Табір: мої записи

Осівши коло виходу з ванної, прилягаючи спиною до прохолодних дерев’яних дверей, я тихо наспівувала собі колискову, намагаючись заспокоїти ненавмисне тремтіння всього тіла.

«Чого ж ти із себе робиш ніжинку? Хіба ти не думала, що він також приїде?» — глузливо проговорив голос.

«Я сподівалась… Але це все змінює. Одне — це думати про те, якби він був тут. А інше — це коли він дійсно тут. Відчуваєш різницю?»

Заспокоївшись трохи після нового потрясіння, я залишила свій рятувальний «притулок» і вийшла з ванної. Коли я підійшла до свого ліжка, одразу ж привернула увагу сусідок. На жаль, я дитяче наївно думала, що Поліна та Даша ще сплять, чекаючи підйому.

— Блін, Соню, де ти була? — як справжня п’явка, якій лише б вибрати жертву, щоби присмоктатися, пропищала Поліна. — А якби вожаті зайшли, а тебе тут немає? А якби тебе спіймала адміністрація? Ти взагалі розумієш, яку догану можуть винести всьому загону на планерці через тебе? До того ж ти збиралася так голосно, що навіть я прокинулася, — увійшовши в запал від майбутньої сварки — точно енергетичний вампір, — закидала мене питаннями сусідка.

Від нещодавнього панічного нападу, не рахуючи запаморочення, не залишилося і сліду. Хотілося рвати й метати цю пубертатну виразку, яка не знає меж. Але внутрішня рівновага для мене все ще залишалася в пріоритеті, хоч я і насилу стримувала яскраві пориви почати бійку. Мені ж нічого не варто поставити дурну школярку на місце. Але я не збиралася опускатися до її рівня: мені це не допоможе, а Поліна від цього не порозумнішає.

Я ледь зверхньо хмикнула, мрійливо посміхнувшись у своїх думках — адже цей ранок можна назвати найкращим за проведені тут чотири дні. І якщо все, що перелічила Поліна як покарання, раптом втілиться в життя, то невелика ціна за свободу.

Як тільки годинник на екрані телефону показав рівно вісім, двері в іншій частині поверху несподівано гучно відчинилися, вивільняючи приховані за нею звуки музики — оглушливої, як завжди. На думку вожатих, саме важкий рок — найкращий будильник вранці для недоспаних підлітків.

Анна Андріївна, ніби грім посеред ясного неба, увірвалася в нашу палату, щоб розбудити. Помітивши мене — одягнену й зібрану, на застеленому ліжку, — вожата привітно посміхнулася, намагаючись приховати легке збентеження: мабуть, діти, навпаки, воліли повалятися подовше, а не вскакувати до підйому. Проте, Анна Андріївна нічого не сказала й покинула кімнату, забравши із собою приголомшливої гучності музику, від якої хотілося накритися подушкою.

Мої сусідки не поспішаючи збиралися, активно переговорюючи між собою, а я лежала поверх покривала, прокручуючи в голові нещодавню зустріч: Влад, його глухий прокурений голос, тихий шлейф одеколону змішаний із запахом сигарет і чарівні очі — міцна кава й гіркий шоколад, що викликали примарний посмак лише від однієї думки.

Час тягнувся невимірно повільно, від чого я мимоволі замислилася, чому нас ще не виганяють. Проте, відповідь наздогнала мене сама: напевно зарядку сьогодні скасували через заїзд. Усміхнувшись власній кмітливості, я підскочила з ліжка і приступила наводити лад у себе в тумбочці.

Виклавши весь зайвий одяг, я знову повернулася до думки про недостачу місця для зберігання. Ну правда, не буду ж я всю зміну за кожною дрібницею лазити у валізу? Поліна, побачивши задумливу мене перед купою одягу, лише зловтішно посміхнулася, показуючи власну перевагу. Ще б пак: мою частину шафи Поліна зайняла своїми речами.

«Ти взагалі не прагнула цієї шафи! — раптово пролунав у моїй голові писклявий голос сусідки, нагадуючи вчорашній діалог. — Стверджувала, що він тобі не потрібен! І взагалі, ти нічого не зробила, щоб він у нас з’явився!»

Її мати особисто випрошувала три дні в Анни Андріївни, і вчора двоє чоловіків усе ж принесли нам стару радянську шафу-пенал із жахливо скрипучими дверцятами й поставили його прямо в моїй частині кімнати. І в мене це спричинило масу обурення, причому аргументованого. По-перше, шафа зайняла чимало вільного місця, а я ненавиділа зайві речі у своєму особистому просторі. А по-друге, це забезпечило постійне перебування Поліни та іноді Даші поруч, прямо біля мого ліжка, що мене також дуже сильно зачіпало.

Проте, рішення щодо приборкання противної сусідки з’явилося негайно. Я не розгубилася і забрала всі тремпелі — десять, не менше — з передпокою та нової шафи, а потім привласнила білизняну мотузку. Так що я залишилася задоволена, а ця Поліна хай ходить у брудному та м’ятому одязі.

У будь-якому випадку в моєму затишному куточку майже нічого не змінилося, адже в мене все під рукою: валіза у верхів’ї ліжка, тумбочка біля ніг, білизняна мотузка над ліжком із потрібним одягом.

Розібравшись з організацією місця, я задоволено оглянула свій акуратний простір і вискочила на вулицю. Думка про ранкову перерву наближалася все ближче, але відпала сама собою, ледь я побачила розгубленого Данила Анатолійовича, який розмовляв із хлопцями. Здогадатися про причину його занепокоєння не склало труднощів: перед сніданком ми постійно мусили пити мінеральну воду з бридким смаком — усе ж табір на базі санаторію. Зазвичай за нею ходив або сам вожатий, або Ігор із Льошею. Але ці двоє кудись зникли, і навіть Саша з Андрієм ухилялися, хоча наставник не припиняв свої спроби вивідати ситуацію. Спіймавши момент — хто б не хотів на самоті легально прогулятися ранковим табором, — я підійшла до вожатого, на радість хлопцям, які вже почали здавати свої позиції.

— Я піду! — зі спини окликнула я Данила Анатолійовича, від чого він трохи злякався.

Вожатий окинув мене скептичним поглядом, не приховуючи усмішки: у загоні сімнадцять «чоловіків», за винятком двох зниклих, а за водою піде дівчина?

— Саша з Андрієм підуть, — він відмовився від моєї пропозиції, вручаючи хлопцям велику пляшку, від якої ті ухилялися, як обпечені.

— Ну відпустіть ви хлопців на перекур! — жалібно промовила я, захищаючи однозагінників. — А для мене три літри — не багато, і я звикла до навантажень, тягаючи по два величезних кавуни із супермаркету.

Вожатий незграбно розсміявся, ще раз уважно придивившись до моєї статури, і, урочисто забравши пляшку, я наввистрибки вирушила до їдальні, де також знаходився бювет.

Але, повертаючись із трьома літрами льодяної води і спускаючись алеєю, що веде до кортів, я помітила попереду Льошу з Ігорем. Хлопці дивовижно контрастували один з одним — точно як в анекдоті: худий високий Ігор і низькуватий широкоплечий Льоша. З двома величезними рюкзаками на плечах хлопці виглядали подібно до школярів, що втекли з уроків. Наздогнавши однозагінників, я ляснула Льошу по плечу, від чого той неслабо здригнувся. І чого я сьогодні всіх лякаю? Питати, куди вони ходили, не мало сенсу — легкий характерний дзвін скляних пляшок у рюкзаках говорив сам за себе. Перекинувшись парою фраз, біля кортів «контрабандисти» змінили траєкторію шляху й ледь-ледь промайнули в будівлю непоміченими — я спеціально привернула на себе увагу вожатого.

Галаслива юрба перед входом ставала все більшою: однозагінці зі швидкістю геометричної прогресії вилазили з корпусу. Тепер біля фасаду купчилися не лише наші, а і два інші загони. Один із них — одинадцятий, як я розумію, — саме зараз шикував Влад, а точніше, Владислав Ігорович, якщо мені не зраджувала пам’ять. Я дивилася на парубка, не соромлячись — малоймовірно, що він за старанною роботою вожатого помітить уважний погляд якоїсь дівчини.

Маленькі комашки думок заповнювали свідомість, і думати про щось інше ставало важче. Стільки років, репетиція за репетицією, я спостерігала за цим юнаком, але зараз, здавалося, зовсім його не впізнавала. Тепер це не просто хлопчик-барабанщик із дурними жартами на задвірках кабінету, а дорослий хлопець — двадцять років як-не-як, — який відкриває ту сторону свого образу, про яку я навіть не здогадувалася. Здавалося б, зовнішність усе та ж: густе темне волосся, що переливається на сонці карамельними відтінками, очі кольору гіркого шоколаду, ніби дар самої ночі, які виглядали з-під виразних чорних брів; довгі пальці елегантно перераховували підопічних, рухаючись за махом легкої кисті, — точно гра на фортепіано. Тепер він не музикант, ні, він — педагог, відповідальний, серйозний і непохитний. І підопічні слухаються його рівно й беззаперечно, не відчуваючи незначної різниці у віці.

У голові все ще свіжий образ дванадцятирічного хлопчика, що раз і назавжди викрав серце маленької дівчинки. А тепер він змінився — цілих сім років пройшло як одна оманлива мить. Але спостерігати за дорослим хлопцем — уже не таким наївним і веселим, яким був раніше, — виявилося, на диво приємно.

Крихти спогадів — тих лічених одиниць спільних моментів — купкою збиралися десь у глибині душі, ось-ось готуючись вибухнути й накрити юне серце емоціями. Я постійно спостерігала збоку, усі наші перетини можна перерахувати на пальцях однієї руки. Але тепер я готова створювати нові: яскраві, кольорові, неповторні. З хлопцем, який давно оселився на струнах свідомості, а тепер був зовсім поруч — лише руку простягни.

Яна помахала перед моїм обличчям рукою, повертаючи в реальність від солодких мрій. Літаючи в хмарах, я пішла на сніданок, де мене чекало нове випробування. Попередні три дні в їдальню приходили лише чотири загони, а тепер не залишилося жодного вільного столу. Вожаті, як справжні цербери, розсаджували нас по шість осіб, і передбачалося вибрати собі компанію, поки я не опинилася серед відлюдників. Знайшовши поглядом хлопців із тридцять четвертої спальні, я хотіла підсісти до них, але за столом уже не виявилося вільних місць: Міша зі Славою не відходили від четвірки хлопців ані на хвилину. Розчаровано зітхнувши, я негайно схопила Яну за руку й потягнула її до столу трьох дівчат із двадцятої палати — Ірі, Насті та Єви. Думаю, Аня точно зрадіє моєму вибору: у неї, здається, зав’язалися з ними якісь дружні стосунки. Трохи згодом до столу підійшла й шоста дівчина — Свєта, правда раніше ми з нею спілкувалися лише мимохіть. Озирнувшись, я помітила, що за кожним столом сидить рівно шість осіб;

«Цікаво, куди подівся сьомий «зайвий»?»

Забита їдальня сильно вдарила в барабанні перетинки — гам тут стояв пекельний. Закінчивши зі сніданком — занадто смачним для табору, — ми вирушили до корпусу в супроводі інших загонів. «Лісовий» оживав.

Ранкова планерка пройшла швидко й безтурботно, після чого шестеро життєрадісних піонерів пересунулися до «бібліотеки». Усе одно сьогодні в нас нічого не планувалося, адже вожаті зайняті в штабі, розбираючи документи та папери. Так що цілий день ми можемо просто вбивати час як душа забажає, насолоджуючись літніми канікулами та відпочинком. Щоправда, наближаюча середина літа певною мірою руйнувала наші плани: повітря стояло неймовірно сухе, від чого навіть дихати здавалося важко.

Повернувшись до загону, я відчула, що в кімнатах ніби хтось спеціально залишив обігрівач, або, можливо, Поліна ховає у своїй шафі кишенькове сонце. У приміщенні повітря буквально кипіло, змушуючи легені горіти яскравим полум’ям, тому я віддала перевагу провести час у холі — приваблював легкий протяг, що гуляв коридором — з однозагінцями, граючи в деберц.

Онлайн-ігри багато чому мене навчили, тому я зайняла місце серед лідерів. І стала б переможцем, якби не Льоша. Хто б міг подумати, що стриманий і флегматичний хлопець, який навіть за корпусом не поводиться настільки викликаюче, як його друзі, з легкістю мене обіграє? За тим, як юнак вправно тасував нову колоду карт у м’язистих руках, можна сміливо стверджувати: мій суперник — справжній профі. Не знаю, де Льоша набрався цього досвіду, але вже точно передбачаю, з ким він зможе залишити непогане стан, граючи на гроші. Майже зі мною, не враховуючи невеликого нюансу, але всьому свій час.