Табір: мої записи

Того вечора мої батьки пішли на концерт, тому вдома була лише бабуся. Повернувшись, як завжди, о сьомій вечора після другої зміни в школі, я відразу направилася на кухню, щоб зварити бабусі чашку гарячого чаю. Я була втомлена та могла думати лише про відпочинок.

Я зайшла в кімнату й подумала, що вона спить. Обід, який я залишила біля її ліжка вдень, стояв недоторканий.

— Бабусю, ти спиш? — Я спробувала трясти її за плече, але вона не реагувала.

Бабуся давно хворіла, але за останній тиждень її стан погіршився до критичної точки — імовірніше через психосоматику, ніж через реальні фізичні проблеми.

Я підійшла до її ліжка і знову спробувала розбудити її.

— Бабусю, прокинься, треба їсти, — тихо промовила я, ще раз легко торкнувши її в плече.

Але вона не прокинулася. Мене охопила хвиля страху. Я боялася, що вона більше ніколи не прокинеться. Схилившись до неї, я спробувала почути дихання, але не розслухала жодного звуку. А коли я поклала два пальці на її шию, щоби перевірити пульс, її серцебиття не відчувалося. Вона була мертва.

У дванадцять років мені в це не вірилося, я торкала й торсала її бездиханне, уже вистигле тіло. Для дівчини, яка тільки що повернулася зі школи, знайти тіло бабусі виявилося за межею можливостей.

Мені чотирнадцять. Я нещодавно посварилася з колишнім однокласником через те, що його виключили зі школи за вживання наркотиків у класі. Так, ми часто тусувалися з ним і його друзями у квартирі з мого чотирнадцятиріччя. У мене просто не було виходу: або друзі-наркомани, або депресія і самознищення. Мій «друг» вийшов із цієї компанії. А я ні. Я знову повернулася туди через місяць, не здатною бути наодинці із собою і своїми жахливими думками.

Й ось цей січневий день. Хлопці, як завжди, рухалися звичним шляхом — алкоголь, сіль і іноді трава. Мені вистачало трави й алкоголю, щоб хоча б не загубитися в понурих думках і уникнути залежності. Але іноді й ні. У п’яному тумані ніхто не звертав уваги на те, що відбувалося навколо, і я не була винятком. Я вирішила вмитися, щоби привести себе до тями, адже скоро мені треба буде повертатися додому, і я не хотіла, щоби батьки побачили мене в такому стані.

У вбиральні біля унітаза лежав один із хлопців.

«Заснув, бідолаха. Я ж казала, що не варто одразу все мішати — так і копита відкинути не складно», — подумала я.

— Олежко, вставай. Давай! — штовхаючи хлопця ногами, роздратовано шипіла я. — Олег, прокинься! Дай пройти до раковини, вдома завдаш хропака! Олег, я знаю, що ти мене чуєш. Якщо ти зараз не встанеш, то мене знудить прямо на тебе.

Але Олег мене не чув. Відчувши щось недобре, я нахилилася до хлопця, припинивши топтати його, і поклала руку йому на груди. А там — тиша, навіть натяків, хоча б слабкого, на серцебиття. Бездиханне тіло лежало на старому тріснутому кахлі у ванній і не дозволяло мені повернутися до реальності. Мій вгашений розум не міг тверезо мислити. Він взагалі не міг адекватно оцінити обставини в такому стані — наче жарт, ніхто не помер, усе нереально, і це лише марення моєї хворої уяви.

— Хлопці, хлопці! — вийшовши з ванної, привернула я їхню увагу, усе так само в піднятому настрої, ніби зараз у двох метрах від мене не лежало тіло мого, якщо можна так сказати, друга. — Олег помер. У ванній тіло лежить.

Ніхто не взяв цю інформацію навсправжки, але всі, як один, побігли дивитися на бідолашного хлопця, ніби це був не труп, а циркова вистава.

Я змогла більш-менш без наслідків пережити цю травмуючу подію лише тому, що перебували в нетверезому стані й не пам’ятала всі емоції. Так, Олег був тим ще покидьком, який сприймав мене — єдину дівчину в компанії — як шматок м’яса й любив розпустити руки. Але все-таки, він був людиною, і в той час я, як наївна дівчинка, яка вгашена не розуміла, що відбувалося, і вважала його своїм другом.

Добре я запам’ятала тільки похорони.