Табір: мої записи

О восьмій ранку в корпусі панувала абсолютна тиша. Я лежала в ліжку, вдивляючись у білу стелю, ніби шукала на ній відповіді на свої запитання. У пам’яті спливали уривки: репетиція танцю на виступ, знайомство з дівчиною Ігоря та розмова з нею в кімнаті. А потім… я зникла.

Трясця! Прямо на очах у сторонньої людини. Сподіваюся, Ася нічого не помітила. Хоча я не спостерігала в Ані гарної здатності пристосовуватися до будь-якої ситуації — зазвичай у подібних випадках вона починала агресувати на тих, хто з незнання вирішив сунути свій довгий ніс і проявити «турботу».

Я встала з ліжка та потягнулася, відчуваючи, як усі м’язи розслаблюються. Сьогодні в мене перший ранок без шуму та метушні, без криків, скандалів, які так виснажували мене раніше. Тепер я могла спокійно мити голову, чистити зуби та перебувати у ванній, скільки того забажаю, не хвилюючись, що хтось почне ломитися до дверей. Мій гарний настрій відгукувався в кожній клітинці тіла, і я хотіла поділитися ним з усіма.

Я вийшла зі спальні й одразу за поворотом, у холі, натрапила на своїх подруг — Машу та Яну. Дівчата сиділи на старому акриловому килимі та домальовували плакат із привітаннями для своєї третьої сусідки Віки.

— Напишеш щось? — запропонувала Яна, подаючи мені коробку яскравих фломастерів.

Я не могла не погодитися, адже ніхто у свій день народження не мусить залишатися без уваги. Я взяла маркер та написала улюблене привітання, яке завжди закінчувалося фразою: «Щоб у банку та кишені, Були гривні та зелені!» І до того ж я додала милого єнота в балетній пачці. Його великі очі дивилися прямо в душу, а маленькі лапки міцно тримали пучок різнокольорових кульок, які тягнули його вгору, до хмар. Тепер плакат виглядав більш живим і заграв новими барвами. Яна дивилася на мого єнота з відкритим ротом, а її очі блищали від захвату. Недарма ж я хотіла вступати на дизайнера — відчувала, що в мене талант до цього. Залишивши дівчат у холі, я вирушила далі блукати коридором у пошуках цікавого.

У двадцять четвертій кімнаті спав Міша, влаштувавшись на старому затертому килимі, який був розстелений на підлозі. Він укутався в простирадло, як у ковдру, і здавалося, що нічого не могло потурбувати його спокій. Вигляд цієї «картини» міг би здатися комусь дивним, але я могла його зрозуміти: влітку, коли температура підіймалася до неймовірних висот, спати на ліжку ставало нестерпно спекотно. Мені мимоволі згадався і минулий рік, коли Міша досить часто обирав підлогу замість ліжка для свого сну.

Хлопці в нашому загоні дійсно були трохи своєрідними: кожен зі своїми примхами та особливостями. Але саме це робило їх такими цікавими та унікальними. Мабуть, тому мені так подобалося з ними спілкуватися.

Поки я блукала, Анна Андріївна повернулася з планерки з підйомом і почала будити загін. На щастя, сьогодні вихователька вирішила обійтися без оглушливої музики, яка зазвичай лунала у всьому корпусу. Ми не поспішаючи зібралися і вийшли шикуватися на ранкову зарядку.

Перед фасадом уже стояли сусідки Віки з великим яскравим плакатом у руках, чекаючи на іменинницю. Коли з корпусу нарешті з’явилася сама винуватиця свята, усі почали її вітати. Навіть люди з інших загонів приєдналися, викрикуючи побажання.

Всупереч тому, що ми з Вікою не були близькими подругами і спілкувалися лише на дуже загальні теми, я висловила їй цілу купу теплих і щирих вітань. Сподіваюся, їй це сподобалося і вона відчула всю теплоту моїх слів.

У той час як ми вишикувалися, одинадцятий загін в один голос побажав удачі Владиславу Ігоровичеві.

— Ого, нічого собі них дух єдності, — присвиснула Яна. Я теж була вражена, але нічого не відповіла.

— Агов! — гукнула я стару знайому з одинадцятого загону. Дівчина обернулася і не одразу зрозуміла хто її кликав.

— Га? — вона поправила окуляри.

— Що у вас відбувається? Куди Владислав Ігорович їде?

— А, тю. У нього іспит в університеті.

Мені було шкода, що я дізналася про це лише тоді, коли він уже прощався зі своїми підопічними. Якби я знала про це заздалегідь, я б змогла підтримати його особисто. Хоча, мабуть, мені просто хотілося з ним якось провзаємодіяти.

«Залежна», — прошептав у голові голос, але я не звернула на нього уваги.