Табір: мої записи

Після сніданку загін розділився на дві групи: одні пішли на корти, а інші залишилися грати в настільні ігри. У корпусі сиділи однозагінці, з якими нас нічого не пов’язувало, тому я разом з усіма хлопцями вирушила на вулицю.

Деякі грали у футбол з одинадцятим загоном, інші ж, очолювані Ігорем, грали між собою в баскетбол. А ті, хто залишився, бавилися разом із дівчатами в «Я ніколи не…".

Я з радістю приєдналася до останньої групи, оскільки спорт досі не займав центральне місце в моєму житті.

На початку гри запитання лише стосувалися поверхневих тем: родина, подорожі, деякі зовнішні і внутрішні риси. Мене цікавило не стільки дізнатися щось нове про товаришів, скільки і далі збирати образ Саші. Після вчорашньої розмови я просто не могла дати йому спокій. Замість того, щоб заглиблюватися в розмови про звичні теми, я шукала відблиски його минулого — краплини правди, приховані в кожному його слові. Так я дізналася, що юнак ніколи не літав літаком, що в нього немає бабусь і дідусів, що він тричі фарбував волосся і що в нього є розтяжки на спині через стрімкий ріст.

Поступово твердження набирали більш особисте забарвлення, стосуючись вечірок, алкоголю та інших аспектів молодіжного життя. У цій частині гри я згинала пальці один за одним: дякую «веселій» молодості. Саша також не відставав, час від часу відводячи погляд на дуже суперечливі твердження. Ліза й Іра експресивно реагували на кожне питання, що стосувалося їх, але їм так і не вдалося дістати перевагу. Інші ж просто сміялися: хто взагалі займався такими речами в настільки юному віці?

Ми із Сашею створили свого роду союз у цій грі, переглядаючись і солідарно киваючи один одному. Проте, попри це, я програла більше раундів, ніж він. Життя Саші, хоч і було насиченим, виявилось позбавленим божевільних та неординарних вчинків.

«Або він пережив щось набагато страшніше, про що звичайні підлітки навіть не спробують згадати».

Завдання, які мені давали як покарання, стали справжнім викликом, змішаним із дитинністю та ідіотизмом: кричати щось у весь голос, підходити до випадкових людей із незвичайними питаннями, а іноді навіть мені на тілі малювали різні дурощі маркером.

Питання в грі часом спричиняли несподівані реакції в товаришів. Одним із таких моментів була заява Єви, що вона ніколи не цілувалась із хлопцем по-французьки. Це викликало шок у багатьох, включно з Поліною, яка, очевидно, вирішила продемонструвати свою «крутість». Всупереч тому, що вона змогла поцілувати Мішу в щоку, на питанні про поцілунок вона демонстративно загнула палець.

Саша, єдиний юнак у нашій компанії, став центром уваги, і Єва, мабуть, припускала, що хоча б він не підтвердить це твердження. Однак Саша без жодного сорому визнав, що така ситуація траплялася в його житті. Мені б хотілося дізнатися, де, коли і з ким це сталося, але Саша просто проігнорував питання Насті про це, так і не розкривши таємницю.

— Це ж з Адамом було, так?! — вигукнула Ліза.

«Хто ще вбіса такий Адам?»

Сусідка Саші, яка була ближче за всіх до його повсякденного життя, напевно була в курсі всіх подробиць його особистих справ. Проте Саша вирішив зберегти мовчання, не давши дівчині навіть найменшого натяку на відповідь. Він лише насупив світлі брови, кинувши спопеляючий погляд, який говорив сам за себе. Ліза відразу відчула недобрий настрій і відступилася. А що вона хотіла? Якби мене видали таким безпринципним чином, я б теж злилася.

Єдине твердження, яке я успішно, і до щастя, пропустила, пролунало від Насті і звучало воно так: «Я ніколи не спала з хлопцем або дівчиною». Так, питання досить інтимне, але ж ця гра й потрібна для того, щоб витягти всі скелети із шаф і потурбувати старих тарганів. Ретельно спостерігаючи за реакцією, я виявила трьох сміливців, які зігнули палець: Іра, Ліза й Саша. Хоча, звісно, було зрозуміло, що ніхто не збирався берегти себе до весілля: ми ж підлітки з розгульними гормонами. Проте мене вразив зловтішний погляд Лізи в бік Саші, немов це твердження розповіло більше, ніж було б потрібно заявити вголос.

Звісно, я знала, що Ліза й Саша жили в одному під’їзді, і минулого року навіть навчалися в одній школі, але такий поворот подій викликав у мене шок. Адже Саша реагував на поведінку Лізи досить однозначно: просто ігнорував її. Тому я і не подумала б, що їх зв’язувало дещо більше, ніж просто сусідство. Але з усім тим не варто було забувати, що Саша — завидний наречений, і, як він одного разу згадав на дискотеці, йому хтось подобається в таборі. Тож не здивуюся, якщо це Ліза, що досить логічно.

Саша лише стиснув губи в тонку лінію і опустив очі, які розповіли б усі його почуття докладно.

Я знову помітила глузливий погляд: з іншого боку футбольного поля сидів Владислав Ігорович. Він наполегливо робив вигляд, що спостерігає за матчем між одинадцятим і першим загонами. Хоча насправді він просто дивився на нашу компанію. Я вже пару разів бачила його насмішку через моє обмальоване обличчя та тіло, але не звертала на це уваги.

— Все, — кинула я, зігнувши п’ятий палець: це означало, що я знову програла цей раунд. Мене це вже більше не хвилювало: мало ймовірно, що дівчата придумають яке-небудь оригінальне завдання. На мою думку, їх фантазія видихлася ще десяток раундів тому.

— У мене також, — кинув Саша.

— Так, яке завдання вам би запропонувати? — задумливо протягнула Настя: переважно вона була відповідальна за креатив у нашій грі.

— Поцілуйтеся, — вигукнула Поліна пискливим голосом.

Я оглянула товаришів у пошуках підтримки, але вони лише підтакували цій пропозиції. Я повернула голову в бік Владислава Ігоровича: він наполегливо дивився на мене й не намагався відвернутися.

«Він точно знає, що відбувається».

Повернувшись, я зустрілася з турботливим поглядом Яни. Вона знала, що я закохана у вожатого й бачила, як ми вчора разом танцювали на дискотеці. Проте я так і не змогла довірити їй, що він уже знав про мої почуття і що ми цілувалися.

— Він дивиться, — промовила я одними губами.

— В щоку і все, — жестами відповіла подруга.

Саша мовчав, уважно спостерігаючи за розвитком подій. Він жодним чином не реагував на завдання, яке нам дали, залишаючи вирішення за мною. Я не сумнівалася, що юнак спокійно дозволив би цілувати себе в губи, але в мене не було такої можливості. Після поради Яни, я легко доторкнулася губами до його бархатистої щоки.

— Ні! Не рахується! — обурено вигукнула Поліна. — В губи, давай!

— Якщо забула, то ти також цілувала Мішу в щоку.

— Цього не було оговорено. Зараз умова — взасос!

— Ля, яка ти нахабна! — втрутилась Яна.

— Не лізь. Це ж гра. Таке завдання. Вона сама захотіла грати, от хай і виконує, — буркотіла Поліна. Усі очікувально дивилися на мене.

— Я не можу, — шепотом сказала я Яні.

— Ну, довго ще? — знову обурено вигукнула Поліна, подивившись на свій манікюр.

— Я не можу! — голосно повторила я, піддаючись паніці. На очах почали навертатися сльози — я не виносила тиску оточення.

Я встала й поспішно попрямувала за корпус, щоби перевести дух від цієї несподіваної ситуації. Саша — чудовий хлопець, і, безумовно, я відчувала до нього симпатію. Але Владислава Ігоровича я щиро кохала і з трепетом берегла почуття не перший рік. Тоді як Сашу я знала всього два тижні. Я не з тих дівчат, які кидалися в обійми першого, хто трапиться під руку. Я була вірна своєму вибору, і такою ж залишуся. Хоч я і не робила гучних заяв про свої стосунки, і сам Владислав Ігорович не пропонував мені стати його дівчиною. Тому я не могла драматично кричати Поліні в обличчя: «У мене є хлопець!», як це зазвичай робили у фільмах.

Стоячи на краю тривожних очікувань, я тримала запальничку: її полум’я танцювало на вітрі, точно відображення моїх емоцій, що дико коливалися. Руки тремтіли, наче невидима нитка нервозності зв’язувала їх у вузол. Нарешті, намагаючись перехопити контроль над собою, я притулила запальничку до кінця цигарки. Іскра спалахнула, точно зірка в моєму неспокійному світі.

Нервово затягнувшись, я підняла очі вгору. Там, серед гілок дерев, виднілися клаптики ясного неба. У цей момент з-за рогу вийшов Саша. Наші погляди перетнулися, і в його блакитних очах читалися неоднозначні емоції. Мої думки та почуття перепліталися, створюючи складний візерунок повітряних вихорів.

У душі я мріяла про те, щоби бути наодинці із самою собою, але одночасно таємно сподівалася, що хтось прийде й побуде поруч.

Коли Саша дістав цигарку, а його очі зустрілися з моїми, я відчула, як серце забилося сильніше, створюючи напружене очікування. З-під насуплених світлих брів хлопця пронизав погляд, точно подих літньої грози, готової розрядитися в будь-який момент.

— Не заморочуйся, це всього лише гра, — спокійно промовив Саша, клацнувши запальничкою.

— І ти туди ж? — роздратовано запитала я.

— Я мав на увазі, що тобі не потрібно виконувати завдання якоїсь маленької дівчинки.

— Я це розумію, але я просто не звикла до таких ситуацій. Якби вона дала мені це завдання ще тиждень тому, я б без розмов його виконала. Але зараз…

— Не обов’язково цілуватися з усіма підряд, щоб довести щось самій собі.

— Ти маєш рацію, але все ж.

Роздумуючи про це, я усвідомлювала, що якби на цій зміні не з’явився Владислав Ігорович, то мої почуття, можливо, спалахнули б у бік Саші.

«Бо я втомилася кохати людину, з якою в нас нічого не було й не могло бути, — говорила я самій собі, — Я дорослішаю і тим почуттям варто було б залишитися разом із восьмирічною дівчинкою. А мені, дорослій Соні, пора б жити далі і стати відкритою до нової симпатії».

Звичайно, раніше Саша здавався мені більш досконалою людиною, але після того, що я дізналася вчора, мені стало легше його зрозуміти. Цей дорослий хлопець, який намагався бути таким сильним і непохитним, виявився травмованою дитиною. Його дитинство перервалося, коли батько пішов, і світ, у якому він звик жити, рухнув. Я не знала, чи намагався він зрозуміти всі причини та наслідки, адже після цього в його житті з’явилися набагато більш значущі проблеми, і йому належало розібратися насамперед з ними.

Ця історія змусила мене по-іншому подивитися на Сашу та його вчинки. Тепер я бачила в ньому не тільки сильного та привабливого хлопця, але й людину, яка пройшла через труднощі та залишилася стійкою перед життєвими випробуваннями.

Але попри це, я не могла прив’язатися до Саші як до хлопця. Я цінувала нашу дружбу, його довіру та взаєморозуміння. Однак через сім років у мене нарешті з’явився шанс на стосунки з Владиславом Ігоровичем. Це здавалося неможливим: яка була ймовірність? Я дала обіцянку розлюбити його, але не дотримала її. Й ось ми зустрілися в «Лісовому», і я отримала останню спробу на мрію. І відпускати її не збиралася.