу я все-таки змогла вийти на широку вулицю і не так далеко знайшла вхід у метро. Діставшись додому, я відразу ж заснула, не маючи наснаги думати про те, що тільки що сталося.

Наступного ранку я прокинулася, відчуваючи себе жахливо. Це було не тільки фізичне нездужання, але й моральне виснаження. Батьки карали мене мовчанням, хоча я повернулася додому не так уже й пізно — за пів на дванадцяту. Але, мабуть, вони так і не зрозуміли, у якому стані я була вчора.

Підійшовши до своєї шафи, я збиралася дістати телефон, щоби перевірити, скільки разів мені подзвонила мама. Але до телефона справа не дійшла: мене ледь не виблювало від запаху куртки. Вона пропахла горілкою та вчорашнім паштетом, який я навіть не їла. Це виявився настільки огидний запах, що я винесла куртку на балкон і рясно побризкала парфумами. Це не дуже допомогло: мене нудило від будь-якого спиртового запаху.

Наступного дня я знову прийшла на оркестр, усе ще соромлячись того, що сталося два дні тому. Як виявилося, після того, як я побігла, друзі також розбіглися. Вони не бачили в цьому сенсу: нас малоймовірно повезли б до відділку, але з усім тим хлопці переживали за мене весь цей час, тому що додзвонитися до мене було неможливо — телефон я так і не знайшла, швидше за все він десь випав, але це я згадаю вже пізніше. На запитання одного з хлопців — «Зберемося на наступних вихідних?» — я спокійно та чесно відповіла: «Я більше не п’ю».

І після цього я дійсно більше не пила. Від запаху спирту мене кожного разу буквально перевертало, і так тривало близько двох місяців. Мені здається, що це сталося через внутрішнє відчуття сорому за все, що сталося. В інтернеті про таке зазвичай писали «Посттравматичний синдром».

Коли мене трохи відпустило від цієї ситуації, я зрозуміла, що в мене дійсно є залежність. Мені хотілося пити, багато та постійно, але я залишалася вірна своїм принципам та даній самій собі обіцянці. Звісно, було дуже важко. Ситуацію ускладнювало ще й те, що саме в цей час мої однокласники, як і більшість ровесників, почали пити, тому той факт, що я не п’ю, їх дивував — мене вважали нудною святенницею, хоча такою я не була. Я довго боролася із собою, а потім стало легше.