Табір: мої записи

За вікном вибухнув нестримний дощ, змітаючи всі сліди світла та радості. Коридори та спальні огорнулися мороком: вони потонули в ньому, ніби живуть серед тяжкої печалі. Туга заповнила повітря, ніби холодний дух погоди проник всередину, порушуючи душевну рівновагу.

Я блукала кімнатами, загублена у власних думках, точно пливучи в морі бурхливих емоцій. Шипіт почуттів коливався від відчаю та повної спустошеності до вибуху гніву, моментів тріумфу та короткочасної легкої радості. Не знаючи, куди себе подіти, я спустилася до курилки, що стала притулком для дівчини, загубленої в цій похмурій симфонії життя.

За корпусом у цей час нікого не було, і світ довкола мене здавався порожнім. Присівши на мокру від дощу лавку, я відійшла в себе, занурюючись у світ звуків. Первісна лише пригнічувала: шелест листя ніби пронизував мене до самої душі, а удари крапель звучали як пристрасний сповідальний спів у безнадійній тиші.

Медитуючи в цій похмурому лігві, я намагалася знайти спокій, поглинена шумами природи. Але не помітила, як з-за повороту тихо вийшов хтось, перериваючи цю короткочасну ілюзію спокою.

— Соня? — злякав мене грубий чоловічий голос. — Ти… куриш?

Владислав Ігорович підійшов до лавочок і оглянув мене здивованим поглядом. Мовчки затягнувшись, я продовжила слухати монотонну мелодію дощу, але вже не відчувала до неї такого захоплення, як раніше. У цей момент ніщо не мало значення для мене, хоча всередині народжувалося незрозуміле відчуття, мов передвіщаючи зміну.

— Соню, в тебе все гаразд? — юнак сів поруч і, вийнявши одну сигарету з пачки, запалив.

Я підвела до нього загублений погляд, і моє серце заколихалося, наче буря на морі. Мені хотілося кричати, щоб мій клич пронісся всім світом, але, стримуючи емоції, я ледь тримала сльози, що могли з’явитися в будь-який момент. Я відвела очі, і слова втекли від мене знову, як птахи, перелякані шумом.

— Чому ти мовчиш?!

— Ти ставиш питання, на які не потрібно відповідати, — монотонно й байдуже шепотіла я, усе так само дивлячись на тихий дощ.

Його очі мерехтіли глибокими відтінками темно-коричневого, ніби земля, яку просочив дощ, що світиться під вологими променями світла. Ці очі здавалися глибокими озерами, відображаючи світ у всій його різноманітності й таємницях: у них ховалися історії, потопаючи в меланхолії дощових крапель. І в цих проклятих очах я знайшла те тепло й розуміння, яке так безвихідно зараз потребувала. У них я побачила безмежне співчуття, пронизливе мене наскрізь, і, змінивши тон, хлопець запитав:

— Соню, що сталося?

— Сталося… — Усмішка мимоволі собі самій. — Я сталася, і цей дурень стався.

— Ти про вчорашнє?

— Ти вже знаєш? — поглянувши на нього, я відчула майже повну відсутність здивування.

— Весь корпус чув. Мені здається, хтось навіть відео знімав, як ти Мішу… Загалом, не важливо, — ділився Владислав Ігорович, увінчавши слова невидимою посмішкою, яка ніжною вуаллю огорнула його обличчя.

Тиша. Слух тішився лише звуками крапель, що бились об листя. Тепер я не могла думати ні про дощ, ні про свою ненависть до Міші, ні про вчинок Ігоря. Усі мої думки звелися до одного — Владислав Ігорович тут, поруч зі мною. Моє серце билося з нестерпною силою, наче воно готове вибратися з моїх грудей, барабанячи в ритмі пристрасті. Дихання стало глибоким і важким, як вологий, спекотний вітер перед бурею, а живіт судомно стиснувся, наче всередині розгорівся справжній шторм.

Можливо, так виглядали ті самі «метелики в животі»? Але ні, це відчуття далеко не радувало, а швидше ніби мене охопила пригнічена туга. Чому ж мені стало погано, мов я ось-ось знепритомнію? І раптом до мене дійшло — це панічний напад, і причина його — Владислав Ігорович, що спокійно сидів поруч.

У моїй голові не залишилося місця для думок, емоцій або сумнівів. Слова злетіли з моїх губ швидше, ніж я встигла про них подумати.

— Влад, я кохаю тебе, — хрипко прошепотіла я, ковтаючи ком у горлі й намагаючись заспокоїти серце.

— Що? — перепитав Владислав Ігорович.

Хлопець чітко почув мої слова, але, мабуть, просто не міг повірити в те, що я це дійсно сказала.

— Соня, ти ж розумієш, що любов не може прийти за тиждень, чи не так? — він зустрів мій погляд таким спокоєм, що мої слова не мали найменшого впливу на його емоції, і його обличчя залишалося незбуреним.

— Так, я знаю. Уже сім.

— Що сім? — він знову кинув погляд темних очей, тепер уже більш зацікавлено.

— Сім років, — коротко пояснила я і, побачивши здивований погляд, додала: — У вісім я прийшла в оркестр і відразу закохалася в милого хлопця за барабанами з веснянками й дурними жартами. І я ніяк не можу вирватися із цих почуттів, розумієш? Я. Кохаю. Тебе, — кожне слово — ніби лезо.

Тиша. Я повернула голову, подивилася йому в очі з пильністю, спрагою помітити хоча б натяк на реакцію. Але в карих очах я побачила лише дивний, магічний блиск, ніби в них таїлася таємниця, готова розкриватися тільки переді мною. Цей блиск нагадував мерехтіння першої зірки на вечірньому небі, і він, здається, пронизував мою душу, збуджуючи всередині неймовірні почуття.

Перед тим, як я встигла щось сказати чи зробити, моя голова, мов підкоряючись невидимій силі, раптово наблизилася до його обличчя.

Час застиг, перестав існувати, ніби його ніколи й не було. Секунди тягнулися, як вічність, а моменти — стали цілим світом, де залишились тільки ми. Тепер кожна секунда вимірялася короткими, але нескінченними подихами, що тремтіли між нашими губами.

У цей момент я відчувала його серце, мов воно било в співзвуччі з моїм, передаючи божевільний ритм, що відбивався в кожній його пульсації. Розривні удари, повні вогню, що били по венах і розносилися по всьому моєму тілу. Усі емоції, що накопичувалися в мені упродовж довгих семи років, раптово звалилися на мене, мов хвилі жадання і кохання, і я буквально задихалась у цьому вирі.

Ми сплелися в пекучому поцілунку, як у фільмі, де в кінці герої усвідомлюють, що їм судилося бути разом. Його губи горіли бажанням, і в цьому поцілунку я знайшла не лише одержимість, але й, здавалося, надію на майбутнє. Під штормом наших емоцій ми знайшли одне одного, як два мандрівники, нарешті відшукали довгоочікуваний дім. Принаймні, хотілося б у це вірити.