Табір: мої записи

Ми поверталися від полів, спілкуючись на відвабні теми. Однак, ще не дійшовши до корпусу, я помітила біля будівлі дим. Сіра хмара, що підіймалася в небо, була видна здалеку й супроводжувалася дуже характерним запахом. Усередині мене щось здригнулося від емоцій.

— Що це там? — вигукнула я, вказуючи вперед.

— Гарне питання, — протягнув Андрій і кинувся до корпусу.

Ми побігли слідом і майже відразу виявили джерело диму. Біля лавок розгорілася справжня пожежа. Яскравим помаранчевим полум’ям горіла, або, точніше, уже догоряла коробка для порожніх пачок цигарок, і від неї вогонь перекинувся на наш паркан.

«На наш паркан!»

А найголовніше — ніхто не поспішав гасити пожежу. Підлітки стояли навколо і спостерігали за тим, що відбувалося, ніби це була потішна сцена з фільму. Мене обурювала їхня байдужість, але, що ще гірше, у мені закипіла лють, коли я побачила дівчину, яка знімала все це на телефон.

— Що ви робите? — закричав Саша.

Його запальність узяла гору, і він явно не збирався розбиратися, хто має рацію, а хто винен. Адже за цих обставин, як мінімум, варто було звинуватити всіх присутніх у бездіяльності. Та і вся ситуація складалася в цілком зрозумілу картину.

— А на нас ти чого кричиш? — відповів якийсь хлопець. Він виглядав настільки роздратованим через необґрунтовані звинувачення, ніби взагалі повз проходив.

— Ми йшли — залишали все гаразд! Нас не було хвилин сорок. Це що взагалі таке? — втрутився Ігор.

Льоша та Андрій не втручалися у сварку, а насамперед взялися рятувати наш паркан, поки він не згорів вщент. На жаль, наше творіння вже сильно постраждало.

— Розійшлися! — гаркнув чоловічий голос з-за рогу.

Данило Анатолійович вибіг з-за корпусу із червоним вогнегасником у руках. Люди негайно розступилися вбік, звільнивши місце для вожатого. Ледь Данило Анатолійович підбіг ближче, він почав рясно поливати піною вогонь. У зону ураження потрапили й деякі «роззяви», які не встигли відійти на безпечну відстань.

— Ви чого як вкопані стали? — намагаючись віддихатися, вожатий кричав на присутніх. Йому було байдуже, хто з якого загону: як наставник, він міг повчати будь-якого відпочивальника.

— Та ми тільки прийшли! А тут ні з того ні із сього… — почав виправдовуватися Андрій, але його твердо перебили:

— У вас є взагалі голова на плечах? — кричав на нього вожатий. — Насамперед треба не кричати один на одного, а усунути проблему!

Поки Данило Анатолійович відчитував свого підопічного, хлопці з дванадцятого загону намагалися непомітно піти, щоб не потрапити під гарячу руку.

— Стояти! Швидко й без зайвої води поясніть мені, що сталося. — Вожатий, помітивши «втікачів», звернувся до цих… негідників.

— Та не знаємо ми, — відповів один із хлопців — найсміливіший із них.

— Не може такого бути! Тобто ви суто випадково приходите, а тут уже «вогнище»?

— Так! Ми йшли — усе було добре! — почав обурюватися хлопець. Напевно, поки ми були відсутні, вони встигли піти й повернутися. Але щось мені слабо вірилося в їхню невинність.

— Та що незрозумілого?! Вони просто не загасили цигарки та кинули їх у картонну коробку, де тільки легкозаймистий папір, — втрутився Саша. Здавалося, що за наш постраждалий паркан він готовий був розірвати будь-кого.

— Та я це й сам розумію. — Вожатий кинув докірливий погляд на хлопця з дванадцятого загону.

— Пляшка з водою для них, мабуть, — просто жарт, — пробурчав Андрій. — Тим більше, що ми їм уже кілька разів про це говорили.

— Данило Анатолійович! — Жіночий голос перервав словесну перепалку нашого вожатого. З-за рогу вийшла наставниця дванадцятого загону. — Чого це ви кричите на моїх дітей? Я аж із четвертого поверху почула.

— О, Єлизавета Єгорівна! Поясніть, будь ласка, вашим дітям, що папір дуже легко горить і що навіть маленького недопалка достатньо для займання. І що їх потрібно спочатку загасити, а потім викидати. І бажано розповісти всім, що викидаємо ми їх не на землю і не в коробку, а тільки в пляшку з водою. І якщо я побачу хоча б один недопалок на землі, то змушу прибирати всю ось цю територію. — Він широко обвів долонею лавки. — А то вони у вас, як ненавчені дикуни якісь.

— Добре, Данило Анатолійович, я вас почула, — процідила вожата і гнівно подивилася на хлопця зі свого загону, який увесь цей час доводив власну невинність. — Дванадцятий загін, ідемо в корпус.

— «Там ви точно нічого не натворите…» Ля-ля-ля тополя. — Данило Анатолійович перекривляв Анну Андріївну, пригадуючи її нещодавні слова. — Ви де взагалі були весь цей час?

— Ми збирали квіточки, — хитро усміхнувшись одним куточком губ, я ткнула вожатому в груди букет соняшників.

— Ви ходили до полів?! — спалахнув Данило Анатолійович і агресивно відсунув від себе квіти.

— А ви подивіться на цей паркан. Його ж має хоч щось врятувати! — Андрій вказав на підпалене «щось».

— Гаразд, Бог із вами. Хоча я справді не розумію, як ви зробите новий паркан за дві години, але це вже ваші проблеми, — махнув рукою вожатий і сів на лавку.

— Ми теж не розуміємо. — Саша зітхнув, дістаючи з пачки цигарку.

— А навіщо його переробляти? І так піде. Дивіться, який він колоритний. — Андрій витончено провів пальцем по лозі.

— Та ну його! Ми його цілий день робили. Зараз квітами прикриємо, і буде стильно, модно, молодіжно. — Я клацнула пальцями, намагаючись підняти настрій своїм друзям.

— Тоді п’ять хвилин — перекур, і продовжимо. — Ігор сів на лавку поруч із вожатим.