Табір: мої записи

Після дискотеки я, вийшовши з душу, вирішила ще раз перевірити свою «пацієнтку». Зазирнувши до неї в кімнату, я побачила Яну, яка лежала на сусідньому ліжку та читала якусь книжку.

Віка лежала в себе під ковдрою, накрившись із головою. Коли я потривожила дівчину, вона висунула обличчя. За червоними очами стало очевидно, що вона відчайдушно плакала.

Сівши біля узголів’я, я розмістила її голову собі на коліна й мовчки почала її масажувати. Невдовзі Віка заснула, і я, акуратно поклавши її голову на подушку, встала та вийшла зі спальні до себе. Однак, попри втому, я довго не могла заснути, перебираючи в голові як найкращі, так і найгірші моменти свого життя.

---Спогади---

Йшла найзвичайніша зміна в літньому таборі. Мені було одинадцять, але через якусь безглузду випадковість я потрапила до першого загону. Звісно, першим він вважався лише в офіційних документах: підліткам у ньому від сили виповнилося років п’ятнадцять, але для мене це були найкрутіші люди, яких я тільки зустрічала. Саме ця зміна розбила моє життя на «до» й «після».

Я була тихою сірою мишкою, яка навіть слово погане ніколи не скаже. Але тоді в мене з’явилася впевненість у собі, внутрішня енергія, і я захотіла бути, як мої однозагінники. Після повернення з табору додому я стала зовсім іншою людиною. Змінилося все: зачіска, одяг, захоплення, стиль спілкування і навіть коло друзів.

В оркестрі, де я грала на той час, було мало людей мого віку, і найнормальнішим із них я вважала Микиту — хлопця на два роки старшого. Він був низького зросту, але досить кмітливий і впевнений у собі. Раніше я не спілкувалася з ним: мені абсолютно не подобалося те, що він курив і тим більше що він старший. Мені здавалося, ніби нам не про що говорити.

Однак після табору я більше не бачила причин залишатися на самоті й вирішила подружитися з Микитою. У той час це здавалося досить простим.

— Привіт, — сказала я хлопцеві в перший же день репетицій після канікул.

Микита, звісно, здивувався, але відповів.

Слово за словом, так і зав’язалася розмова, і на перервах, коли робити було нічого, ми почали розмовляти. Практично одразу ми стали друзями — саме такої людини мені не вистачало в житті. Микита мав гарні розумові здібності й допомагав мені з навчанням. З ним ми могли обговорити все, що завгодно. Батьки хлопця вважалися не найприємнішими людьми — алкоголіками, які не боялися застосовувати фізичне насильство до свого сина. Але, попри наші близькі взаємини, ми так і не змогли стати парою. Ми спробували зустрічатися, але зрозуміли, що наш справжній зв’язок полягав у дружбі.

У березні стався критичний момент. Я навчалася в другу зміну і йшла до школи о годині дня. Тоді з нами жила бабуся — мама тата, яка страждала від діабету. За тиждень до цього вона сильно впала і з того часу не могла вставати, дотримуючись постільного режиму. Батьків не було вдома, коли я повернулася ввечері зі школи.

«Прокидайся. Прокидайся ж! Давай!» — крутилося в дитячій голові.

У той вечір я знайшла мертве тіло бабусі. Для дівчинки з ослабленою психікою ця подія повністю змінила все. У паніці я не змогла подзвонити у швидку й навіть не вирішила турбувати батьків, які в той момент проводили чудовий вечір на іншому кінці міста. Я вибігла з квартири в істериці. Тремтячими руками я набрала номер свого друга.

— Микито, будь ласка, приходь. Ти мені дуже потрібен.

Хлопець без зайвих питань прибіг через двадцять хвилин, попри те, що жив від мене в пів години пішки. Я сиділа під під’їздом: пригнічена і вся в сльозах. Я було схильна плакати, але ще ніколи в мене не ставалося нервового зриву. Микита ніби відчув мої думки й мовчки запалив дві сигарети, передаючи одну. Я ніколи не курила до цього й навіть не пробувала. Але в той момент це було саме те, що я потребувала. Мені стало легше, хоча я все ще не могла повірити, що я — дванадцятирічна дівчинка, яка в житті один раз поховала хом’ячка — доторкалася до трупа своєї бабусі, сподіваючись, що вона зараз прокинеться.

Заспокоївшись, я намагалася пояснити Микиті всю ситуацію. Хлопець зрозумів мене буквально з півслова і сказав, що нам треба зараз піти геть відси й повернутися, коли прийдуть мої батьки. Безумовно, перекласти відповідальність на дорослих виявилося справді простіше, тому ми просто пішли.

---Вставка---

Треба було зупинити Микиту і сказати: «Стривай! Це не правильно». А він натомість би відповів: «Точно, стоп. Ми не маємо тікати від проблеми. Давай-но почекаємо твоїх батьків і обговоримо це з ними. Бо тобі потрібна допомога».

Але мені було дванадцять і в той час мозок у мене тільки почав зароджуватись. Тому я втекла, як маленька шкодниця, довірившись найкращому другу. Знала б я тоді, що Микита — такий самий дурнуватий підліток із вітром у голові, який не завжди здатний приймати правильні рішення в критичних ситуаціях. Але час уже не повернути.

Можливо, якщо б того вечора я довірилася батькам, розповіла їм про страшне, попросила допомоги, то вони б зрозуміли й підтримали. Проте ні, я просто втекла. І з того часу більше ніколи не довіряла дорослим, а сім’ю і геть шукала в чужих людях.

--- Кінець вставки. Продовження спогадів---

Це стало моєю першою психологічною травмою. Мені постійно снилося мертве тіло бабусі, вона приходила до мене уві снах, і я постійно відчувала холод її тіла. Коли я доторкалася до людей, мені здавалося, що вони теж холодні, і я буквально кожного разу впадала в істерику, випадково зачепивши когось. Особливо їхні руки. Микита був єдиним чоловіком, який допомагав мені справитися із цим. Він просто говорив: «Я поруч» і клав долоню в мою руку. Через пару місяців це дійсно допомогло: я практично припинила ловити постійні панічні напади й нервові зломи на тлі травми та змогла нормально контактувати з людьми.

Наші взаємини з Микитою стали міцнішими. Я впевнено могла назвати його своїм кращим другом. Ми проводили багато часу разом, особливо після того, як Микита вступив у коледж і переїхав у гуртожиток. Ми ходили на різні вечірки, знайомилися з крутими друзями, і нова компанія з району стала частиною нашого повсякденного життя.

Взимку до нас із Микитою прийшла геніальна ідея — ми збиралися вирушити в інше місто. Батьки про цю поїздку не знали, адже тринадцять років — це не той вік, коли самостійні подорожі країною вважалися нормою, навіть якщо це лише сусіднє місто. Тому ми вирушили рано вранці, дорога в одну сторону займала понад чотири години, і ми планували повернутися ввечері, приблизно о десятій годині.

Однак, як це буває, нам не пощастило. У квартирі друга Микити, який зовсім недавно переїхав у це місто, ми занадто захопилися і випили більше, ніж належало. Коли прокинулися, зрозуміли, що вже пропустили потяг. Наступний рейс відправлявся лише о четвертій ранку, тому нам довелося залишитися в цьому місті на ніч. Це стало справжнім шоком для мами — вона ніколи не дозволяла мені затримуватися десь на ніч, навіть у шкільних подруг у сусідньому кварталі. У той раз вона, звичайно, не знала, що я не повертаюся від своїх подруг, а перебуваю в іншому місті з двома хлопцями. Після цього випадку мама стала контролювати мене набагато суворіше, але це не завадило й далі зустрічатися з друзями після школи й тусуватися з Микитою в його гуртожитку.

Вирішальний момент у наших взаєминах стався наприкінці січня. Микита разом із друзями святкував у гуртожитку успішну здачу сесії і одночасно день народження друга. Саме в той день прийшла перевірка, і не могла проігнорувати вживання алкоголю у великих кількостях і куріння в кімнатах. Тому всім трьом студентам винесли вирок: або відрахування, або великий штраф. Його друзям довелося легше, бо за них заплатили батьки, і вони продовжили навчання в цьому закладі. Але Микита не мав таких фінансових можливостей для «вирішення» цієї ситуації.

Пішовши з коледжу, Микита вважав це знаком долі й вирішив почати нове життя. Він вирішив переїхати в столицю і з наступного року вступити в інший навчальний заклад на нову спеціальність. Це рішення означало, що я втратила єдиного кращого друга й особистого психолога.

Залишившись сам на сам зі своїми проблемами, я зрозуміла, що, окрім Микити, у мене й не було справжніх друзів. Люди, з якими ми часто проводили час після школи, насправді не були моїми друзями. Я просто завжди приходила, коли мене кликали. Але вони не цінували нашої дружби й використовували мене лише тоді, коли вони в цьому бачили свою вигоду. Зі шкільними подругами перспективи залишали бажати кращого: вони були найкращими подругами з дитинства, і я відчувала себе третьою зайвою, яку кличуть на прогулянки лише в разі сварки або зайнятості однієї з них.

Я віддалилася від усіх, точно корабель від пристані. Ніхто не намагався мене зупинити, усі займалися своїми справами. Микита, найближчий друг, переїхав у нове місто й зіткнувся з великою кількістю проблем. Він більше не міг дати мені ту підтримку, яку давав раніше. Це стало майже як втрата якоря для мене.

З того часу я занурилася в депресію, яка з кожним днем ставала все важче і важче, поглинаючи мене. Стосунки з батьками стали складнішими: вони контролювали мене сильніше й помічали більше — наприклад, порізи на руках або збиті кісточки від постійних боїв із бетонною стіною. Я ніби жила під мікроскопом.

Думки про те, щоб звести рахунки із життям, відвідували мене все частіше. Вирішальною краплею став останній дзвоник у школі після восьмого класу: мене не запросили на свято — здається, дрібниця, але для мене це була наступна прірва: остання надія на те, що я комусь потрібна, зникла.

Не знайшовши більше причин жити, свого якоря, я прийшла зі школи і знову напилася, задихаючись у сльозах. Я схопила аркуш паперу, уже забруднений з одного боку якимись нотатками, і почала писати. Думки виливалися важко, наче я одразу ж забула всі слова. Я писала все, що крутилися у свідомості. Дещо вже було важко прочитати, тому що на аркуш капали сльози, і чорнила одразу ж розмивалися.

Поставивши останню крапку після слів «Люблю вас», я залишила передсмертну записку на книжковій полиці й направилася до свого «виходу». Вставши в дерев’яну віконну раму на балконі, я довго думала. Один крок або хоча б втрата рівноваги, і все — я внизу, усі проблеми вирішені одним рухом.

Але ні, це — не рішення. Чому я маю помирати через якихось людей, які просто не цінують інших, а тим більше таку прекрасну людину, як я? Я ж так хотіла вирости, здійснити мрії, досягнути цілей. За останні пів року я, мабуть, стала це все забувати, відійшовши в себе.

Я не стрибнула того дня, але депресія не пішла. Вона поглинала мене все більше й більше, і думки про самогубство відвідували розум знову і знову: переходячи дорогу, гуляючи вокзалом, чекаючи потяг у метро, купаючись у ванні, приймаючи таблетки, ріжучи продукти на кухні, стріляючи в тирі, курячи на балконі. Ні сигарети, ні алкоголь, ні наркотики не могли заглушити внутрішню порожнечу. Усі ці думки вбивали мене, з’їдали зсередини.

Але потім це закінчилось, я вибралася, змогла подолати це: сама, як завжди. Я знайшла вихід, побачила промінь світла в темряві.

---Кінець спогадів---

Я намагалася прийняти те, що жила минулим, але губилася в теперішньому. І я розуміла, що малоймовірно вже буде все, як раніше. Малоймовірно буде краще. Малоймовірно буде легше.