Табір: мої записи

Важка депресія не давала про себе забути. Щодня, щогодини й кожен примарний момент, коли я опинялася наодинці зі своїми темними думками, очі наповнювалися сльозами, і я просто не могла утримати їх всередині.

Вересень. Мій день народження. Я вирушила в обід за продуктами в місцевий супермаркет, не припускаючи, що зможу зустріти когось знайомого в цей час. Вдивляючись у різноманіття сирків поруч із холодильником, я повністю поринула у світ роздумів, ніби відриваючись від реальності на кілька митей.

— Бу! — крикнув хтось із-за спини і схопив мене за плече.

Неочікуване зіткнення змусило мене здригнутися, і я повільно повернулася, щоби подивитися на людину, що стояла позаду мене. Це виявився мій колишній однокласник, Федя. Хоча ми не підтримували тісні взаємини, він часто проводив час зі своїми друзями з мого класу, і ми разом любили спілкуватися на перервах. У вільний час ми з ним майже не перетиналися.

— Привіт, Федь. Будь ласка, більше так не роби.

— Та без «б», але з тебе сіжка.

Я витягла з кишені тонку самокрутку, яку цього року мене навчив робити вожатий у літньому таборі.

— Косяк? — підозріло подивився на мене Федя.

— Не неси дурниць. Самокрутка.

Тонка сигарета перекочувала в кістляві пальці.

Я блукала супермаркетом, а Федя йшов поруч і розповідав про свої літні канікули. Я слухала його тільки краєм вуха, намагаючись не забути список продуктів, який тримала в голові. Мені залишалося лише підтакувати й кидати скромні реакції на його слова. Коли я закінчила оплачувати покупки, ми все так само продовжили розмову й разом спустилися до критого паркінгу.

— Поспішаєш? Чи постоїш зі мною? — запитав Федя, підкурюючи.

— Так, постаю.

Я витягла з кишені другу самокрутку й легко підпалила її запальничкою.

Ми і далі розмовляли про школу, про будні і прості речі, ніби поглиблюючись у спокійне безтурботне життя, де хвилини повільно тягнулися, а миті були наповнені легкою ностальгією і спокоєм.

— Ось він! — долинуло із супермаркету.

Як тільки двері автоматично відчинилися, до нас вийшли четверо хлопців, можливо, на пару років старші або мої ровесники. Їхні обличчя мені здавалися знайомими з районних вулиць, але імена я не знала.

— Чувак, ми тебе загубили. Ромчик уже чекає нас на хаті, — дуже швидко видав один із хлопців. Він активно жестикулював, а його мова здавалася рваною.

— Так, зараз уже йдемо. До речі, познайомтеся, це Соня, моя колишня однокласниця.

— Привіт! — Я незграбно помахала рукою.

— Щось ти не виглядаєш на п’ятнадцять, я б тобі дванадцять дав максимум, — підозріло промовив інший хлопець.

— Мені тринадцять, точніше, сьогодні вже чотирнадцять.

— Так у тебе сьогодні день народження? — риторично заспівав Федя. — А ти, як завжди, сама…

— Так, мені не з ким святкувати все одно. Я вдома торт з’їм, горілки вип’ю, і мені вистачить.

— Ні, не прокотить. З нами підеш, у нас типу тусовка сьогодні. Якраз свято, а то ми постійно бухаємо без приводу.

Високий худорлявий хлопець кинув на Федю недобрий погляд, але промовчав.

— Ні, дякую, тим більше мені потрібно продукти додому віднести.

— Ми почекаємо тебе коло під’їзду, усе одно нам у ту ж саму сторону.

Хоча мені не хотілося здаватися нав’язливою, бажання відзначити день народження у веселій компанії перемогло, і ми з хлопцями вирішили вирушити у квартиру якогось Роми, який жив за кілька кварталів від мене.

Увійшовши всередину, я швидко оглянула кухню. На столі вже стояли кілька відкоркованих пляшок пива й одна пляшка горілки. З хлопцями ми швидко познайомилися і почали розмовляти, створюючи невимушену атмосферу дружби й веселощів. Вони здавалися мені дуже цікавими і приємними, і я зраділа такому несподіваному дарунку долі на день народження.

— Тримай. — Федя простягнув мені два пальці із затисненою між ними абияк скрученою сигаретою.

— Косяк? — спокійно запитала я і взяла папіросу.

— На день народження можна. — Він ласкаво посміхнувся мені.

Після п’яти келихів горілки відмовлятися було вже якось безглуздо. Це був момент… Ні, ніяких блискучих галюцинацій і ніякої магії, про яку зазвичай розповідали на лекціях «Наркотикам ні!». Я просто відчула, як усе почало сповільнюватися. Я махала рукою перед очима, спостерігаючи за нею розмитим поглядом, і мої почуття ніби посилилися.

І найважливіше — у той момент у мене більше не залишилося місця тривожним думкам, самоїдства та ненависті. У моїй голові не залишилося нічого, крім тиші. І в той момент я зрозуміла, з ким познайомилася. Але мене це не хвилювало: мені це подобалося.

Ми зустрічалися з ними часто, і наше життя стало нерозривно пов’язаним із квартирою Роми. А іноді виходили гуляти у двір школи, поруч із якою він жив. Його батьки часто зникали на дні або, навіть, на кілька днів, але це нас особливо не турбувало, бо вільна квартира завжди була в нашому розпорядженні.

У якийсь момент на столі почали з’являтися пакетики з таблетками або порошком і пластикові картки. Як це сталося, я не зовсім зрозуміла. Можливо, мені було все одно. Я вже звикла не втручатися в чужі справи, якщо вони не становили небезпеки для мене. Я відмовилася ще першого разу, і ніхто не наполягав. Так що я залишалася просто спостерігачем у цьому дивному світі, який розвернувся навколо мене.

— Ти знала, що Федю виключили зі школи? — на перерві запитав однокласник, коли ми курили за школою.

Я відмовно хитнула головою Я усвідомила, що насправді не знаю, що сталося. Ми бачилися лише два дні тому, а потім у мене були заняття і я не мала можливості зустрітися з ним або його друзями.

— Він нюхав на уроці, його скрисила власна однокласниця. Він поїхав із міста.

— Куди поїхав? — лише і вдалося сказати мені.

— Первомайський, вісімдесят кілометрів від міста. Поїдеш до нього?

Юнак байдуже подивився на мене. Вони були друзями, скільки я себе пам’ятаю, але мій однокласник ніколи не завідував до нас у квартиру.

— Не знаю, можливо.

У вихідні я вирішила поїхати до Феді. У його батьків була дача, хоча там уже давно ніхто не жив. Грудневий Первомайський зустрів мене легким снігопадом і морозним вітром. Це мене здивувало, адже в нашому місті зимою сніг ще не падав. Федя впустив мене мовчки, не прошепотівши ні слова. У кімнаті на столі стояла пляшка горілка, і поруч лежала пара доріжок. Юнак сів на диван поруч зі столом, і я опустилась поруч із ним. Він налив у чарку горілки і простягнув її мені. Я відмовилась, і хлопець одним махом випив її сам, після чого впав головою на мої коліна.

Я ненав’язливо розповідала про життя, намагалася переконати, що йому не варто здаватися, що в нього лише пів року до закінчення дев’ятого класу й після цього він матиме можливість обрати професію, отримувати стипендію в коледжі або просто насолоджуватися життям. Мені здавалося, що Федя майже не слухав мене. Ми піднялися з дивана і вийшли на вулицю.

— Соню, ми ж друзі. Навіщо ти мені все це розповідаєш?

— Хочу, щоб у тебе було майбутнє.

— Сонючко, це моє життя, розумієш?

— Так коли ж батьки не змогли тобі пояснити, то це мав зробити хтось із твоїх друзів.

— Сонючко, не треба. Я нормально себе почуваю, мені дуже добре. Сонючко, я так тебе люблю.

Федя склав губи в трубочку й потягнувся до мене, закотивши очі. Але, перш ніж він встиг мене поцілувати, я із силою ударила його лівою рукою. Хлопець відступив, схопившись за стіну будинку, щоб утриматися на ногах. Його посмішка зникла, і замість неї на обличчі миготів гнів.

— Ах ти ж лярва! — вигукнув Федя.

Його свідомість була затуманена, і координація сильно порушена. Але він був хлопцем, явно сильнішим за дівчинку. Можливо, він і намагався вдарити мене в око, але його дії були необачними, і він зачепив трохи вище. Мені не знадобилося бути генієм, щоб зрозуміти, що він розбив мені брову.

Ми потрапили у вихор бійки, сили були майже рівні, і ми непогано «розфарбували» один одного. Для мене це була перша бійка, адже в повсякденному житті я ніколи не проявляла агресії. Однак мені здалося, що це був єдиний спосіб достукатись до того, кого я вважала своїм другом.

Відчуваючи, що мої сили вже на межі, я відпустила його й рухнула на сніжний килим. Федя, мовби співчуваючи моєму становищу, сів поруч і раптово почав сміятися. Його сміх лунав тихо і здавлено, але був заразливим, і я приєдналась до нього, видавши беззвучні хихикання.

Повернувшись у дім, я огледіла себе в дзеркалі прихожої. Крім розбитої брови, носа й губ, синяк стрімко розповсюджувався по щоці, створюючи похмурий контраст.

Я ввійшла в кімнату, а за мною тихо проскочив Федя. Він дивився на мене хиже, мов маніяк, і його посмішка викликала мурашки. Підійшовши ближче, він витягнув руку з-за спини, у якій тримав цеглу. Я усвідомлювала, що ситуація стає небезпечною, але виходу не бачила. Один удар цією цеглою міг бути смертельним або принаймні призвести до серйозних травм.

Збираючи всю рішучість до купи, я схопила пляшку горілки зі столу і, зробивши миттєвий рух, вдарила Федю по голові ззаду. Пляшка не розбилася, бо неочікувано виявилась на диво міцною. На мить мені здалося, що я вбила хлопця. Його тіло, ніби зламана лялька, впало на підлогу, а цегла висковзнула з руки.

Підійшовши до нього, я відчула пульс на його шиї. Він був живий. Що робити далі, я не знала. У фільмах про наркозалежність людей запирали на кілька днів у ізольованому приміщенні й надавали їм лише воду і їжу, щоб вони самі впоралися з наркотичною ломкою.

Я стряхнула зі столу дві не вживані доріжки. Коли я перевернула тіло Феді, то пройшлася рукою по його кишенях і знайшла ще пару таблеток у гаманці. У старій шафі я помітила ручку й аркуш паперу, уже списаний на зворотній стороні.

Залишивши «другу» повідомлення, я вийшла з дому й поїхала геть. Це, можливо, було не зовсім правильним рішенням, але я вимислила, що Федя мусив сам розібратися зі своїм життям. Йому, безумовно, знадобиться реабілітація, але я точно знала, що він ніколи не погодиться на неї. Його батьки були байдужі до сина, і вони не вчинять жодних дій, щоби потурбуватися за ним. І я сама відчувала себе безсилля перед цією ситуацією, не знаючи, як допомогти.

Але я все-таки сподівалася, що, коли Федя прокинеться від цієї низки подій, його свідомість стане яснішою. Можливо, це буде поштовхом для нього, щоби переглянути життя і взяти майбутнє у свої руки.

— Як там Федя? — запитала я в однокласника на перерві.

З грудня пройшло вже три місяці, а я досі нічого не чула про колишнього друга.

— Він поїхав у грудні до дядька. Зараз вчиться в якомусь ліцеї в центрі. Я не дуже запитував.

— Він зліз?

— Так.